Жив-Був стрілок. Коли не траплялося, що у ліс він піде стріляти птахів, усе не було удачі, вертався у свій будинок з порожнім мішком і прозваний був Бессчастним стрільцем. Дійшло до того у стрільця, що не залишилося ні хліба у сумі, ні гроша у котоме. Бідний Бессчастний троє доби не їв, по лісу бродячи; тремтів від холоду, і прийшло йому хоч умирати з голоду. Ліг він на траві, сбираясь націлити рушниця собі у чоло; але перехрестився, зупинився, відкинув рушницю, і раптом він почув шерех при вітерці, шепіт неподалік. Шепіт виходив, видалося, з густої лісової трави. Устав стрілок і підійшовши до того місця, нахилився; побачив, що трава закривала глибоку прірву, з тієї прірви висунувся камінь, а на камені кубишечка лежала. Отут стрілець почув слабкий голос: «Добра людина перехожий! Звільни мене».
Той голос виходив з кубишечки, і стрілок, безстрашно з каменю на камінь ступаючи, над прірвою сам опинився: побрав він кубишечку тихо й чує — у кубишечке голос, немов коник, скрекоче: «Звільни ти мене! Я тобі послужу». - «Хто ти, дружок?» — запитав Бессчастний стрілок і чує шепіт у відповідь: «Мені імені ні, і мене ока не бачать, а клич, якщо прагнеш: Мурза! Чудодій-Чарівник посадив мене у цю кубушку й, запечатавши Соломоновим перснем, кинув сюди, і лежав я тут сімдесят років, поки ти не прийшов». - «Добре, — сказав Бессчастний стрілок, — випущу тебе на волю; подивлюся, як виконуєш, що ти обіцяєш». Стрілець зірвав печатку й розкрив кубушку, але у ній нічого не бачив. «Агов, де ж ти, приятель?» — запитав Бессчастний стрілок. « Біля тебе», — хтось йому відповідав. Стрілець оглянувся навколо, але біля нього немає нікого! «Агов, Мурза!» — «Що накажеш? Я слуга тобі на три дні й усі, чого прагнеш, доправлю; мов тільки: мабуть туди — не знаю куди й принеси те — не знаю що!» — «Добре, — сказав стрілок, — видне, ти краще знаєш, що потрібне; мабуть туди — не знаю куди, принеси те — не знаю що!»
Як тільки мовив Бессчастний стрілок, як дивиться — звідки не узявся стіл на лузі, тарілки й блюда із трави налетіли, усякою стравою по краї повні, начебто б із царського бенкету. Стрілок сісти за стіл поспішав, голод утамував, устав, помолився, на обидві сторони поклонився й мовив: «Спасибі!» Стіл зник, наче й не було; а стрілок свій шлях продовжував. Дорогою стрілок приустал, а у той час ішов через ліс шахраюватий циган і коня продавав. «Ось якби гроші, купив би я кінь, — подумав Бессчастний стрілок, — добре б, коли б не був худий гаманець. Дай скажу приятелеві... Мурза!» — «Що завгодно?» — «Мабуть туди — не знаю куди, принеси те — не знаю що!» Не пройшло хвилини, як стрілок послишал бренчанье грошей у сумі своєї; невидимо звідки у неї золото сипалося. «Спасибі на слові без обману!» — сказав стрілок і став торгувати коня у цигана. Купивши коня, початків відраховувати гроші; а циган роззявивши рота, дивовался, скільки у сумі у стрільця було золота.
Від'їхавши від стрільця, шахраюватий циган зайшов у ліс і свиснув. На свист не відповідали. «Видне, сплять!» — подумав циган і ввійшов у печеру, у якій розбійники відпочивали, на розстелених шкірах лежали. «Що, братики, спите? Ворушитеся, струсніться, — крикнув він, — а то проґавите сокола; сам-один у лісі, а торба набита золотом. Вставайте скоріше!» Розбійники на коней і за стрільцем поскакали. Чує тупіт Бессчастний стрілок, бачить він, що скакають на нього з усіх боків, і крикнув: «Мурза!» — «Я тут!» — почув він біля себе. «Мабуть туди — не знаю куди!» Та ось дивиться стрілок — у лісі зашуміло й на розбійників щось налетіло через дерева: одного взбросит, іншого скине; а хто нападає — нікого не мабуть! Розбійники попадали з коней, не могли й піднятися із землі; а стрілок далі поїхав, пісню наспівуючи так присвистуючи, з темного лісу у чисте поле й добрався полем до міста.
Під містом намети розкинуті, коштує у наметах дружина ратна. На запитання стрілку відповідали, що під місто тоді підступала татарського хана незліченна сила; сватався хан за царівну Миловзору Прекрасну; рассердясь за відмову, прийшов під царство з татарами. Бувало, Бессчастний стрілок на полюванні бачив Миловзору; царівна на ставному коні скакала зі списом золотим; сагайдак, повний стріл, за плечима блищав; а відкине з особи покривало, те сонечком весняним сіяла — очам світле й душі тепло! Стрілець задумався, кликнув: «Мурза!» Та вмить опинився у убранні багатому, сукно стало оксамит, каптан облитий златом, із плеча опанча, ковпак — шишаком, із шишака розвівається пір'я страуса-птаха, а прикріплені запонкою, у тій запонці яхонти, вкруг яхонтів жемчуги. Та стрілок у палац, коштує перед царем і сам звістка подає, що прийшов відбити силу ворожу, якщо цар погодиться видати за нього царівну Миловзору Прекрасну.
Цар здивувався, відмовити не вирішився й запитав незнайомця про ім'я, рід і володіннях його. «Я називаюся Бессчастний стрілок, володар Мурзи невидимого». Цар подумав: не з’їхав з глузду ль молодець, хоч і на вид молодець? Але придворні бачили Бессчастного й сказали цареві, що пришлец незнайомий походить особою на Бессчастного стрілка, але невідомо, звідки дався йому скарб. Тоді цар сказав стрілку: «Чуєш, що говорять? Якщо брехав переді мною, то попрощайся з головою. Подивлюся я, як з невидимкою Мурзою ти почнеш із ворогом бій». - « Цар-Надїжака! - стрілок відповідав. - Я лише слово скажу — усе готове!» — «Подивимося, — мовив цар, — якщо правду сказав, віддам тобі дочка, або голову ладь». А стрілок собі ворожив: або пан, або пропав, і шепнув: «Мурза! Мабуть туди — не знаю куди, зроби те — не знаю що».
Пройшло кілька хвилин, нічого не було ні чутно, ні видне. Стрілок сполотнів, гнівний цар повелів закувати стрільця у ланцюзі, як раптом пролунали перед палацом і пальба й стрілянина; цар і придворні на ґанок побігли. Не чотири ріки випливали, а із правої й з лівої руки йшли полки із прапорами ладом, віддавали честь боєм; усе вродою дивувало, війська такого й у царя не бувало. Цар не вірив очам. «Немає отут помилки, це полки невидимки!» — мовив Бессчастний стрілок. «Нехай же проженуть ворогів, щоб сили противної не залишилося слідів!» Стрілок махнув хусткою, воїни ліворуч колом; марш похідний заграв; піднявся туман, полки навскач летять, а очистився туман — як і не було їх! Покликали стрілка до обіду, у царську бесіду, і розпитував цар про Мурзу-Невидимке. Лише обід почався, за другою зміною блюд звістка прийшла, що ворог біжить, наголову розбитий; татари від міста, як птаха від холоду, у страху летіли, намети спорожніли. Цар стрільця дякував, дочки оголосив, що знайшов їй нареченого. Миловзора, почувши, зніяковіла, почервоніла, у особі змінилася, слезки з очей побігли, перлами падали, алмазом блискали; стрілок, сам не свій, щось шепотів про себе... Кинулися придворні слезки підбирати — усі алмази так жемчуги! Миловзора розсміялася й руку стрілку подала; сама вона — радість, у очах її — пещення. Отут бенкет почався, і скінчилася казка.