У одного пана собака був дуже злий, стерегла його маєток. Прийшов раз мужик просити хліба. Собака на нього накинулася. Він її вдарив і вбив.
Пан подав на мужика до суду. Судді баринову руку тримають, стали мужика судити. Та запитують: «Що ти, пан, прагнеш від нього?» — «Прагну, - говорить пан, - щоб він мені мій собаку замінив, жив би у дворі, не говорив людським голосом, а гавкав би по-собачі, опікував моє майно, як мій собака. Добре буде вартувати — буду годувати його добре, погано буде вартувати — і годувати буду погано». А строк — не сказаний.
Присудили по баринову, і став мужик жити у пана, гавкав по-собачі й добро його стеріг. Сподобався мужик панові: добре стереже. Наказав його ліпше годувати. Ну, краще годують, мужик став краще гавкати — ще додадуть, мол. Однак своєї образи не забув.
Ось якось полізли до пана злодії. Обібрали весь будинок. Вони ходять по будинкові, а мужик гавкає. Говорити адже не велено! Вони ходять, а він удвічі гавкає. Не дав панові спати всю ніч.
А панові невтямки, що злодії у будинку. Лежить він і думає: «Ех, і добре мужик гавкає! Треба йому ще додати!»
Злодії своя справа зробили, потягли усе добро й пішли. Ранком встають — усе комори розкриті, усе добро повезене.
Доклали панові: так і так, мол, обкрали нас, усе комори розкриті, усе добро повезене.
Пан рассерчал, на мужика кричить: «Що ж ти моє добро не вберіг, за що я тебе годую?»
А мужик мовчить — говорити-те не велено!
Звичайно, пан йому зменшив їжу на кару: не вберіг добро бариново. Та знову подав на мужика до суду.
Судді говорять: «Що, пан, у чому справа?» А пан відповідає: «Так ось, стеріг він, а мене обкрали». А судді запитують: «А гавкав він?» — «Дуже сабоно гавкав, - відповідає пан, - а добро Усе-таки не зберіг». Судді й говорять панові: «Мужик не винуватий. Ви самі йому за -
Претили говорити по-людські. Він не міг нічого сказати, а гавкав. Ви його не зрозуміли, ви й винуваті».
Виправдався мужик. Дозволили йому говорити.
А пан привіз мужика до суду на своєму коні. Їдуть вони назад, лісом. Уже темно. Зустрічається їм на дорозі звалений пень — величезний, коріннями стирчить. Мужик зупиняє коня. «Ти що не їдеш?» — запитує пан. «Так геть ведмідь спереду, - відповідає мужик, - він нас з'їсть».- «Що ж нам робити?» — злякався пан. «А ось я викину тебе, пускай ведмідь їсть, ти пожирней, а сам виїду», - відповідає мужик. « Ні, мужик, ти мене не викидай», - став просити пан. «Так що не викидати? Ти мене не пошкодував — і я тебе не буду жалувати!» А пан усе просить: «Не викидай!» — «Ну, добре, - говорить мужик, - не кину я тебе, тільки як приїдемо — даси ти мені за мою службу кінь так корову, так віз хліба, більше мені не треба».- «Добре, добре, тільки не кидай мене», - плаче пан.
Повернув коня мужик, об'їхав легенько пень і погнав додому. А панові довелося мужикові віддати, як обіцяв, і кінь, і корову, і віз хліба.
Та зажив мужик розкошуючи!