У стародревние роки у якімсь царстві, не у нашій державі, трапилося одному солдатові у кам'яної вежі на варті стояти; вежа була на замок замкнена й печаткою запечатана, а справа-те було вночі. Рівно о дванадцятій годині чується солдатові, що хтось говорить із цієї вежі: «Агов, служивий!» Солдат запитує: «Хто мене кличе?» — «Це я — нечистий дух, — озивається голос через залізні ґрати, — тридцять років як сиджу тут не пивши, не евши». - «Що ж тобі треба?» — «Випусти мене на волю; як будеш у нестатку, я тобі сам придамся; тільки пом'янь мене — і я у ту ж хвилину з'явлюся до тебе на виторг». Солдат негайно зірвав печатку, розламав замок і відчинив дверей — нечистий вилетів з вежі, здійнявся догори й сгинув швидше блискавки. «Ну, — думає солдат, — наробив я справи; уся моя служба ні за гріш пропала. Тепер засадять мене під арешт, віддадуть під військовий суд і, чого доброго, — змусять крізь лад прогулятися; уже краще втечу, поки час є». Кинув рушницю й ранець на землю й пішов куди ока дивляться.
Ішов він день, і інший, і третій; розібрав його голод, а їсти й пити нема чого; сіл на дорозі, заплакав гіркими сльозами й раздумался: «Ну, не чи дурний я? Служив у царя десять років, зазавжди був ситий і задоволений, щодня по три фунти хліба одержував; отож немає ж! Утік на волю, щоб померти голодною смертию. Ех, дух нечистий, усьому ти провиною». Раптом звідки не узявся — став перед ним нечистий і запитує: «Здраствуй, служивий! Про що горюєш?» — « Як мені не горювати, коли третій день із голоду пропадаю». - «Не тужи, ця справа поправное!» — сказав нечистий, туди-сюди кинувся, притяг усяких вин і припасів, нагодував-напоїв солдата й кличе його із собою: «У моєму будинку буде тобі життя привільне; пий, їж і гуляй, скільки душу прагне, тільки доглядай за моїми дочками — більше мені нічого не потрібне». Солдат погодився; нечистий підхопив його під руки, підняв високо на повітря й приніс за тридев'ять земель, у тридесяту державу — у білокамінні палати.
У нечистого було три дочки — собою красуні. Наказав він їм слухатися того солдата й годувати й напувати його вдосталь, а сам полетів творити капості; відомо — нечистий дух! На місці ніколи не сидить, а усе по світлі нишпорить так людей бентежить, на гріх наводить. Залишився солдат із червоними дівицями, і таке йому життя вийшло, що й помирати не треба. Одне його кручинит: щоночі йдуть червоні дівиці з будинку, а куди йдуть — невідомо. Став було їх про те розпитувати, так не кажуть, защіпаються. « Гляди ж! — думає солдат, — буду цілу ніч вартувати, а вуж догляну, куди ви тягаєтеся». Увечері ліг солдатів на постіль, прикинувся, начебто міцно спить, а сам чекає не дочекається — щось буде?
Ось як прийшла пора-час, підкрався він потихеньку до дівочої спальні, став у дверей, нагнувся й дивиться у замкову скважинку. Червоні дівиці принесли чарівний килим, розстелили по підлозі, вдарилися об той килим і зробилися голубками; стрепенулися й полетіли у віконце. «Що за диво! - думає солдат. - Дай-но я спробую». Підхопився у спальню, вдарився об килим і обернувся малинівкою, вилетів у вікно так за ними навздогін. Голубки опустилися на зелений луг, а малинівка села під смородинов кущ, укрилася за листами й виглядає звідти. На те місце налетіло голубиц сила-силенна, увесь луг прикрили; посередині стояв золотий трон. Незабаром осяялося й небо й землю — летить по повітрю золота колісниця, у упряжі шість вогненних зміїв; на колісниці сидить королевна Олена Премудра — такої вроди неописаної, що не здумати, ні взгадать, ні у казці сказати! Зійшла вона з колісниці, села на золотий трон; почала підкликати до себе голубок по черзі й учити їхнім різним мудростям. Покінчила вчення, підхопилася на колісницю й була така!
Отут усе до єдиної голубки знялися із зеленого лугу й полетіли кожна у свою сторону, пташка-малинівка спурхнула слідом за трьома сестрами й разом з ними опинилася у спальні. Голубки вдарилися об килим — зробилися червоними дівицями, а малинівка вдарилася — обернулася солдатом. «Ти звідки?» — запитують його дівиці. «А я с вами на зеленому лузі був, бачив прекрасну королевну на золотому троні й чув, як учила вас королевна різним хитростям». - «Ну, щастя твоє, що вцілів! Адже ця королевна — Олена Премудра, наша могутня володарка. Якщо б при ній так була її чарівна книга, вона негайно б тебе довідалася — і тоді не минути б тобі злої смерті. Бережися, служивий! Не літай більше на зелений луг, не дивуй на Олену Премудру; не те складеш буйну голову». Солдат не сумує, ті мовлення повз вуха пропускає; дочекався іншої ночі, вдарився об килим і зробився пташкою-малинівкою. Прилетіла малинівка на зелений луг, сховалася під смородинов кущ, дивиться на Олену Премудру, любується її красою ненаглядною й думає: «Якщо б таку дружину добути — нічого б у світлі побажати не осталося! Полечу-но я слідом за нею так довідаюся, де вона проживає».
Ось зійшла Олена Премудра із золотого трону, села на свою колісницю й понеслася по повітрю до свого чудесного палацу; слідом за нею й малинівка полетіла. Приїхала королевна у палац; вибігли до неї назустріч няньки й мамки, підхопили її під руки й повели у писані палати. А пташка-малинівка, пурхнула у сад, вибрала прекрасне дерево, що саме стояло під вікном королевниной спальні, сіла на гілочці й почала співати так добре так жалібно, що королевна цілу ніч і очей не стуляла — усе слухала. Тільки зійшло червоне сонечко, закричала Олена Премудра голосним голосом: «Няньки й мамки, біжіть скоріше у сад; изловите мені пташку-малинівку!» Няньки й мамки кинулися у сад, сталі ловити співочу пташинку; так куди їм, бабам! Малинівка з кустика на кущик перепурхує, далеко не летить і у руки не дається.
Не стерпіла королевна, вибігла у зелений сад, прагне сама ловити пташку-малинівку; підходить уводити, увести до ладу кустику — пташка з гілки не рушає, сидить опустя крабоця — немов її чекає. Обрадувалася королевна, побрала пташку у руки, принесла у палац, посадила у золоту клітку й повісила у своїй спальні. День пройшов, сонце закотилося, Олена Премудра злітала на зелений луг, відвертала, почала знімати убори, роздягнулася й лягла у постіль. Малинівка дивиться на її тіло біле, на її вроду ненаглядну й уся як їсти тремтить. Як тільки заснула королевна, пташка-малинівка обернулася мухою, вилетіла із золотої клітки, ударилася про підлогу й зробилася добрим легінем. Підійшов добрий молодець до королевниной ліжечку, дивився-дивився на красуню, не витримав і чмок її у вуста цукрові. Бачить — королевна прокидається, обернувся скоріше мухою, влетів у клітку й став пташкою-малинівкою.
Олена Премудра розкрила очі; глянула колом — немає нікого. «Видне, — думає, — мені у сні це примарилося!» Повернулася на інший бік і знову заснула. А солдатові міцно не терпиться; спробував у іншій і втретє — чуйно спить королевна, після всякого поцілунку пробуджується. За третім разом устала вона з постелі й говорить: «Отут що-небудь так недарма: Дай-но подивлюся у чарівну книгу». Подивилася у свою чарівну книгу й негайно довідалася, що сидить у золотій клітці не проста пташка-малинівка, а молодий солдат. «Ах ти нечема! - закричала Олена Премудра. - Виходь-но із клітки. За твою неправду ти мені життям відповіси».
Нема чого робити — вилетіла пташка-малинівка із золотої клітки, ударилася про підлогу й обернулася добрим легінем. Упав солдат на коліна перед королевною й зачав просити прощення. «Немає тобі, негідникові, прощення», — відповідала Олена Премудра й крикнула ката й плаху рубати солдатові голову. Звідки не узявся — став перед нею велетень із сокирою й із плахою, повалив солдата додолу, пригорнув його буйну голову до плахи й підняв сокиру. Ось махне королевна хусткою, і покотиться молодецька голова!.. «Змилуйся, прекрасна королевна, — просить солдатів зі сльозами, — дозволь напоследях пісню проспівати». - «Співай, так скоріше!» Солдат затяг пісню таку смутну, таку жалібну, що Олена Премудра сама розплакалася; шкода їй стало доброго молодця, говорить вона солдатові: «Даю тобі строку десята година; якщо ти зумієш у цей час так хитро сховатися, що я тебе не знайду, то вийду за тебе заміж; а не зумієш цієї справи зробити — велю рубати тобі голову».
Вийшов солдат з палацу, забрів у дрімучий ліс, сіл під кущик, задумався-зажурився: «Ах, дух нечистий! Усе через тебе пропадаю», У ту ж хвилину з'явився до нього нечистий: «Що тобі, служивий, потрібне?» — «Ех, — говорить, — смерть моя приходить! Куди я від Олени Премудрої спрячуся?» Нечистий дух вдарився об сиру землю й обернувся сизокрилим орлом: «Сідай, служивий, до мене на спину; я тебе занесу у піднебесся». Солдат сіл на орла: орел здійнявся догори й залетів за хмари-хмари чорні. Пройшло п'ята година, Олена Премудра побрала чарівну книгу, подивилася — і всі немов на долоні побачила; виголосила вона голосним голосом: «Повно, орел, літати по піднебессю; опускайся на низ — від мене адже не укриєшся». Орел опустився додолу.
Солдат пущі колишнього зажурився: «Що тепер робити? Куди сховатися?» — «Постій, — говорить нечистий, — я тобі допоможу». Підскочив до солдата, ударив його по щоці й обернув булавкою, а сам зробився мишкою, схопив шпабоку у зуби, прокрався у палац, знайшов чарівну книгу й застромив у неї шпабоку. Пройшли останні п'ята година. Олена Премудра розгорнула свою чарівну книгу, дивилася-дивилася — книга нічого не показує; міцно розсердилася королевна й жбурнула її у піч. Шпабока випала із книги, ударилася про підлогу й обернулася добрим легінем. Олена Премудра побрала його за руку. «Я, — говорить, — хитра, а ти й мене хитрей!» Не стали вони довго роздумувати, перевінчалися й зажили собі розкошуючи.