Було у одному місті: був диякон і був псаломщик. Священик помер, псаломщик зробився дияконом, потім священиком. А потрібно було, щоб священик одружений був, псаломщик і одружився. Чотири роки жив із дружиною й не було дітей. На п'ятий рік вона завагітніла, він став її лаяти, що вона від іншого завагітніла, життя їй не давав. Куди їй подітися? До батька, до матері й очей не можна показувати: раніше адже не те, що тепер було, батько з матір'ю чоловіка наказували слухатися. Надумала: «Піду куди ока дивляться, зайду у темний ліс, потраплю, може, на звіра, звір з'їсть мене».
Та пішла. Іде по тайзі, голодна, їсть тільки дикі фрукти або зайця пропащого. Знайде й з'їсть.
Приходить їй останнім часом, родити треба. Що робити? Набрала бересту так гілочок усяких, зробила юрту — там і народила. Народився у неї син, назвала вона його Алеша Попович, як попів син. Загорнула вона синка у фартух, приодела. Дивиться, а він як тісто на опарі росте. Через двоє доби став розмовляти з нею. Стала вона йому розповідати всі, як люди живуть так як вона жила. Слухає він її гарненько й усе розуміє.
Пройшло троє доби, пішов він познайомитися близько своєї юрти. Відійшов він раз подалі, а на нього біжить сірий вовк, зуби ощирив. Алеша згріб вовка за шиворот не ворушиться вовк, здох. Тягне він його до матері. Мати зустрічає. Розповів він їй, як вовка за шиворот схопив, вона й думає: «Добре, видне, гарний, сабоний він у мене. Давай, - говорить вона, - здеремо шкіру, у юрту постелемо».
Вона вміла, бачила, як удома робили, показала йому. Він зірвав шкіру, витягся м'ясо й кинув його недалеко.
Приходять два ведмеді на м'ясо, тягнуть м'ясо друг до друга, б'ються. Побачила мати ведмедів, испужалась: «З'їдять нас, Алеша, ведмеді!» — «Я їм, мама, розділю м'ясо, вони битися не будуть!»
Розірвав м'ясо на дві частини, кинув тому й іншому й пішов у юрту. Ведмеді теж пішли за ним, милуються, ідуть. Він у юрту, і вони за ним. Мати злякалася, ховається за Алешу. Стали ведмеді разом з ними жити; один з матір'ю залишився, іншої з Алешей ходить.
Став Алеша далі ходити. Виходить раз він на галявинку: згадав, як мати говорила, що їсти чисте місце, не усе ліс. Побачив стежку, пішов по ній. Раптом піднявся стукіт, тупіт. Бачить: біжать дикі коні на водопій. Коні побачили Алешу з ведмедем, злякалися, утекли.
Прийшов додому, розповів матері. Тоді мати обсказала йому, що це коні й на них їздять. Небажання йому пішки ходити, сплів собі аркан, так саджено тридцять, пішов у ліс, там стояв величезний дуб; заліз на дуб, чує тупіт, біжать коні. Кинув він з дуба аркан, потрапив на заднього. Кінь виривається, б'ється; як смикнув, труснув його Алеша Попович за гриву, ледве не впав кінь, потім устав як укопаний.
Приїхав Алеша на коні до матері. «Не буду, - говорить, - пішки ходити, їздити буду!» Мати здивувалася, говорить йому: «Треба вуздечку із сідлом зробити!»
Показала вона, як потрібно зробити, він зробив. Одяг вуздечку, осідлав коня, сіл і поїхав.
Виїхав на чисте місце. Їде. А колом квіти різні цвітуть, добре так. «Треба нам сюди переїхати жити», думає він. Бачить, будівля коштує, усього тільки один будинок. Прив'язав коня, увійшов у будинок. Бачить, на столі зібране. Оглянув кімнати, сподобалося йому. Випробував страви — теж сподобалися. Налив вина — не сподобалося; бачить цигарки, згадав, як мати говорила, закурив — не сподобалося. У куті коштує тростинка, повернув тростинку, стукнув — вискочив Ивашка червона сорочка. «Що накажете зробити?» — «Покажи мені, що є на світі!»
Показав йому Ивашка червона сорочка усе, що є на світі. Стукнув тростинкою у підлогу, знову вискочив Ивашка червона сорочка. «Що накажете?» — «Припинитеся».
Нічого не стало. «Поїду, покличу сюди матір». Сідає на коня, вискочив Ивашка червона сорочка, показав йому, де нові сідло й вуздечка. Кон£ зовсім став іншою.
Не встигнув виїхати, приїжджає богатир: «Це що за нечема?» — «Не нечема, а Алеша Попович!»
Розсердився богатир, кинувся з кулаками на Алешу Поповича, а Алеша викинув його за віконце — убив. Сіл на коня, щоб поїхати за матір'ю, приїжджає інший богатир. «Це що за нечема? Не нечема, а Алеша Попович!»
Осердився богатир, кинувся на Алешу, але той як вистачив його про землю, і пара геть. Подивився він на вбитого, і шкода йому стало: як би це так зробити, щоб не вбивати до смерті? Отут приїхав ще богатир. «Це що за нечема до нас приїхав?» — «Не нечема, а Алеша Поповиче.
Побрав Алеша його у оберемок і потяг у кімнату, а там на стіні більша торба висіла; він цю торбу відкрив, засунув туди богатиря, замкнув сумку й на стіну повісив; кімнату замкнув, ключ у вікно кинув.
Виїхав, оглянувся, немає більше нікого. Їде додому. Мати його навіть не довідалася, думала — мисливець якої. А будинку у нього обоє ведмедя пропали. «Залишайте, матуся, це місце, поїдемо, я життя гарну знайшов».
Під'їжджають. Будинок гарний, мати й думає: « Напевно, розбійники живуть». Зайшли у будинок. Алеша стукнув тростинкою, вискочив Ивашка червона сорочка. «Що накажете?» — «Покажи, як мені показував».
Показує їм Ивашка усе. Потім стали закушувати, мати випила й навіть затанцювала. Дивиться Алеша на матір.
«Ай так матуся, вона геть ще як танцювати вміє! Тут веселіше, мама!» — «Боюся, розбійники тут».- «Нікого ні, матуся, не бійся! А я поїду, подивлюся, чи немає кого».
Залишилася мати одна, стала ходити по будинкові так усе оглядати, підходить уводити, увести до ладу тій кімнаті, що Алеша на ключ замкнув. Захотілося їй відкрити кімнату, стала ключі підбирати — не підходять. Згадала вона тоді про Ивашку: «Може, він мені чому допоможе?» Стукнула тростинкою — вискочив Ивашка червона сорочка: «Що накажете зробити?» — «Принеси ключ».- «Це Алеша Попович замкнув кімнату й ключ у сад закинув, я зараз принесу!»
Відімкнула кімнату. Дивиться, на стіні більша торба висить. Поторкала — важка. Чрез міць зняла, абияк розстебнула — виходить людей, видний такий. Ось сподобався їй богатир, пішли вони розмовляти, як би їм Алешу винищити. Порадив він їй: «Занедужайте нібито й скажіть Алеше: у такому-те місці є сад, у саду золоті яблука, поїм і оздоровлюся — там чарівники, вони його скінчать».
Замкнула вона знову кімнату, сама лягла, стогне.
Приїхав Алеша, чує стогін, біжить до матері: «Що з вами, маменька?» — «Ох, Аяеша Попович, погано! Однак не поправлюся. Ось є тільки у одному місці сад, у ньому яблука ростуть, дістань мені цих яблук, я поїм і виздоров-лю».- « Для вас, маменька, хоч із іншого світла дістану!»
Сіл на коня й поїхав.
Їде чи багато, чи мало, бачить: коштує дванадцять верхівкових. «Далече чи їдеш?» — «Їду у такий-то сад».- «Не їзди, Алеша Попович, ми вже дванадцять років їдемо туди — ні назад, ні вперед».
Він і розмовляти не став, поїхав далі.
Під'їжджає до саду. Колом саду міцність коштує й струни натягнуті. Розігнав коня Алеша Попович, кінь перескочив і струни ногою зачепив. Струни запекли, загуділи, леви на ланцюгах заходи-заричали. Нарвав Алеша Попович повні кишені яблук і у запазуху набрав і пішов, так ногою про якусь плиту зачепив. Бачить — діра. Спустився у діру, там коридор і лампочка ледве горить. Прикрутив лампочку — стало світліше: бачить — праворуч двері; відчинив, а там сидить красуня, витирає щоки хусткою. «Відійди, - говорить красуня, - усі равцо я не згодна йти!» — «Ви у своєму розумі алі немає? Ось у мене хрест, коли ви думаєте що-небудь», - показав їй хрест.
Вона заспокоїлася й запитує: «Хто ви?» — «Ось я хто, так і так — Алеша Попович».- «Виїдьте звідси, а то скоро богатир прилетить».- «Не потім я приїхав, щоб утекти, збирайся й ти!»
Розпитав він її, звідки вона, вона розповіла. Сіл він на коня і її на праве коліно посадив. Кінь ні з місця, говорить: «Не ти мені у вагу, Алеша Попович, і не царівна, а яблука: кожне яблуко двадцять пудів важить».
Повибросил Алеша яблука через пазуху, а у кишені залишив. Уперся кінь усіма чотирма ногами й перескочив стіну. Колом зашумело-загудело.
Від'їхали небагато, кінь говорить: «Розкидай намет — летить ворог».
Раптом зайшла хмара, піднялася бура, погода. Спускається богатир і сміється: «Ех, Алеша Попович, не тут би тобі бути, а із червоними дівчиськами у саду забавлятися. За яблука тобі вибачаю, віддай мені цю наречену!»- « Ні, не потім я приїхав, щоб віддавати, а потім, щоб побрати!»
Вистачив Алеша Попович — богатир і ноги простягнув.
Поїхали. Від'їхали небагато, кінь знову говорить: «Розкидай намет — летить ворог!»
Раптом зайшла хмара, піднялася бура, погода. Спускається богатир і сміється: «Ех, Алеша Попович, не тут би тобі бути, а із червоними дівчиськами у саду забавлятися. Ти побрав яблука — яблука я тобі вибачаю, ти вбив брата — і брата вибачаю, віддай мені цю наречену!» — «Не з тим я приїхав, щоб віддати, а потім, щоб побрати».
Стали боротися. Потруднее довелося Алеше Поповичу, але й цей ноги простягнув.
Поїхали далі. Кінь і говорить: «Ех, Алеша Попович, це ще не всі, головний ворог спереду; ти ось як зроби: дай свою хустку красуні, коли піде кров із твоїх вуст, вона витре нехай її хусточкою».
Тільки сказав — раптом зайшла хмара, піднялася бура, погода, спускається богатир, сміється: «Ех, Алеша Попович, не тут би тобі бути, ас червоними дівками у саду забавлятися. За яблука я тобі вибачаю, ти вбив моїх братів — і братів вибачаю, і їх вибачаю, усі тобі вибачаю, віддай мені тільки цю наречену!» — «-Ех, не потім я приїхав, щоб віддати, а потім, щоб побрати!»
Стали боротися. Важко Алеше Поповичу довелося, до колін убив Алешу Поповича богатир у землю, а крові ні, до пояса у землю пішов Алеша — крові ні, до плечей пішов — кров з вуст пішла. Схопила красуня хусточка, обтерла кров Алеше. Кінь відірвався від вуздечки, забив чотирма ногами богатиря. Алеша виліз із землі, ударив, збив богатиря з ніг. «Будь моїм старшим братом, - говорить богатир.- Звільни дванадцять лицарів!»
Тільки сказав, скакають лицарі до нього. Ударив богатиря Алеша й убив.
Посадив Алеща красуню на право коліно й повіз. Довіз він її до царства, де правил її батько; кличе царівна його до себе. «Побуваю потім, зараз колись — мати хвора лежить, яблука чекає».
Залишив царівну, їде додому. Під'їжджає, побачила матір з богатирем його з віконця. Богатир дав їй товстий і тонкий дріт, говорить: «Опов його товстим дротом, а порве — тонкої обмотай».
Запхала богатиря мати у торбу й повісила, а сама лягла, хворой прикинулася. «Ну, як, маменька?» — «Ох, синок, зовсім умирати зібралася, думала — не приїдеш ти до смерті!»
Він дав їй яблука, вона начебто їсть їх і груди тре, і оздоровела. Милуватися до сина стала, заграє з ним: «Давай я тобі руки дротом зв'яжу — чи розірвеш?» — «Ну, що ви, маменька, пустуєте, я й так пристав!»
Упросила Усе-таки таки, стягла товстим дротом: «Ну, потягнися!»
Потягнувся Алеша, дріт лопнув. «Давай я тобі іншої обплутаю».- «Ах, маменька, я пристав з дороги, не до витівок мені!» Ну, Усе-таки впросила, обплутала тонким дротом: «Потягнися!»
Потягнувся він, дріт у тіло урізалася, осердився, потягнувся із усієї сили — дріт до кістки урізалася. Випустила мати богатиря, праг богатир йому голову знести, Алеша Попович і говорить: «Що прагнеш роби треба мною, тільки не вбивай до смерті! Я ж тебе живим залишив!»
Побрав богатир вилку зі стола, виколов Алеше Поповичу ока й викинув їх за віконце, кінь підхопив очі й поскакав.
Виштовхнули Алешу з будинку, іде він лісом, спотикається, про дерева чолом стукається. Вийшов Алеша на дорогу й сіл на узліссі. Чує — віз торохтить, пошта їде. «Здраствуй, дяденька!» — « Здрастуйте!» — «Ти що отут сидиш?» — «Ось ішов лісом, напали бурлаки, порізали дротом і ока викололи». Розв'язали дріт і говорять: «Поїдемо з нами, отут у селі є дідок, у нього є хлопчик, ти із хлопчиком будеш ходити по селах, гроші збирати».
Сіл Алеша, повезли, від'їхали небагато, і коні встали. «Що це з кіньми? Ніколи не бувало; везли чотирьох людей стільки верст, не потіли!»
Приїхали у село, завезли Алешу Поповича до бідного дідка, той його прийняв, і став він із хлопчиком ходити по селах так по містах; подавали їм, тем і годувалися.
Одного разу пішли на вокзал; коли йшли назад, тільки міст пройшли, їсти захотілося. Сіли у дороги й стали їсти. Тільки ось грохоток якийсь чують, земля під ними здригається. Хлопчик і говорить: «Дяденька, якийсь кінь біжить!» Підбіг кінь і говорить: «Здраствуй, Алеша Попович, що ти отут робиш?» — «Так ось, позбирали скільки і їмо».- «Почто ти усе вниз дивишся?» — «Око немає — не бачу»:- «Ну-но, подивися на мене!»
Алеша Попович оглянувся, кінь як храпне Алеше у особу — і ока на місце стали. Зрадів Алеша Попович, відпустив хлопчика додому, а сам поїхав до матусі побачити.
Бачить мати, що Алеша Попович їде, злякалася й богатиря у сумі на стіну повісила. Приходить Алеша Попович у ту кімнату, де богатир, зняв суму, ляснув про стіну — і дух геть. «Ну, маменька, вас я не трону, живете, як прагнете».
Сіл на коня й поїхав у той місто, куди відвіз царівну.
Їде він, назустріч іде старий дідок: «Здраствуй, дідусь!» Привіталися. Коня під ним як не було, тільки сідло так вуздечка залишилися. Заплакав Алеша Попович, а дідок говорить йому: «Не плач, Алеша Попович!»
Зняв він із плеча сумочку, дістав два пухирці й говорить: «Ось отут, у болоті, у мужиків зав'язнуло лоша, так ти у них купи це лоша. Виводь лошати на дванадцять зір; на шість зір сприсни ось із цього пухирця, так на шість зір — з іншого».
Пішов Алеша Попович, бачить — мужики коней пасуть.
«Продайте мені ваше лошати, що у бруді загруз!» — «Так хоч так побери, на що він нам!»
Алеша Попович Усе-таки дав їм десять рублів і став лошати витягати; витягся лошати, поклав собі на плечі й пішов. Ішов, ішов і підходить уводити, увести до ладу місту; бачить, избенка на краю міста коштує. «Дай, - думає, - зайду, відпочину небагато». А у хаті старий з бабою. « Здрастуйте! Чи не можна у вас відпочити небагато?» — «Так хоч зовсім залишайся у нас жити!»
Поїв Алеша Попович у старих і говорить: «Ганяй, дідусь, моє лошати на зорі, я тобі заплачу».
Погодився старий і став ганяти Алешиного лошати на зорі так бризкає з пухирця на нього.
Три зорі проганяв старий лошати добре. Після четвертої говорить: « Кінь-Те у тебе з кожним днем краще стає; те ледве ноги пересував, а тепер я за ним ледве встигаю».
Після п'ятої зорі старий скаржитися став: «Не встигаю я за твоїм конем, тільки взлягнет ногами, і був такий!» А після шостої зорі й зовсім відмовився водити лошати на зорю. Сам став Алеша водити лошати й сам-те ледве поспіває за ним: взлягнет кінь ногами — та й немає його. Останній раз Алеша вже на аркані його повів. Та зробився кінь — далі нікуди. Видер Алеша Попович два волоски із хвоста свого лошати й зробив собі скрипку, так так це добре став на ній відіграти! Старий йому й говорить: «Я — миколаївський солдат, людина колишня, усього набачився й наслихался, а жодного разу не чув, щоб так добре відіграли!»
Відправився раз старий у місто — дивиться, усе у місті у жалобі ходять. Запитав старий у знайомого, а той і обсказал, що морське чудовисько послало цареві телеграму видати йому старшу дочку на берег на поживу. Шкода стало старому, заплакав він і пішов додому. Алеша запитує його: «Ти що, дідусь, плачеш?» Обсказал йому старий, що морське чудовисько велить цареві посилати свою дочку на поживу. А цар обіцяв тому, хто врятує дочку, видати її за нього заміж.
Ніхто не праг іти на морське чудовиська. Найшовся тільки один Амеля. Налагодили на березі моря намет, посадили у нього старшу сестру, а Амелька на дерево заліз, дивиться звідти. Сидить у наметі царівна, заливається сльозами, зі світлом прощається. Алеша тим часом приоделся, їде берегом на своєму коні. Під'їжджає до намету, привітався із царівною, царівна йому говорить: «Зараз прилетить морське чудовисько, виїдь, витязь, поки не пізно!» — « Ні, не потім я приїхав, щоб їхати!»
Раптом заграло, заколихало море. Виходить на берег морське чудовисько: «Ну, просив тільки закусити, а він і пообідати послав!» — «Не знаю, закусиш алі подавишся», - говорить Алеша Попович.
Розсердилося морське чудовисько, дунуло: колом чисте місце й краю мідні! «Що це ти робиш?» — запитує Алеша Попович. «Це я буду дивитися, як твоя голова буде кататися по полю, про медни краю стукатися».
Стали боротися Алеша Попович і морське чудовисько. Розмахнувся Алеша й зніс голову морському чудовиську, тільки руку собі поранив. Відірвала царівна від своєї шалі шматок і перев'язала йому палець. Алеша Попович голову чудовиська поклав під дуб, тулуб у море й прив'язав до дуба. Попрощався із царівною й виїхав. А Амелька зліз із дерева, вийняв ніж: «Говори, що я врятував!»
Злякалася царівна й заприсяглася говорити, що її врятував Амелька. Поїхали у місто, їх з музикою зустрічають, Амелька у кареті роз'їжджає.
Знову приходить цареві телеграма — від іншого морського чудовиська, щоб висадив другу свою дочку на морський берег на поживу. Знову Амелька береться рятувати й цю царівну. У призначений час посадили царівну у намет, а Амелька знову на дерево заліз. Сидить царівна, сльозами уливается, з білим світлом прощається. Алеша приоделся, їде на своєму коні берегом, здоровається із царівною. Царівна йому й говорить: «Зараз прибуде морське чудовисько, виїдь, витязь, поки не пізно!» — « Ні, не потім я приїхав, щоб їхати!»
Раптом заграло, заколихало море. Виходить на берег морське чудовисько. «Просив тільки закусити, а він і пообідати послав!» — «Не знаю, закусиш або подавишся», - говорить Алеша.
Розсердилося морське чудовисько, дунуло: колом чисте поле й краю срібні. «Що це ти робиш? - запитав Алеша Попович. «Це я буду дивитися, як твоя голова буде по полю кататися, про серебряни краю стукатися! »
Стали боротися. Довго боролися, але й цього вбив Алеша Попович. Пересунув дуб, поклав під нього голову, дуб назад поставив і тулуб у море кинув, прив'язав на ланцюзі до дуба. Попрощався із царівною, вона йому годинник подарувала, і виїхав.
Злазить Амелька з дерева, побрав ніж, пішов до царівни й велів говорити, що він її врятував. Поїхали у місто, знову їх з музикою зустрічають.
Через якийсь час знову паную телеграма — від третього морського чудовиська, чтьоби третю дочку, молодшу, віддавали на поживу. Амелька обіцяв і цю врятувати.
Посадив цар у намет свою улюблену молодшу дочку, сидить царівна, сльозами уливается, зі світлом білим прощається. Алеша тим часом приоделся, сіл на свого коня і їде берегом; під'їжджає до царівни, довідалися вони один одного, обрадувалися. Подивилася вона на годинник і говорить: «Виїдь, Алеша Попович, скоро морське чудовисько з'явиться! Нехай уже я одна загину». - «Не потім я приїхав, щоб їхати!»
Дав він царівні шпабоку: «Пошукай у мене у голові, а засну — коли шпабокою у праву щоку!» Стала вона шукати у голові, він і заснув.
Раптом зашуміло, заграло море. Виходить морське чудовиська. Будить царівна Алешу Поповича, а він не прокидається, а колоти його шкода. Заплакала отут царівна, сльоза впала йому на щоку, він і прокинувся. «Що це мене немов як обпалило у праву щоку?» А царівна й говорить: «Ех, Алеша Попович, морське чудовисько прилетіло!»
Говорить чудовисько: «Просив тільки закусити, а він і пообідати послав!» — «Не знаю, закусиш або подавишся!»
Розсердилося морське чудовисько, дунуло: колом чисте поле із золотими краями. «Що це ти робиш? - запитав Алеша Попович. «Це я буду дивитися, як твоя голова буде кататися, про золоти берега стукатися!»
Стали боротися; довго боролися Алеша Попович і морське чудовисько. Але й цього вбив Алеша Попович; пішов, підняв скелю, голову під скелю поклав, а тулуб знову у море й на аркані до дуба прив'язав. Зняла царівна з руки перстенечек і подарувала, Алеше Поповичу; кликала вона його до батька їхати, але він не погодився, попрощався із царівною й виїхав.
Амелька вартував царівну; як вона підійшла до його дуба, зіскочив він з, дуба, витягся ніж і велів їй говорити, що він її рятівник. Поїхали у місто, їх з музикою встре сподіваються. Завеселилося усе колом, закружилося з радощів: і цю дочку Амелька врятував!
Цар і запитує Амельку: «Кака тобі, Амеля, нагорода від мене бажана?» А Амелька говорить: «Видай заміж за мене свою молодшу дочку!»
Стали готуватися до весілля, покликали на весілля играчей.
Прийшов Алешин хазяїн з міста додому, розповів Алеше Поповичу, як Амелька царівну врятував, що цар за нього молодшу дочку віддає заміж: «Так це й випливає. Іди, синок, до них на весілля відіграти, усіх гарних играчей кликали!»
Алеша купив собі перуку, років дев'яносто йому, згорбився, купив драні лапотенки, нарядився старим і пішов. Його слуги не пускають у палац, він розштовхав усі — як штовхне, так і валиться!
Пробрався у палац і заграв; так заграв Алеша Попович, що Амелька не витерпів і затанцював прямо по повітрю. Старша царська дочка вином усіх обносила, пригощала гостей, дійшла до музиканта, почастувала й дала за гарну гру п'ять рублів грошей.
Назавтра Алеша умився, причепурився й виїжджає на своєму коні у місто. Заіржав кінь, скла у будинків посипалися! Підбігли сестри-царівни до вікна подивитися, що трапилося. Бачать — їхній теперішній рятівник їде. Переглянулися вони один з одним і запитують одна у іншої: «Тебе хто врятував - амелька?» — « Ні, ось цей витязь, що їде на богатирському коні».- «Та мене він!»
Вирішили вони своєму батькові відкритися. Старша пояснює батькові: «Ось наш рятівник, а не Амелька!» А Амелька говорить: «А ще б хто хоробріше так гарніше їхав, ви б сказали, що він...»
«Треба розібратися із цією справою», - думає цар. Зараз же у сенат.
Алеша там пояснює: «Слухайте, добродії сенатори, пускай він доведе, де речі, які дарували царівни: шматок шалі, годинник і перстень!» Амелька говорить: «Ну, так купив речі, та й приніс! Це я вбив чудовиська, дві голови під дуб поклав, одну під скелю, а тулуба у море кинув».
Пішли туди, де лежали чудовиська. Праг Амелька дуб з місця вивернути, посилился, так нічого не вийшло. Праг витягтися тулуба — не отут-те було! Алеша Попович як смикне за ланцюги, так і висмикнув тулуба з моря, аж від вітру всі люди посипалися. Переставив Алеша дуб і дві голови дістав, відсунув скелю й третю голову дістав! Амельку отут стратити, а Алеше цар пропонує: «Побери, яку прагнеш, дочка заміж!» « Ні, не буду я одружитися на твоїй дочці, тому що я із простого звання. Краще нагороди мене так, щоб можна було добре жити».