У деякому царстві, у деякій державі жив-був цар, у нього був син Іван-царевич — і гарний, і розумний, і славний; про нього пісні співали, про нього казки казали; він червоним дівчатам у сні снився. Прийшло йому желанье подивитися на біле світло; бере він у царя-батька благословенье й позволенье і їде на всі чотири сторони, людей подивитися, себе показати.
Довго їздив, багато бачив добра й худа й усякої всячини; нарешті під'їхав до палат високим, гарним, кам'яним. Бачить: на ґаночку сидять три сестриці-красуні й між собою розмовляють. Старша говорить: «Якщо б на мені одружився Іван-царевич, я б йому напряла сорочку тонку, гладку, який у всьому світлі не спрядуть». Іван-царевич став прислухатися. «А якщо б мене побрав, — сказала середня, — я б виткала йому каптан зі срібла, із золота, і сіяв би він як Жар-птиця». - «А я не прясти, не ткати не вмію, — говорила менша, — а якби він мене полюбив, я б народила йому синів, що ні ясних соколів: у чолі сонце, а на потилиці місяць, з боків зірки».
Іван-царевич усе чув, усе запам'ятав і, возвратясь до батька, просив позволенье одружитися. Відмови не було; він побрав за себе меншу сестру й став з нею жити-поживати душу у душу; а старші сестри стали гніватися так заздрити меншій сестрі, почали їй зло міряти; підкупили нянюшек, мамушек, і коли у Івана-Царевича народився син, коли він чекав, що йому піднесуть дитя із сонцем у чолі, з місяцем на потилиці, із зірками з боків, замість того подали йому просто кошеняти й завірили, що дружина його обдурила. Сабоно він засмутився, довго гнівався, нарешті став очікувати іншого сина.
Ті ж нянюшки, ті ж мамушки були із царівною, знову украли її теперішню дитину із сонцем у чолі й підклали щеняти. Іван-царевич занедужав з горя-суму; багато він любив царівну, але ще більше хотілося йому подивитися на гарне дітище. Почав очікувати третього. Втретє йому показали простої дитину, без зірок і місяця. Іван-царевич не стерпів, відмовився від дружини, наказав її судити.
Собралися, съехалися люди старші — немає числа! Судять-Виряджають, придумують-пригадивают, і придумали: царівні відрубати голову. « Ні, — сказав головний суддя, — слухайте мене чи ні, а моя ось мовлення: виколоти їй ока, засмолити з дитиною у бочку й пустити на море; винувата — потоне, права — випливе». Мовлення полюбилося; викололи царівні ока, засмолили разом з дитиною у бочку й кинули у море. А Іван-царевич одружився на її старшій сестрі, на тієї самої, що дітей його покрала так сховала у батьківському саду у зеленій альтанці.
Там хлопчики росли-підростали, рідної матінки не бачили, не знали; а вона, бідолашна, плавала по морю по океану з подкидишком, і ріс цей подкидишек не щодня, а щогодини; скоро прийшов у зміст, став розумний і говорить: « Пані-Матінка! Коли б, по моєму прошенью, по щучу веленью, по божу благословенью, ми пристали до берега!» Бочка зупинилася. « Пані-Матінка, коли б, по моєму прошенью, по щучу веленью, по божу благословенью, наша бочка лопнула!» Тільки він мовив, бочка розвалилася надвоє, і він з матір'ю вийшли на берег. « Пані-Матінка! Яке веселе, славне місце; жалко, що ти не бачиш ні сонця, ні неба, ні муравка-муравки-травички-муравки. По моєму прошенью, по щучу веленью, по божу благословенью, коли б тут з'явилася лазенька!»
Ту ж хвилину як із землі виросла лазня: двері самі розчинилися, печі затопилися, і вода закипіла. Увійшли, побрав він веничек і став теплою водою промивати хворі очі матері. «По моєму прошенью, по щучу веленью, по божу благословенью, коли б моя матінка проглянула». - «Синок! Я бачу, бачу, очі відкрилися!» — «По моєму прошенью, по щучу веленью, по божу благословенью, коли б, пані-матінка, твого панотця палац так до нас перейшов і із садом і із твоїми дітьми».
Звідки не узявся палац, перед палацом розкинувся сад, у саду на гілочках пташки співають, посередині альтанка коштує, у альтанці три братики живуть. Хлопчик-Подкидишек побіг до них. Увійшов, бачить — накритий стіл, на столі три прилади. Вернувся він скоріше додому й говорить: «Дорога пані-матінка! Спечи ти мені три лепешечки на своєму молоці». Мати послухала. Поніс він три лепешечки, розклав на три тарілочки, а сам сховався у куточок і очікує: хто прийде? Раптом кімната освітилася — увійшла три брати із сонцем, з місяцем, із зірками; сіли за стіл, покуштували коржів і довідалися рідної матері молоко. «Хто нам приніс ці лепешечки? Якщо б він здався й розповів нам про нашу матінку, ми б його зацілували, замилували й у брати до себе прийняли». Хлопчик вийшов і повів їх до матері. Отут вони обнімалися, цілувалися й плакали. Добре їм стало жити, було чому й добрих людей почастувати.
Один раз ішли повз злиденні старці; їх зазвали, нагодували, напоїли й із хлібом-зіллю відпустили. Трапилося: ті ж старці проходили повз палац Івана-Царевича; він стояв на ґанку й почав їх запитувати: «Злиденні старці! Де ви були-пробивали, що бачили-побачили?» — «А ми там були-пробивали, те бачили-побачили: де колись був мохи так болото, пень так колода, там тепер палац — ні у казці сказати, ні пером написати, там сад — у всьому царстві не знайти, там люди — у білому світлі не мабуть! Там ми були-пробивали, три рідних братика нас пригощали: у чолі у них сонце, на потилиці місяць, з боків часті зірки, і живе з ними й любується на них мати-царівна прекрасна». Вислухав Іван-царевич і задумався... кольнуло його у груди, забилося серце; зняв він свій вірний меч, побрав влучну стрілу, осідлав запопадливого коня й, не сказавши дружині: «вибачай!», полетів у палац — що ні у казці сказати, ні пером написати. Опинився там, глянув на дітей, глянув на дружину — довідався й не згадався від радості — душу просвітліла!
У цей час я там була, мед-вино пила, усе бачила, усім було дуже весело, гірко тільки однієї старшій сестрі, яку так само засмолили у бочку, так само кинули у море, але не так її бог зберігав: вона відразу канула на дно, і слід пропав!