Жив-Був піп, по прозванню Жайворонок; а при ньому дячок перебував: обоє гіркі п'яниці. Овдовів і піп, овдовів і дячок, і почали ще більше колишнього пити гірку. Пропили спочатку дьячково маєток, а після промотали й батьково. Немає на що стало похмелитися. Говорить піп дячкові: «Побери, світло, із крилоса церковні книги; закладемо у шинок, а після, як поправимося — назад викупимо». Дячок зараз сграбастал книги, заклав у шинок і кутнули з попом на славу. Ранком голова тріскотить, треба б похмелитися — так знову немає на що! Як бути? Звідки дістати? «Перегоди, світло, — говорить піп, — що не буде, а я свої ризи закладу, так ще з тобою погуляємо». Заклали ризи й відразу пропили з дячком усі гроші.
Ось так-те вони у два тижні всі церковні речі обробили; усе у шинок пішло.
Приходить неділя, а попові й обідні відслужити не можна: немає жодної книги, ні однієї ризи — не у що й одягтися. «Що нам робити, дьяче?» — «Не знаю, панотець. Що вам завгодно, те й робіть; адже з вас, не з мене запитають» — «Ну, я ось хворим позначуся; пускай люди знають, що тому обідні ні, що піп занедужав».
Пройшла одна неділя, і інше, і третє, а до церкви усе не дзвонять. Люди говорять: «Батько міцно хворий. Не можна ж нам бути без служби божией, станемо просити собі іншого попа». Почув про те піп: «Ну, думає, ця справа негарна. Ще, чорт побери, коли наїде інший священик так побачить, що у нас у церкві дочиста оброблене, так мені за це дістанеться; нерівна година й у Сибір догодиш. Треба видумувати, як би поправитися». Призиває піп дячка: «Що, світло, справа-те наше погане. Уміли ми гуляти, треба зуміти й поправитися». Дячок у відповідь: «Моя справа сторона, я нічого не відаю, що прагнете, то й робіть». - «Так ти слухай, що я стану нозати». - «Кажіть, панотець». - «Ось що, дьяче. Ти ступай красти, а я буду ворожити. Коли що украдеш — мені прямо й кажи, де сховаєш, а я буду відгадувати. Ось ми й поправимося». - «Ну, добре».
На їхнє щастя у ту ж ніч гнали через село гурт биків: дячок відбив одну пару й загнав у ліс; приходить до попа: «Ну, панотець, я пари биків украв». - «Куди ж запроторював?» — «А ось за селом у лісі до сосни прив'язані». - «Добре, світло. Завтра, коли стануть биків, шукати, посилай до мене ворожити».
Ранком рано кинувся купецький прикажчик биків, ходить по селу — скрізь шукає — немає ніде. «Що ти шукаєш?» — запитує його дячок. - «Так лихо приключилося; нинішньою ніччю пропала з гурта пари кращих биків. Не можу відшукати». - «Ех, ушанований! Так ви ступайте до нашого попа: він зараз виворожит і вашому горю допоможе. Хоч він тепер хворий, ну, так коли ви ліпше заплатите, так нічого, — либонь для вас потрудиться. Він — старий добрий». - «Так я сотні рубльов не пошкодую, тільки б пропажа найшлася».
Пішов прикажчик до попа: « Здрастуйте, панотець!» — «Здраствуй, світло! Що скажеш?» — «Я до вашої милості. Потрудитеся, панотець, пособите моєму горю». - «Якому, світло?» — «Пропала у мене пари биків, так поворожите». - «Ах, світло! Я теперича слабшав, хвор, не знаю, що й робити-те?» — «Зробіть милість! Ось вам, панотець, за праці сто рубльов». - «Ну, так і бути. Ставай, світло, перед образом на коліна так молися богу: либонь відкриє». Купецький прикажчик устав перед образом на коліна й давай чолом уклони бити, а піп побрав стару книгу, книгу читає, а сам воздихает. Бита година читала, прикажчик аж спітнів. «Ну, світло, — говорить піп, — пропажа твоя нашлася, відкрив господь. Ступай за село, там є лісочок, а у тому лісі твої бики до сосни прив'язані; тільки йди скоріше, а то шахраї далі поведуть».
Прикажчик бігцем у ліс пустився і як сказав піп — так і вийшло: коштують бики до сосни прив'язані. Відвертав прикажчик у село, дякує попові й говорить між слів: «Панотець, мені б хотілося довідатися, хто це спроворил — моїх биків повів?» — «Ну, світло, цього нам не дано знати». Після того призиває піп дячка: «Тепер, брат, поправимося. Сто рубльов у кишені. На перший раз викупимо ризи так книги; а там подивимося». - Викупили ризи й книги.
Два дні через каже піп дячкові: « Мабуть-но, світло, до нашого пана, зведи зі стайні улюбленого його жеребця; тоді зовсім поправимося». Дячок дочекався ночі й забрався на панський двір; на його щастя кучерів були п'яні, він вивів жеребця зі стійла так у чисте поле, завів у яр і прив'язав близько пня. Відвертав до попа: «Ну, панотець, панський жеребець у наших руках». - «Добре, світло! Де ж ти його сховав?» — «У яру».
Зранку прокидаються кучері, дивляться у стійло — немає панського улюбленого жеребця: де шукати? Доклали панові: жеребця де немає. - « Як немає? Де ж ви були, чого дивилися? Ось я вас усіх передеру, усіх у солдати віддам, коли не знайдете!..» Шукали, шукали — не знайшли — нема чого робити, посилає пан за попом, щоб неодмінно до нього з'явився. Прийшов піп: « Здрастуйте, пан». - «Здраствуй, піп!» — «Що вам потрібне?» — «А ось що, батько, у минулу ніч у мене злодійство трапилося: пропав зі стайні жеребець, що не є найкращий; я за нього три тисячі заплатив». - « Так, ця справа негарна». - « Те-Те і є. Потрудися, поворожи, а я тобі за турботи триста рубльов жертвую». - «Треба для вашої милості потрудитися; накажіть мені відвести особливу кімнату».
Пан наказав відвести йому особливу кімнату. Піп побрав стару книгу, став у образа й почав читати; бита година читала, а після виходить до пана: «Господь, — говорить, — відкрив вашу пропажу мені, грішному, найшовся жеребець». - «Де, батька?» — «А ось у такому-те яру у пня прив'язаний: скоріше поїдь на те місце, а то шахраї ввечері поведуть далі». Пан знайшов жеребця, відвертав додому й віддав попові триста рублів з великою дякою: «Спасибі, батько, за твої праці».
Піп викупив на ті гроші й інші церковні речі й почав знову служити у церкві, та ще порядком залишилося — було на що погуляти з дячком, не день, не два, а почитай із цілий місяць, коли не більше. Як тільки довідалися парафіяни, що піп може ворожити, так усе до нього й кинулися: у кого курка алі порося пропаде, той зараз до попа й тягнеться. «Поворожи, панотець!» — «Подите ви, окаянні, з такими дрібницями лізете; стану я курицею так поросям богу набридати».
Пішла про попа слава по всьому околодку. Ось у одного знатного князя пропала якось із кабінету скринька із грішми, а грошей-те було тисяч зі сто; свої люди потягли. Князь наказав закласти карету і їхати за попом, щоб неодмінно до вечора його представити. Приїхали за попом. «Збирайся, — говорять, — до князя, у нього гроші пропали, ворожити треба». Піп думає: «Що ж це дячок мені нічого про те не казав?» Призиває до себе дячка: «Що ж, світло, мовчиш? Куди гроші сховав?» — «Які гроші? Я нічого не знаю». - « Як не знаєш? Адже у князя гроші пропали, вимагає мене ворожити». - «Так я у його вотчині зроду не бував». - «Боже мій, що робити-те? Що я князеві-те скажу; адже він мене батогом засіче». - «Що прагнете, то й робіть. Моя справа сторона».
Піп — нема чого робити — побрав свою стару книгу, сіл у карету й поїхав на князівський двір. «Здраствуй, батька!» — « Здрастуйте, ваш сіятельство!» — «Ну, слухай; я відаю, що ти великий майстер ворожити; поворожи-но мені, у мене пропала з кабінету скринька із грішми, тисяч сто буде. Коли відвертаєш — половину тобі дарую». - «Радий потрудитися для вашої милості; тільки не знаю, як господь відкриє». - «Так невже ж я грешнее того пана, у якого жеребець пропадав? Ти — я бачу, батька, постаратися не прагнеш». - «Ніяк ні, ваш сіятельство! Накажіть відвести кімнату, стану трудитися. Либонь господь милостивий — і відкриє».
Відвели попові особливу кімнату; запалив він свічу перед образом, поклав свою книгу на стіл, читає, а сам думає: «Яка відповідь дам я князеві? Краще дочекаюся глухий півночі і як тільки проспівають треті півні, утечу куди ока дивляться й додому не явлюся». Коштує у стола й книгу читати перестав, чекає, коли вляжуться усе спати, так півні проспівають.
А скриньку-те князєву украли три його камердинери; зійшлися вони меж собою й говорять: «Що, братики, як цей ворожейка-піп так нас довідається, адже усе у Сибір підемо. Він, проклятий, тепер книгу читає. Чого доброго, мабуть, і віднімає. Давайте підслухувати у дверей: коли віднімає — так станемо його просити, щоб на нас князеві не доводив». Пішов один і став у дверей підслухувати. Раптом півні запекли, а піп перехрестився й говорить: «Слава тобі господи, один уже є; залишається двох чекати».
Лакей прибіг до своїх товаришів: «Ах, братики! Одного віднімав; тільки я до дверей, а він і кричить: слава тобі господи, один є». Пішов інший підслухувати; запекли другі півні. А піп хреститься: «Слава богу, і два є». - «Ех, братики, і мене віднімав; тільки я до дверей — зараз довідався». Третій говорить: «Ну, коли й мене пом'яне, то підемо до нього прямо, кинемося у ноги й станемо просити, щоб не видавав панові». Пішов підслухувати третій, а півні знову запекли. Піп перехрестився: «Слава тобі господи, усі три є!» Схопив книгу пахву так у двері бігти, а лакеї йому назустріч — кинулися у ноги: «Панотець, голубчик, не погуби, вибач, не кажи князеві, що ми гроші-те віднесли». - «Знаю, світла, що віднесли; так де сховали?» — «У саду, панотець, у озеро, по канатові спущені!» — «Знаю, що у озері, так у якому місці?» — «У такого-те дуба». - «Ну, добре, лягаєте спати, не бійтеся — не видам».
Ранком призиває князь попа: «Що, батька, твої справи?» — «Слава богу! Господь відкрив вашу пропажу». - «Де ж скринька?» — «Так у саду — у озеро по канатові опущена». - «Хто ж затяг її туди?» — «Відомо хто — нечистий!» Зараз витяглися скриньку, принесли у світлицю. Князь відімкнув її, висипав на стіл золото й розділив на дві частини: «Ну, піп, бери свою купу!» Піп став загрібати гроші, а у самого на розумі — якби скоріше втекти додому. Князь не пускає: «Пообідай, батька, у мене; а після обіду велю тебе додому відвезти».
А самому князеві шкода стало грошей. Ось він изловил молодого жайворонка, приніс у світлицю й посадив під блюдо, і говорить попові: «Ну-но, ворожка, відгадай, що під цим блюдом? Коли відгадаєш, твоя буде й інша купа золота, а не відгадаєш, — і колишню назад поберу». Піп зітхнув і проговорив про себе: «Ось коли попався, Жайворонок». Князь плюнув: «Ну, батька, твоя побрала. Забирай і решту грошей». Піп побрав і іншу купу. Приїхав додому й говорить дячкові: «Ось коли поправилися — так поправилися; у цілу життя не проп'єш. Одначе повно ворожити, а то ще у лихо потрапиш. Давай-но у цю ніч сожгем книгу».
Як скоро стемніло, піп вибрав з будинку всі гроші й запалив свою хату. Набігли на пожежу люди. Піп репетує: «Православні, допоможіть; книгу - те, книгу-те витягнетеся». Ні, не витяглися. Піп вибудував собі новий кам'яний будинок і зажив з дячком багато, собі на втіху, а ворожити перестав: «Не можу, — говорить, — книга згоріла».