У деякому царстві стояло невелике село; у цім селі жили два брати; один помер, і залишився після нього син — записний злодій Сенька Малий. Уже куди-куди не віддавав його батько у науку — усе не вийшло користі. «Що ж ти не вчишся? - запитують, бувало, у нього батько з матір'ю.- Алі ціле століття прагнеш дурнем зжити?» А Сенька так і брякне у відповідь: «Коли прагнете ви від мене хліб-сіль бачити, віддайте злодійству вчитися; іншої науки й знати не прагну!» Ось як помер батько, Сенька Малий не став довго думати, прийшов до дядька й говорить: «Підемо, дядько, на роботу; ти будеш красти, а я тобі допомагати».- «Добре, підемо!»
Ось і пішли; ідуть повз болото, глядь — дика качка у очеретах гніздо звила й сидить собі на яйцях. « Давай-но качку изловим!» — говорить дядько й став подкрадаться; тільки птаха не піймав, даремно із гнізда зігнав. А Сенька Малий ішов за й вирізав з дядиних сапогов підметки. «Ну, Сенька, - сказав дядько, - я хитрий, а ти хитріше мене!» Ідуть вони далі, а назустріч їм три мужики, ведуть на базар бика продавати. « Як би нам, дядечко, цього бика дістати?» — запитує Сенька. «Ех ти, адже тепер не ніч; серед біла дня не украдеш».- «Мабуть украду!» — «Що ж ти, алі й справді мудреней дядьки прагнеш бути?» — «А ось побачиш!»
Сенька Малий зняв із правої ноги чобіт, кинув на дорогу й укрився з дядьків у сторонці. Мужики дійшли до цього місця. « Стій, хлопці, - закричав один, - бач який славний чобіт валяється».- «Гарний, так що з ним робити-те? Якби пара найшлася, можна б побрати, а тепер що? Одна нога у чоботі, а інша у постолі!» Поміркували, подумали й, не побравши чобота, пішли ладь. Сенька негайно надяг правий чобіт, а лівий зняв; забіг уперед, кинув його на дорогу й сховався у канаву. « Стій, хлопці, — закричав той же мужик, - ось і інший чобіт! Знати, який-небудь Роззувай Федулич розгубився. Ну-Тко, братики, наввипередки за тим чоботом! Адже годяться на вечірки до дівок ходити» Кинули бика й пустилися наввипередки назад; а Сенька Малий того й домагався, підхопив чобіт і погнав бика убік; загнав його у болото, відрубав голову й приставив її знову на колишнє місце.
Мужики пробігалися даремно; відвертали — немає бика; пішли шукати, шукали-шукали, ходили-ходили й набрели на болото. «Бач куди нелегка його угараздила! Прямо у твань затесався. Треба, - говорять, - витягати...» Дістали мотузку, зробили петлю, накинули з розмаху й зачепили за роги, понатужилися так як смикнуть — так усі додолу й попадали. «Ахти, яке горе! Адже зовсім бика загубили, як їсти голову відірвали!» Робити нема чого, пішли мужики додому голіруч; а Сенька Малий покликав дядька, витяглися вдвох бика, здерли шкіру, розрубили м'ясо на частині й стали ділитися. Дядько говорить: «Невже ж ділити нарівно? Я старше, мені випливає більше!»
Сенька образився, схопив бичачу шкіру й пішов від дядька; забрався у кущі, вирізав два березові прути й прийнявся хльостати по шкірі. Хльостає так у усі горло викрикує: «Панотця! Не я один крав, дядько допомагав!» Дядько почув це. «Ну, - думає, - попався Сенька!» — і приударил з переляку додому; а Сенька збігав за конем, поклал усю яловичину на віз, відвіз її у місто й продав за чисті грошики.
На інший день прийшов Сенька Малий до дядька, кличе государеву скарбницю красти. «Підемо, — говорить, - на роботу; ти будеш красти, а я тобі допомагати». Ось прийшли вночі до царського палацу; у воріт коштують вартові — як отут ухитритися? Сенька Малий підкопався під кут, заліз із дядьків у комору й ну набивати кишені. Що отут золота, що срібла вони потягли! Полюбилося їм ця справа, і занадився Сенека щоночі ходити у царську комору так забирати гроші.
Захотів цар подивитися свою скарбницю, бачить — щось негаразд, багато добра распропало; скликала рада й стала запитувати: як би умудритися так злодія піймати? Та придумали спільно: у тієї самої діри, куди злодій лазить, поставити великий чан зі смолою. Як сказано, так і зроблене; цілий день смолу топили так усе у чан лили. Увечері пізно кличе Сенька Малий дядька на промисел. «Підемо, — говорить, - ти будеш красти, а я тобі допомагати». Ось прийшли до царської комори. Сенька Малий став посилати дядька: «Ти полезай наперед, а я за тобою!» Дядько поліз — і прямо у чан догодив; як закричить благим матом: «Ох, смерть моя! У смолу потрапив». Сенька думав було його витягтися, возився з ним, возився, немає — нічого не поробиш!.«Мабуть, - думає, - по ньому й мене дізнаються!» Побрав відвернув йому голову й поніс до тітки: так і так, каже їй, пропав дядько ні за гріш!
Ранком доклали цареві: який-де злодій скарбницю крав — нині у смолу потрапив, тільки голови немає. Цар наказав закласти трійку коней із дзвіночком і везти мертве тіло по всіх селах, по всіх містах: не чи найдуться сродники? Коли стане хто по ньому плакати, зараз того вистачати так у кайдани кувати. «Тіточка, - спрашива ет Сенька, - прагнеш поплакати по своєму чоловікові?» — « Як же не прагти, рідний? Усе-таки чоловік був!» — «Слухай же: побери новий глечик, налий молока й ступай назустріч: як побачиш, що везуть твого небіжчика, спотикнись навмисно, розбий глечик і плач собі досхочу». Тітка побрала новий глечик, налила молоком і пішла назустріч.
Ось везуть мертве тіло, і як тільки порівняли з нею — вона раптом начебто спіткнулася, розбила глечик, розлила молоко й початку голосно плакати так причитувати: «Світло ти мій! Як мені жити без тебе?» Зараз набігли з усіх боків солдати, оточили бабу й стали допитувати: «Говори, стара, про що голосиш? Не чи визнала небіжчика? Що він — чоловік тобі, брат алі сват?» — «Панотця мої рідні! Як же не/плакати мені? Самі бачите, яке лихо наді ною струсила: розбила глечик з молоком!» — і знову прийнялася вити. «Екая дурна, знайшла про що плакати!» — говорять солдати й поїхали далі.
На інший день доповідають цареві: де-де не возили небіжчика, ніхто не позначився зі сродников, ніхто по ньому не поплакав; тільки й зліз бачили, що одна баба глечик розбила так над черепьем голосила. «Що ж ви її не вистачали?- говорить цар.- Хто інший, а вуж вона напевно знає про злодія!» — і знов-таки наказав возити мертве тіло по всіх селах, по всіх містах. «Тіточка, - говорить Сенька Малий, - прагнеш поховати дядька?» — « Як же не прагти, рідний? Усе-таки чоловік був!» Сенька запріг коня у віз, приїхав у те саме село, де з мертвим тілом ночувати пристали, і проситься на постоялий двір. «Куди тобі?- каже хазяїн.- Бач скільки народу наїхало». «Пусти, добра людина! Цебро вина куплю». Почули солдати. «Пусти!» — говорять. Сенька купив цебро вина й напоїв усіх доп'яна; міцно заснули й хазяїн і сторожа, а Сенька Малий відімкнув ворота й відвіз небіжчика.
Зранку прокинулися солдати, збираються їхати й самі не знають: як бути, що робити? Відвертали до царя; доклали, що мертве тіло вночі викрадене, а ким і як — невідомо. Цар скликав раду й знову запитує: чи не можна як умудритися — изловить злодія? Ради й придумала поставити на такому-те лугу цілу бочку вина, при ній купу грошей розсипати, а осторонь вартового сховати; відома справа: злодій не стерпить, прийде красти, нап'ється п'яний — отут його й вистачай! Сказане — зроблене. Сенька Малий вибрав темну ніч і пішов красти; приходить на луг, став було гроші обгрібати, так зачув, що вином пахне: «Дай винця спробую!» Спробував — славне вино, зроду такого не пив! «Ну-но ще!» Пив-Пив і напився п'яний як устілка; і з місця не зійшов: де крав, отут і заснув.
А вартовий давно його запримітив. «Ага, - думає, - попався, люб'язний! Тепер повно по світлі гуляти; насидишся у сибірці!» Підійшов до Сеньке Малому й обрізав йому половину бороди: коли й піде, так було б визнати по чому. «Піду тепер — докладу по начальству». Поки добрався вартовий до начальства, вуж світати стало; Сенька прокинувся, похмелився, хвать рукою за бороду — половини наче й не було. Що робити? Думав, думав і надумався: пішов на більшу дорогу й давай усякого зустрічного-поперечного тягати за бороду, кого не схопить — так половина бороди й ладь! Як отут злодія довідатися? Випутался Сенька з лиха, відростив знову бороду й став собі жити-поживати, у чуже добро лабети запускати.
Та довго б жив, так ось недавно повісили.