Жив-Був старий так баба; дітей у них не було. Уже чого вони не робили, як не молилися богу, а баба усе не родила. Раз пішов старий у ліс за грибами; попадається йому дорогою старий дід. «Я знаю, — говорить, — що у тебе на думках; ти усе про дітей думаєш. Мабуть-но по селу, збери з кожного двору по яєчку й посади на ті яйця клушку; що буде, сам побачиш!» Старий відвертав у село; у ихней селу був сорок один двір; ось він обійшов усі двори, зібрав з кожного по яєчку й посадив клушку на сорок одне яйце. Пройшло два тижні, дивиться старий, дивиться й баба, — а з тих яєчок народилися хлопчики; сорок міцних, здоровеньких, а один не вдався — кволий так слабкий! Став старий давати хлопчикам імена; усім дав, а останньому не дістало імені. «Ну, — говорить, — будь же ти Заморишек!»
Ростуть у старого з бабою дитинки, ростуть не щодня, а щогодини; виросли й сталі працювати, батькові з матір'ю допомагати; сорок парубків у поле возяться, а Заморишек будинку управляється. Прийшов час сінокісний; брати траву косили, стогу ставили, попрацювали з тиждень і повернулися на село; поїли, що бог дав, і лягли спати. Старий дивиться й говорить: «Молодо-зелене! Їдять багато, сплять міцно, а справи, мабуть, нічого не зробили!» — «А ти колись подивися, панотець!» — озивається Заморишек. Старий спорядився й поїхав у луги; глянув — сорок стогів сметано: «Ай так молодці хлопці! Скільки за один тиждень вкосили й у стоги змітали».
На інший день старий знову зібрався у луги, захотілося на своє добро помилуватися; приїхав — а одного стогу наче й не було! Відвертав додому й говорить: «Ах, дитинки! Адже один стіг-те пропав». - «Нічого, панотець! - відповідає Заморишек. - Ми цього злодія піймаємо; Дай-но мені сто рубльов, а вуж я справу зроблю». Побрав у батька сто рубльов і пішов до коваля: « чи Можеш скувати мені такий ланцюг, щоб вистачило від голови до ніг оповити людину?» — «Тому не скувати!» — «Дивися ж, роби міцніше; коли ланцюг витримає — сто рубльов плачу, а коли лопне — пропала твоя праця!» Коваль скував залізний ланцюг; Заморишек оповив її навколо себе, потягнув — вона й лопнула. Коваль удвічі міцніше зробив; ну, та годилася. Заморишек побрав цей ланцюг, заплатив сто рубльов і пішов сіно вартувати; сіл під стіг і чекає.
Ось у саму напівніч піднялася погода, всколихалось море, і виходить із морської глибини дивовижна кобилиця, підбігла до першого стогу й прийнялася пожирати сіно. Заморишек підскочив, обротал її залізним ланцюгом і сіл верхи. Стала його кобилиця бідувати, по долах, по горах носити; ні, не у силах сідока збити! Зупинилася вона й говорить йому: «Ну, добрий молодець, коли зумів ти всидіти на мені, то побери-володій моїми лошатами». Підбігла кобилиця до синю морю й голосно заіржала; отут синє море всколихалося, і вийшли на берег сорок один жеребець; кінь коня краще! Усе світло спливи, ніде таких не знайдеш! Ранком чує старий надворі ржанье, тупіт; що таке? а це його синок Заморишек цілий табун пригнав. «Здорово, — говорить, — братики! Тепер у усіх у нас по коневі є; поедемте наречених собі шукати». - «Поїдемо!» Батько з матір'ю благословили їх, і поїхали брати у шлях-дорогу далеку.
Довго вони їздили по білому світлі, так де стільки наречених знайти? Порізно одружитися не хочеться, щоб нікому кривдно не було; а яка мати похвалиться, що у їй саме сорок одна дочка народилася? Заїхали молодці за тридев'ять земель; дивляться: на крутій горі коштують білокамінні палати, високою стіною обведені, у воріт залізні стовпи поставлені. Порахували — сорок один стовп. Ось вони прив'язали до тем стовпам своїх богатирських коней і йдуть на двір. Зустрічає їхня баба-яга: «Ах ви, незвані-непрошені! Як ви змели коней без попиту прив'язувати?» — «Ну, стара, чого кричиш? Ти колись напайка-нагодуй, у лазню зводь, так після про звістки й запитуй». Баба-Яга нагодувала їх, напоїла, у лазню зводила й стала запитувати: «Що, добрі молодці, справи катуєте або від справи литаете?» — «Справи катуємо, бабуся!» — «Чого ж вам потрібне?» — «Так наречених шукаємо». - « У мене є дочки», — говорить баба-яга, кинулася у високі тереми й вивела сорок одну дівицю.
Отут вони посваталися, почали пити, гуляти, весілля справляти. Увечері пішов Заморишек на свого коня подивитися. Побачив його добрий кінь і промовив людським голосом: «Дивися, хазяїн! Як ляжете ви спати з молодими дружинами, нарядите їх у свої плаття, а на себе надягніть дружинии; не те усе пропадемо!» Заморишек сказав це братам; нарядили вони молодих дружин у свої плаття, а самі одяглися у дружинии й лягли спати. Усе заснули, тільки Заморишек око не стуляє. У саму північ закричала баба-яга зичним голосом: «Агов ви, слуги мої вірні! Рубаєте незваним гостям буйні голови». Прибігли слуги вірні й відрубали буйні голови дочкам довбні-яги. Заморишек розбудив своїх братів і розповів усе, що було; побрали вони відрубані голови, застромили на залізні спиці колом стены́, потім осідлали коней і поїхали нашвидку.
Зранку встала баба-яга, глянула у віконечко — колом стены́ стирчать на спицях дочірні голови; страшно вона озлобилася, наказала подати свій вогненний щит, поскакала у погоню й почала палити щитом на всі чотири сторони. Куди молодцям сховатися? Спереду синє море, за баба-яга — і палить і палить! Помирати б усім, да Заморишек догадливий був: не забув він захопити у баби-яги хусточка, махнув тем хусточкою перед собою — і раптом перекинувся міст через усе синє море; переїхали добрі молодці на іншу сторону. Заморишек махнув хусточкою у іншу сторону — міст зник, баба-яга відвертала назад, а брати додому поїхали.