Жив у попа працівник. Три роки піп йому нічого не платив. Ось його й натакали, чо за це зробити. У попа боров роз'ятреної такий. Працівника кликали Іваном, дітлаха у нього було, бідність. Ось побрав він кабана й убив і кинув у дворі у попа, а сам ще перед цим зовсім відійшов з місця. Устав ранком піп, вийшов на балкон, а кабанів-те пропащий середи двору лежить. «Ось лихо, чо ж це?» А Іван повз іде: «Іван, Іван, зайди - до сюди. Подивися-но чо!» Іван прийшов. «Чо це?» — «Так ось, який здоровіший кабан-те був, а пропав. Ти побери його собі — дітлахові, погодуєш».
Ну, Іван — чо, побрав, що адже не пропащий! Кабанів великий, м'яса багато, ось-те радість у хлопців!
У народі стали говорити, що кабана вбив Іван. Ось мати попова — баба була — і говорить: «У чо, світло, ти посади мене у пестерь, зверху вовною закрій і попросися до Івана на грубку вовна посушити; я почую, чо вони будуть говорити про кабана».
Так і зробили. Звалив піп на плечі пестерь, тягнеться до Івана, пихкає: «Ось, Іванко, можна отут у тебе на грубці вовна посушити?» — «Так чо, кладіть. Опружьте пестерь-те!» — « Ні, Іванко, я так поставлю, підсохне - добре. Тільки б хлопці не торкав».- «Добре, добре».
Пішов піп, сидить баба у пестере, а Іванови хлопці сидів за столом, і кожний кричить: «Мама, мені кісточку! Мама, мені кісточку!» — «Їжте! Добре, що батько-те вбив кабана, а то були б у вас кісточки!»
Баба почува, висунула з пестеря голову й кричить: «А, так це ти вбив кабана!»
Іван підскочив, хлоп бабу по голові й утолкнул у пестерь. Ранком приходить піп, бере пестерь і тягне до себе додому. Дивиться, баба-те мертва! Чо робити? Іде повз Іван, піп кличе його: «Іван, зайди - до сюди, чо у нас знову струсило!» — «Так ніколи, панотець, заходити-те».- «Так зайди, Иванушко, будь ласка!»
Ну, зайшов — начебто знехотя. Піп показує бабу, а Іван говорить: «Ну, вона тепер ганьбить вас».- «Чо з нею робити?» — «Ви поставте її у комору на ніч-те».
Піп послухався, а сам поїхав до іншого попа — кликати його начебто сповідувати. Той обіцявся на своєму коні приїхати.
Уночі Іван підібрав ключі до комори, вивіз із засіків собі хліба, насипав по двору, випустила вся худоба, а бабу поставив до засіку із совком, начебто вона всі вигребат.
Устав ранком піп, дивиться: «Світла мої! Так адже вірно, вона мене розорить!» Загнала худоба на місце, пішов у комору, а іншої-те піп приїхав на кобилі, за нею лоша прибігло. Уночі Іван побрав бабу, посадив на лоша, зв'язав їй ноги під черевом. Ось ранком попи сидять, чай п'ють і розмовляють, а лоша повз вікно й промчався з бабою — волосся у їй розпатлані, страшна! Як побачив це іншої-те піп, скоре у кошеву так коти додому, а лоша за матір'ю припустив! Піп оглянутися боїться, мчить уперед, а баба тряслася, тряслася, мотузки розв'язалися, вона хлоп попові у кошеву. Не пам'ятаючи себе від страху, влетів до себе у двір. Побачила попадя, що піп повернувся не один, схопила ціпок і давай його й бабу тузити.
Ось так поминки!