Жив-Був цар із царицею. Любив він ходити на полювання й стріляти дичина. Ось один раз пішов цар на полювання й побачив: сидить на дубі молодий орел; тільки праг його застрелити, орел і просить: «Не стріляй мене, цар-государ! Побери краще до себе, у якийсь час я тобі придамся». Цар подумав-подумав і говорить: «Навіщо ти мені потрібний!» — і прагне знову стріляти. Говорить йому орел іншим разом: «Не стріляй мене, цар-государ! Побери краще до себе, у якийсь час я тобі придамся». Цар думав-думав і знов-таки не придумав, на що б таке придався йому орел, і прагне вуж зовсім застрелити його. Орел і втретє віщував: «Не стріляй мене, цар-государ! Побери краще до себе так прокорми три роки; у якийсь час я придамся тобі!»
Цар змилувався, побрав орла до себе й кормил його рік і два: орел так багато поїдав, що всю худобин приел; не стало у царя ні вівці, ні корови. Говорить йому орел: « Пусти-но мене на волю!» Цар випустив його на волю; спробував орел свої крила — ні, не зможе ще літати! - і просить: «Ну, цар-государ, кормил ти мене два роки; уже як прагнеш, а прокорми ще рік; хоч займи, так прокорми: у накладі не будеш!» Цар те й зробив: скрізь займав худобин і цілий рік кормил орла, а після випустив його на волю вільну. Орел піднявся високо, літав-літав, спустився на землю й говорить: «Ну, цар-государ, сідай тепер на мене; полетимо разом». Цар сіл на птаха.
Ось і полетіли вони; ні багато, ні мало пройшло часу, прилетіли на край моря синього. Отут орел скинув із себе пануючи, і впав він у море — по коліна намокнув; тільки орел не дав йому потонути, підхопив його на крило й запитує: «Що, цар-государ, мабуть испужался?» — «Испужался, — говорить цар, — думав, що зовсім потону!» Знову летіли-летіли, прилетіли до іншого моря. Орел скинув із себе пануючи саме посеред моря — ажно цар по пояс намокнув. Підхопив його орел на крило й запитує: «Що, цар-государ, мабуть испужался?» — «Испужался, — говорить він, — так усе думав: либонь, бог дасть, ти мене витягнешся». Знов-таки летіли-летіли й прилетіли до третього моря. Скинув орел царя у великий глиб — ажно намокнув він по саму шию. Та втретє підхопив його орел на крило й запитує: «Що, цар-государ, мабуть испужался?» — «Испужался, — говорить цар, — так усе думалося: либонь ти мене витягнешся». - «Ну, цар-государ, тепер ти зазнав, який смертний страх! Це тобі за старе, за минуле: чи пам'ятаєш, як сидів я на дубі, а ти праг мене застрелити; три рази примался стріляти, а я усе просив тебе так на думці тримав: либонь не загубиш, либонь змилуєшся — до себе побереш!»
Після полетіли вони за тридев'ять земель; довго летіли. Каже орел: « Подивися-но, цар-государ, що над нами й що під нами?» Подивився цар. « Над нами, — говорить, — небо, під нами земля». - « Подивися-но ще, що праворуч і що по ліву?» — « Праворуч поле чисте, по ліву будинок коштує». - «Полетимо туди, — сказав орел, — там живе моя менша сестра». Опустилися прямо на двір; сестра виступила назустріч, примает свого брата, саджає його за дубовий стіл, а на царя й дивитися не прагне; залишила його надворі, спустила борзих собак і давай труїти. Міцно Розсердився орел, вискочив через стіл, підхопив царя й полетів з ним далі.
Ось летіли вони, летіли; говорить орел цареві: «Подивися, що за нами?» Обернувся цар, подивився: « За нами будинок червоний». А орел йому: «Те горить будинок меншої моєї сестри — навіщо тебе не примала так хортицями собаками труїла». Летіли-Летіли, орел знову запитує: — «Подивися, цар-государ, що над нами й що під нами?» — « Над нами небо, під нами земля». - « Подивися-но, що буде праворуч і що по ліву?» — « Праворуч поле чисте, по ліву будинок коштує». - «Там живе моя середняя сестра; полетимо до неї у гості». Опустилися на широкий двір; середняя сестра примает свого брата, саджає його за дубовий стіл, а цар надворі залишився; випустила вона борзих собак і притравила його. Орел Розсердився, вискочив через стіл, підхопив царя й полетів з ним ще далі.
Летіли вони, летіли; говорить орел: « Цар-Государ! Подивися, що за нами?» Цар обернувся: «Коштує за червоний будинок». - «Те горить будинок моєї середней сестри! - сказав орел. - Тепер полетимо туди, де живуть моя мати й старша сестра». Ось прилетіли туди; мати й старша сестра куди як їм обрадувалися й примали пануючи із честю, з ласкою. «Ну, цар-государ, — сказав орел, — відпочинь у нас, а після дам тобі корабель, розплачуся з тобою за усе, що поїв у тебе, і ступай з богом додому». Дав він паную корабель і дві скриньки: один — червоний, інший — зелений, і каже: «Дивися ж, не відмикай скриньок, поки додому не приїдеш; червона скринька відімкни на задньому дворі, а зелена скринька на передньому дворі».
Побрав цар скриньки, распростился з орлом і поїхав по синьому морю; доїхав до якогось острова, там його корабель зупинився. Вийшов він на берег, згадав про скриньки, став придумувати, що б таке у них було й навіщо орел не велів відкривати їх; думав-думав, не стерпів — боляче довідатися йому захотілося: побрав він червона скринька, поставив додолу й відкрив, а оттудова стільки різної худоби вийшло, що оком не оглянеш, — ледь на острові помістилися.
Як побачив це цар, взгоревался, зачав плакати й присуджувати: «Що ж мені тепер робити? Як знову зберу всю череду у таку маленьку скриньку?» Та бачить він — вийшов з води людей, підходить уводити, увести до ладу ньому й запитує: «Чого ти, цар-государ, так гірко плачеш?» — « Як же мені не плакати! - відповідає цар. - Як мені буде зібрати усе це череда велика у таку маленьку скриньку?» — «Мабуть, я допоможу твоєму горю, зберу тобі вся череда, тільки з угодою: віддай мені — чого будинку не знаєш». Задумався цар: «Чого б це я будинку не знав? Видайся, усе знаю». Подумав і погодився. «Збери, — говорить, — віддам тобі — чого будинку не знаю». Ось та людина зібрала йому у скриньку всю худобин; цар сіл на корабель і поплив геть.
Як приїхав додому, отут тільки уведал, що народився у нього син-царевич; став він його цілувати, милувати, а сам так сльозами й розливається. « Цар-Государ, — запитує цариця, — скажи, про що гіркі сльози ронишь?» — «З радості», — говорить; побоявся-те сказати їй правду, що треба віддавати царевича. Вийшов він після на задній двір, відкрила червона скринька — і полізли звідти бики так корови, вівці так барани, багато набралося всякої худоби, усі сараї й варіння стали повне. Вийшов на передній двір, відкрила зелена скринька — і з'явився перед ним великий так славний сад: яких-яких дерев отут не було! Цар так зрадів, що й забув віддавати сина.
Пройшло багато років. Раз якось захотілося цареві погуляти, підійшов він до ріки; у той час здався з води колишня людина й говорить: «Скоро ж ти, царі-государі, забудькуватий став! Згадай, адже ти повинен мені!» Відвертав цар додому з тоскою-кручиною й розповів цариці й царевичеві всю правду дійсну. Погоревали, поплакали всі разом і розв'язали, що робити-те нема чого, треба віддавати царевича; відвезли його на узмор'я й залишили одного.
Оглянувся царевич колом, побачив стежку й пішов по ній: либонь куди бог приведе. Ішов-Ішов і опинився у дрімучому лісі; коштує у лісі хатинка, у хатинці живе довбня-яга. «Дай зайду», — подумав царевич і ввійшов у хатинку. «Здраствуй, царевич! - мовила довбня-яга. - Справу катуєш або від справи литаешь?» — «Ех, бабуся! Напайка, нагодуй, так потім розпитай». Вона його напоїла-нагодувала, і царевич розповів про усе без утайки, куди й навіщо йде. Говорить йому баба-яга: «Іди, дитятко, на море; прилетять туди дванадцять колпиц, обернуться червоними дівицями й стануть купатися; ти подкрадься потихеньку й захопи у старшої дівиці сорочку. Як поладиш із нею, ступай до морського царя, і попадуться тобі назустріч Об'їдало да Обпивало, попадеться ще Мороз-Трескун — усіх побери із собою; вони тобі до добра придадуться»,
Попрощався царевич із ягою, пішов на сказане місце на море й сховався за кущі. Отут прилетіли дванадцять колпиц, вдарилися об сиру землю, обернулися червоними дівицями й стали купатися. Царевич украв у старшої сорочку, сидить за кущем — не ворохнется. Дівиці викуплялися й вийшли на берег, одинадцять підхопили свої сорочки, обернулися птахами й полетіли додому; залишалася одна старша, Василиса Премудра. Стала молити, стала просити добра молодця. «Віддай, — говорить, — мою сорочку; прийдеш до панотця, водяного паную, — у та годинка я тобі сама придамся». Царевич віддав їй сорочку, вона зараз обернулася колпицею й полетіла слідом за подружками. Пустився царевич далі; зустріли йому на шляху три богатирі: Об'їдало, Обпивало да Мороз-Трескун; побрав їх із собою й прийшов до водяного паную.
Побачив його водяний цар і говорить: «Здорово, дружок! Що так довго до мене не бував? Я утомився, тебе дожидаючи. Примайся-но тепер за роботу; ось тобі перше завдання: побудуй за одну ніч великий кришталевий міст, щоб до ранку готовий був! Не побудуєш — голова геть!» Іде царевич від водяного, сам сльозами заливається. Василиса Премудра відчинила віконечко у своєму терему й запитує: « Про що, царевич, сльози ронишь?» — «Ах, Василиса Премудра! Як же мені не плакати? Наказав твій панотець за єдину ніч побудувати кришталевий міст, а я сокири не вмію у руки побрати». - «Нічого! Лягай-но спати; ранок вечора мудренее».
Уклала його спати, а сама вийшла на ґаночок, гаркнула-свиснула молодецьким посвистом; з усіх боків збіглися теслі-працівники: хто місце рівняє, хто цегли тягає; скоро поставили кришталевий міст, вивели на ньому візерунки хитрі й розійшлися по будинках. Зранку рано будить Василиса Премудра царевича: «Вставай, царевич! Міст готовий, зараз панотець дивитися прийде». Устав царевич, побрав мітлу; коштує собі на мосту — де підмете, де почистить. Похвалив його водяний цар. «Спасибі, — говорить, — послужив мені єдину службу, послужи й іншу; ось тобі завдання: насади до завтрему зелений сад — великий так гіллястий, у саду б птаха півчі розспівували, на деревах би квіти розцвітали, груші-яблука спілі висіли». Іде царевич від водяного, сам сльозами заливається. Василиса Премудра відчинила віконечко й запитує: « Про що плачеш, царевич?» — « Як же мені не плакати? Велів твій панотець за єдину ніч сад насадити». - «Нічого! Лягай спати; ранок вечора мудренее».
Уклала його спати, а сама вийшла на ґаночок, гаркнула-свиснула молодецьким посвистом; з усіх боків збіглися садівники-городники й насадили зелений сад, у саду птаха півчі розспівують, на деревах квіти розцвітають, груші-яблука спілі висять. Зранку рано будить Василиса Премудра царевича: «Вставай, царевич! Сад готовий, панотець дивитися йде». Царевич зараз за мітлу так у сад: де доріжку підмете, де гілочку поправить. Похвалив його водяний цар: «Спасибі, царевич! Послужив ти мені службу вірою-правдою; вибирай собі за те наречену із дванадцяти моїх дочок. Усі вони особа у особу, волосся у волосся, плаття у плаття; угадаєш до трьох раз ту саму — буде вона твоею дружиною, не вгадаєш — велю тебе стратити». Довідалася про те Василиса Премудра, улучила час і говорить царевичеві: «У перший раз я хусткою махну, у інший плаття поправлю, у третій над моєю головою стане муха літати». Так-Те й угадав царевич Василису Премудру до трьох раз. Повінчали їх і сталі бенкет бенкетувати.
Водяний цар наготував багато всякої страви — сотні людей не з'їсти! Та велить зятеві, щоб усе було поїдено; коли що залишиться — зле буде. - «Панотець! - просить царевич. - Є у нас дідок, дозволь і йому закусити з нами». - «Пускай прийде!» Зараз з'явився Об'їдало; усі приел — ще мало стало. Водяний цар наставив усякого питва сорок бочок і велить зятеві, щоб дочиста було випито. «Панотець! - просить знову царевич. - Є у нас інший дідок, дозволь і йому випити про твоє здоров'я». - «Пускай прийде!» З'явився Обпивало, зараз спорожнив усі сорок бочок — ще похмелитися просить.
Бачить водяний цар, що ніщо не бере, наказав перетопити для молодих лазню чавунну пекуче-нажарко; перетопили лазню чавунну, двадцять сажон дров спалили, докрасна пекти й стіни розжарили — за п'ять верст підійти не можна. «Панотець, — говорить царевич, — дозволь наперед нашому дідкові попаритися, баню випробувати». - «Пускай попариться!» Прийшов у лазню Мороз-Трескун: у один кут дунув, у іншій дунув — вуж бурульки висять. Слідом за ним і молоді у лазню сходили, помилися-попарилися й додому відвертали. «Підемо від панотця водяного царя, — говорить царевичеві Василиса Премудра, — він на тебе боляче сердить, не заподіяв би зла якого!» — «Підемо», — говорить царевич. Зараз осідлали коней і поскакали у чисте поле.
Їхали-Їхали; багато пройшло часу. « Злізь-но, царевич, з коня так припади вухом до сирої землі, — сказала Василиса Премудра, — не чути чи за нами погоні?» Царевич припав вухом до сирої землі: нічого не чутно! Василиса Премудра зійшла сама з доброго коня, прилягла до сирої землі й говорить: «Ах, царевич! Чую сабону за нами пожену». Обернула вона коней колодезем, себе — ковшиком, а царевича — старим дідком. Наїхала погоня: «Агов, старий! Не чи бачив добра молодця із червоною дівицею?» — «Бачив, рідні! Тільки давно: вони ще у ті пори проїхали, як я молодий був». Погоня відвертала до водяного паную. « Ні, — говорить, — ні слідів, не вести, тільки й бачили, що старого біля колодезя, по воді горщик плаває». - «Що ж ви їх не брали?» — закричав водяний цар і відразу зрадив гінців лютої смерті, а за царевичем і Василисой Премудрої послав іншу зміну. А тим часом вони далеко виїхали.
Почува Василиса Премудра нову погоню; обернула царевича старим попом, а сама зробилася старою церквою: ледве стіни тримаються, колом мохами обростили. Наїхала погоня: «Агов, дідок! Не чи бачив добра молодця із червоною дівицею?» — «Бачив, рідні! Тільки давним-давно; вони ще у ті пори проїхали, як я молодий був, цю церкву будував». Та друга погоня відвертала до водяного паную: « Ні, ваша царська величність, ні слідів, не вести; тільки й бачили, що старця-попа так церква стару». - «Що ж ви їх не брали?» — закричав пущі колишнього водяний цар; зрадив гінців лютої смерті, а за царевичем і Василисою
Премудрою сам поскакав. Цього разу Василиса Премудра обернула коней рекою медовою, берегами киселевими, царевича — селезнем, себе — сіркою утицею. Водяний цар кинувся на кисіль і ситу, їв-їв, пив-пив — до того, що лопнув! Отут і дух випустив.
Царевич із Василисою Премудрою поїхали далі; стали вони під'їжджати додому, до батька, до матері царевича. Василиса Премудра й говорить: «Ступай, царевич, уперед, докладися батькові з матір'ю, а я тебе тут на дорозі почекаю; тільки помни моє слово: з усіма цілуйся, не цілуй сестриці; не те мене забудеш». Приїхав царевич додому, став з усіма здороватися, поцілував і сестрицю, і тільки поцілував — як у ту ж хвилину забув про свою дружину, немов і у думках не була.
Три дні чекала його Василиса Премудра; на четвертий нарядилася старчихою, пішла у стольне місто й пристала у однієї бабусі. А царевич зібрався одружитися на багатій королевне, і велено було кликнути клич по всьому царству, щоб скільки не є народу православного — усе б ішли поздоровляти нареченого з невестою й несли у дарунок по пирогу пшеничному. Ось і баба, у якої пристала Василиса Премудра, прийнялася борошно сіяти так пиріг готовити. « Для кого, бабуся, пиріг готовиш?» — запитує її Василиса Премудра. « Як для кого? Хіба ти не знаєш: наш цар сина женить на багатій королевне; треба у палац іти, молодим на стіл подавати». - «Дай і я спечу так у палац знесу; може, мене цар чому подарує». - «Пеки з богом!» Василиса Премудра побрала борошна, замісила тісто, поклала сиру так голуба з голубкою й зробила пиріг.
До самого обіду пішла баба з Василисою Премудрою у палац; а там бенкет іде на увесь світ. Подали на стіл пірог Василиси Премудрої, і тільки розрізали його навпіл, як вилетіли оттудова голуб і голубка. Голубка схопила шматок сиру, а голуб говорить: «Голубонька, дай і мені сирка!» — «Не дам, — відповідає голубка, — а то ти мене забудеш, як забув царевич свою Василису Премудру». Отут згадав царевич про свою дружину, вискочив через стіл, брав її за білі руки й саджав біля себе рядком. З тих пір стали вони жити разом у всякому добрі й у счастии.