У деякий час вислужився солдат, уже як він атестат одержав іти додому звільнений. Колись двадцять п'ять років служити треба було. Старіють. Помирали там. Всячина бувала.
Пішов він, а напрямок тримає додому йти. А машин-те не було, ходили пішки. Ішов він чи довго, чи коротко, зустрів він зі служивим. Один у іншого й запитує: «А чи бачив ти пануючи?» — « Ні, я не бачив його особистість».- «Двадцять п'ять років служив, а пануючи у очі не бачив! Який же ти є солдатів, що ти жодного разу пануючи не подивився?»
Цей і думат: «Вірно! Ось я зараз повернуся до царя додому й подивлюся його особистість. Піду хоч і далі, а зайду подивлюся царя». Ворачивается й доповідає двірникам царським: «Такий-то такий солдатик прагне царську особистість подивитися!» Цар говорить: «Нехай зайде».
Заходить солдатів у палац, віддає йому честь, як по ранешному звичаю. Цар ставить йому крісло: «Проходи, служивий!» — «Ваша величність! Я двадцять п'ять років служив службу й зайшов до вас вашу особистість подивитися. Удома скажуть: «Який ти є солдатів, пануючи у очі не бачив!» — «Молодець, служивий! А тепер ось що: я тобі загану три загадки. Дивися, відгадати — нагороджу! Що ж, просторість світла білого більше чи ні?» — «Так ні, у один день сонце обходить».- «Молодець! Вірно! А у височінь, у висоту — далеко?» — «Так ні, там стукат, і тут чути».-«А у землю глибоко?» — « Так, глибоко. Мій батько пішов тридцять років тому міряти й дотепер не повернувся».- «Так, угадав, заслужив нагороду!»
Цариця почува голосна розмова, відкрили двері й спрашиват: «Це що за пристрасть з'явилася?» Солдат отвечат: «Я будинку був, і двадцять п'ять років на службі служив, і не бачив страсті, і не знаю, що є за пристрасть. Цариця-Матінка, скажіть, це що за така пристрасть?» — «Невже ви двадцять п'ять років прослужили, ніде страшного не бачили?» — « Ні, ніде не бачив».
Він, вірно, не знав страсті. Цар дав йому двадцять п'ять рублів, і цариця двадцять п'ять рублів. Пішов солдатів пристрасть шукати: «Уж, добре, я повідомлю вас із дороги, якщо знайду цю саму пристрасть».
Іде, ладиться по лісу усе йти, і ніде немає ничо страшного.
Ось одного разу йшов по пустоплеску, збився з дороги, запнувся, упав. Темно, ніч вуж була. Общупал руками — хрест дерев'яний, замет. Чиркнув, дивиться: могила підлоги, відкрита. «Спуститися у могилу? чи Немає там страшного?» Заліз у могилу. Бачить — там труну, саван. «Ось отут і ночую». Лягає. Перед півнями з півночі наближається небіжчик, бах у могилу! Кричить: «Хто отут у моїй могилі? Вилазь!» — «Ночую й піду. Я вперед тебе місце зайняв!» — «Це моя могила, моя труна!» — кричить небіжчик. «Твоя б була, ти б лежав, а то десь бігав, люди зайняли місце, а він турбує! Лягай, бажаєш, із мною поруч, місця обом вистачить!»
Ось уже ранок, а небіжчик усе коло могили бегат, молить пустити його. «А скажи, куди ти бігав, тоді пус-тю», - говорить солдат. Треба говорити, а то півні запечуть, а він поверх землі залишиться! «Я бігаю третій рік, свою бабу мучу».
Служивий устав, старого у труну кинув, саван замотав на онучі й пішов.
Проходить день. Поздненько стало. Заходить у село, забегат у крайню хату: «Бабенька, пусти мене переднювати».- «Ох, дитятко-солдатик, сама не сплю третій рік. Старий у мене помер. Бегат він кажду ніч: мене шиньгат. Сама до людей спати ходжу».- «Так я у нього седни ночував! Дивися, онучі не з його савана?»
Баба аж побіліла!
Солдатик до вечора дожив. Нагодувала його баба ужной. Він і говорить: «Ти Дай-но мені два лантухи простих».
Вона дає лантухи й іде до людей ночувати. Солдат ліг на ліжко. Став засипати, чує — наближається хтось — бац! - і давай курпежить його. Він відсунувся: «Ти не шевель, ліг — так лежи! Я тобі не баба».
Ось починає його небіжчик і заболе шиньгать. Він схопив, у лантухи заштовхав, зав'язав міцно й у голова поклав. Він з лантуха-те не піде, зав'язаний.
Ранком приходить баба. «А, бабуся, він тут, тут!»
Баба у хату на зайшла й тигаля! Приходить із народом. А солдат і говорить: «Не бійся, він до тебе більше не прийде. Я його віднесу».
Згріб через плече й попер. Протяг день, важко йому видасться. Припоздал у лісі, углядів великий-превелике багаття у лісі. Подбегат до вогню великому, бачить — сорок розбійників сидять. Ті обкрали казначейство, расклали гроші у вогню, варять здавлю. Підходить: « Здрастуйте, хлопці!» Один крізь зуби сказав: «Здраствуй!» Мішок біля кинув з небіжчиком. Та просить у них: «Ви дайте мені казан, здавлю зварити». Подають казан чоло століття на п'ять. « Ні, цей мені маленький. Дайте мені геть той казан».
А той казан людей на двадцять. Ті кулі вилупили на нього!
Налив казан повний води, абияк тягне. Вони на ніч дров запасли, а він — раз! - туди. Усі дрова у вогонь склал.
У них отаман-те був плешатий, жирний. Витрусив солдат небіжчика, відрізав шматок, нюхає й говорить: «Недавно піймав, а протухнув! Правда, літо...»
Бух його у казан! А ті трехнулись: «Людожер!» А солдат зорит на отамана зірко й говорить: «Ось цього кучерявого-плешатого піймати б!»
Ці сорок розбійників як дощ від цього вогню! Залишили закуски, і гроші залишили: «Це, хлопці, прийшов людожер!»
Солдат зібрав усі, скопотился й виїхав.
Проходить день-два. Заходить він уночі у одну хату. Там тільки один небіжчик — нікого своїх, видне, немає. Був засланий у Сибір дідок. Дідок гарний, чесний. Помер. Читальщик днем читат, уночі йде. Солдат думає: «Я ночую з ним».
До поминок були приготовлені пиріжник, млинці й чверть горілки. Солдат думає: «Випити — налуплять, украсти — наздоженуть». Дістає сметану, усю бороду небіжчикові обмазав, запхав у рота пірог і випихал небіжчика у віконце. Зібрав усі й пішов.
Ранком приходить читальщик: небіжчик у вікно виліз! Збігся народ: «Так у нього борода у сметані!» Дивляться: «Так адже він вино-те усе випив, сметану, млинці усе з'їв!»
Так на небіжчика й подумали.
А солдат додому приїхав і так ніякої пристрасті не бачив.