У деякому царстві, у тридесятій державі, на краю за пагорбом, у селі тому, де ми живемо, де ліси дрімучі, озера сині й поля широкі, жили-минулого старий з бабою. Та було у них три дочки: старша — Манька, средня — Гранька й младша — так гарна, що й слихом не чути й видом не мабуть — кликали її Дарьюшка.
Померла у них мати, будинок осиротів, і батько захотів одружитися на іншій. Підходить уводити, увести до ладу ньому Дарьюшка й говорить: «Не одружися, панотець, я усе буду по господарстві робити!»
Батько не став одружитися, а Дарьюшка стала усе по будинкові робити. Не злюбили її сестри й усе покрикували на неї: принеси їм те, принеси їм рє. Та усе не могла їм Дарьюшка догодити.
Підійде свято, Манька із Гранькой нарядяться й підуть, а Дарьюшка усе по будинкові возиться. Та прозвали її Дар'я-Замазурка.
Одного разу зібралися сестри на гулянку, а Дарьюшка пішла на цвинтар, на могилку до матері, і довго там сиділа й плакала. Раптом прилетіли голуби й запитали: « Про що ти плачеш, про що вбиваєшся?»
Та розповіла їм Дарьюшка про своє життя-буття, що сестри її кривдять. «Іди додому, лягай спати. Ранок вечора мудренее. Коли сестри нарядяться й підуть, поклич нас, ми теб$ допоможемо».
Так і зробила Дарьюшка.
Ранком збираються сестри у церкву йти, наряджаються, а Дарьюшке наказ дають: забрати хату, випрати їм плаття. Залишилася одна Дарьюшка й стала кликати голубів: «Голубчики, пташечки, прийдіть до мене, допоможіть мені!»
Прилетіли голуби, нарядили її у плаття золоте, туфельки червоні, а у коси стрічки вплели небесні. Та така стала красуня Дарьюшка, що ні у казці сказати, ні пером описати! Та пішла вона у церкву. А там царевич був, шукав собі наречену. Та сподобалася йому Дарьюшка. Праг він до неї підійти поговорити, але вона пішла із церкви.
Настав знову свято. Манька із Гранькой збираються знову у церкву. Розрядилися, насурминились, а Дарьюшке дають наказ — зварити кашу, помити підлога, забрати сад.
Пішла вона знову на цвинтар, на могилку до матері, і плаче. Прилетіли голуби, довідалися, що вона плаче, і сказали людським голосом: «Іди допоможи й чекай нас. Ми тебе розрядимо-заберемо, тільки довго у церкві не затримуйся!»
Приходить Дарьюшка, а на ліжку у неї лежить плаття, шите перлами, туфлі — золотом і стрічки із зірками.
Забралася, нарядилася Дарьюшка й пішла у церкву. Царевич чекав уже свою красуню й розв'язав її затримати.
Думав, думав, як це зробити, і придумав: на ґанку у церкві розлив лак. Пробило дванадцята година, Дарьюшка втекла, а туфелька прилипла й залишилася на ґанку. Побрав царевич туфельку й пішов шукати свою наречену. По всіх селах він їздив і приміряв туфельку кожній дівчині й нікому не підходила вона.
Нарешті, приїхав у село, де жила Дарьюшка із сестрами. Входить у хату. Стала Манька приміряти — вона їй велика. Стала приміряти Гранька — мала. Вона побрала й відрізала собі пальці й надягла туфельку. Побрав її царевич і повіз у палац. Обрадувалася вона, що щастя таке привалило. А Дарьюшку сховала під бочку. Їде й посміюється.
Раптом прилетіли голуби, сіли на карету й говорять людським голосом: «Ах, Іван-царевич, кого ти везеш! Подивися: у твоєї нареченої повна туфелька крові!»
Подивився царевич і побачив туфельку у крові. Повернув карету й повіз Граньку додому назад.
Приїхав у село, став виходити з карети, побачив бочку, штовхнув її ногою й побачив Дарьюшку-Замазурку. Примірив туфельку їй, вона саме їй і довелася!
Зрадів Іван-царевич, побрав Дарьюшку й поїхав з нею у палац, у свою царство-державу. Улаштували вони весілля багату, назвали багато гостей, а бенкет був на увесь світ довго. Прилетіли й голуби. Сіли вони царевичеві на плечі й говорять: «Ось твоя наречена! Живи й радій з нею!»