Жив-Був бідний мужик; скільки він не трудився, скільки не працював — усі немає нічого! «Ех, — думає сам із собою, — частка моя гірка! Усі дні за господарством убиваюся, а того й дивися — прийде з голоду помирати; а ось сусід мий усе своє життя на боці лежить, і що ж? - господарство велике, бариші самі у кишеню пливуть. Видне, я богу не догодив; стану я з ранку до вечора молитися, либонь господь і змилується». Почав він богу молитися; цілими днями голодує, а усе молиться. Настало світле свято, ударили до заутрені. Бідний думає: «Усі люди стануть разгавливаться, а у мене ні шматка немає! Піду хоч води принесу — ужо замість щей похлебаю». Побрав цебро, пішов до колодязя й тільки закинув у воду — раптом попалася йому у цебро величезна щука. Зрадів мужик: «Ось і я зі святом! Наварю юшки й усмак пообідаю». Говорить йому щука людським голосом: «Відпусти мене, добра людина, на волю; я тебе щасливим зроблю: чого душа твоя побажає, усе у тебе буде! Тільки скажи: по щучому веленью, по божому благословенью з'явися те-те й те-те — зараз з'явиться!» Убогий кинув щуку у колодязь, прийшов у хату, сіл за стіл і говорить: «По щучому веленью, по божому благословенью будь стіл накритий і обід готовий!» Раптом звідки що узялося — з'явилися на столі всякі страви й напої; хоч царя пригощай, так не соромно буде! Убогий перехрестився: «Слава тобі господи! Їсти чому розговітися». Пішов у церкву, відстояв заутреню й обідню, відвертав і став разгавливаться; закусив-випив, вийшов за ворота й сіл на крамничку.
У той час здумала царівна по вулицях прогулятися, іде зі своїми няньками й мамками й заради праздничка Христова роздає бідним милостиню; усім подала, а про цього мужичка й забула. Ось він і говорить про себе: «По щучому веленью, по божому благословенью нехай царівна плід понесе й народить собі сина!» По тому слову царівна у ту ж хвилину завагітніла й через дев'ять місяців народила сина. Почав її цар допитувати. «Визнайся, — говорить, — з ким згрішила?» А царівна плаче й усіляко клянеться, що ні з ким не грішила: «Та сама не відаю, за що мене господь покарав!» Скільки цар не допитувався, нічого не довідався.
Меж тем хлопчик не щодня, а щогодини росте; через тиждень вуж говорити став. Цар скликав із усього царства бояр і думних людей, показує їхньому хлопчикові: не чи визнає він кого за батька? Ні, хлопчик мовчить, нікого батьком не обзиває. Наказав цар нянькам і мамкам нести його по всіх дворах, по всіх вулицях і показувати всякого чину людям і одруженим і неодруженим. Няньки й мамки понесли дитину по всіх дворах, по всіх вулицях; ходили-ходили, він усе мовчить. Підійшли, нарешті, до хатинки бідного мужика; як тільки побачив хлопчик того мужика, зараз потягнувся до нього рученятами й закричав: «Тятя, тятя!» Доклали про те государеві, привели у палац убогого; цар став його допитувати: «Визнайся по чистій по совісті — твій це дитина?» — « Ні, божий!» Цар розгнівався, обвінчав убогого на царівні, а після вінця наказав посадити їх разом з дитиною у більшу бочку, засмолити смолою й пустити у відкрите море.
Ось поплила бочка по морю, понесли її буйні вітри й прибили до далекого берега. Чує вбогий, що вода під ними не колишеться, і говорить таке слово: «По щучому веленью, по божому благословенью розпадися, бочка, на сухому місці!» Бочка развалилася; вилізли вони на сухе місце й пішли куди ока дивляться. Ішли-Ішли, ішли-ішли, є-пити нема чого, царівна зовсім охляла, тільки-но ноги переставляє. «Що, — запитує вбогий, — знаєш тепер, яка спрага й голод?» — «Знаю!» — відповідає царівна. «Ось так-те й бідні мучаться; а ти не прагла мені на Христов день і милостинки подати!» Потім говорить убогий: «По щучому веленью, по божому благословенью стань тут багатий палац — щоб краще у всьому світлі не було, і із садами, і із прудами, і із усякими прибудовами!»
Тільки вимовив — з'явився багатий палац; вибігають із палацу слуги вірні, беруть їх під руки, ведуть у палати білокамінні й саджають за столи дубові, за скатертини брание. Чудно у палатах прибране, прикрашене; на столах усього наготовлено: і провина, і ласощі, і страви. Убогий і царівна напилися, наїлися, відпочили й пішли у сад гуляти. «Усім би тут добре, — говорить царівна, — тільки жалко, що немає ніякого птаха на наших прудах». - «Почекай, буде й птах!» — відповідав убогий і негайно вимовив: «По щучому веленью, по божому благословенью нехай плавають на цьому пруде дванадцять качок, тринадцятий селезнь — у усіх би у них одне перо було золоте, інше срібне; так був би у селезня чуб на голівці брабоянтовий!» Глядь — пливуть по воді дванадцять качок і селезень — одне перо золоте, інше срібне; на голівці у селезня чуб брабоянтовий.
Ось так-те живе царівна зі своїм чоловіком без горя, без суму, а син її росте так росте; виріс великий, зачув у собі силу велику й став у батька, у матері проситися поїхати по білу світу так пошукати собі нареченої. Вони його відпустили: «Ступай, синок, з богом!» Він осідлав богатирського коня, сіл і поїхав у шлях-дорогу-дорогу. Попадається йому назустріч стара баба: «Здраствуй, російський царевич! Куди їхати бажатимеш?» — «Їду, бабуся, наречені шукати, а де шукати — і сам не відаю». - «Постій, я тобі скажу, дитятко! Поїдь ти за море у тридесяте королівство; там є королевна — така красуня, що усе світло з'їздиш, а краще її ніде не знайдеш!» Добрий молодець подякував бабі, приїхав до пристані, найняв корабель і поплив у тридесяте королівство.
Чи Довго, чи коротко плив він по морю, скоро казка позначається, не швидко справа робиться — приїжджає у те королівство, з'явився до тамтешнього короля й став за його дочку свататися. Говорить йому король: «Не ти один за мою дочку сватаєшся; є у нас ще наречений — сабономогучий богатир; коли йому відмовити, він уся моя держава розорить». - «А мені відмовиш — я розорю!» — «Що ти! Краще померяйся з ним силою: хто з вас переможе, за того й дочку віддам». - «Добре! Скликай усіх царів і царевичів, королів і королевичів на чесній бій подивитися, на весіллі погуляти».
Негайно послані були гінці у різні сторони, і року не пройшло, як зібралися із усіх околишніх земель царі й царевичі, королі й королевичі; приїхав і той цар, що свою рідну дочку у бочку засмолив так у море пустив. У призначений день вийшли богатирі на смертний бій; билися-билися, від їхніх ударів земля стогнала, ліси прихилялися, ріки хвилювалися; син царівни подужав свого супротивника — зніс із нього буйну голову.
Підбігли отут королівські бояри, побрали доброго молодця під руки й повели у палац; на інший день обвінчався він з королевною, а як отпировали весілля, став кликати всіх царів і царевичів, королів і королевичів у гості до свого батька, до матері. Піднялися усе разом, спорядили кораблі й поплили по морю. Царівна зі своїм чоловіком зустріли гостей із честию, і почалися знову бенкети так веселощі. Царі й царевичі, королі й королевичі дивляться на палац, на сади й дивуются: такого багатства ніде не бачене, а найбільше здалися їм качки й селезень — за одну ночку можна полцарства дати! Отпировали гості й здумали додому їхати; не встигнули вони до пристані добратися, як біжать за ними швидкі гінці: « Наш-Де хазяї просить вас назад відвертати, прагне з вами таємна рада тримати».
Царі й царевичі, королі й королевичі відвертали назад; виступив до них хазяїн і став говорити: «Хіба отак добрі люди роблять? Адже у мене качка пропала! Окромя вас нікому побрати!» — «Що ти зводиш наклеп? - відповідають йому царі й царевичі, королі й королевичі. - Це справа негарна! Зараз обшукай усіх! Якщо знайдеш у кого качку, роби з ним, що сам знаєш; а якщо не знайдеш, твоя голова геть!» — «Добре, я згодний!» — сказав хазяїн, пішов по ряду й став їх обшукувати; як скоро дійшла черга до царевнина батька, він потихеньку й вимовив: «По щучому веленью, по божому благословенью нехай у цього царя під полою каптана буде качка прив'язана!» Побрав, підняв йому каптан, а під полою як їсти прив'язана качка — одне перо золоте, інше срібне. Отут усі інші царі й царевичі, королі й королевичі голосно засміялися: « Га-Га-Га! Ось яке! Уже царі красти почали!» Царевнин батько всіма святими клянеться, що красти — у нього й на думках не було; а як до нього качка потрапила — того й сам не відає. «Розповідай! У тебе знайшли, стало бути, ти один і винуватий». Отут вийшла царівна, кинулася до батька й зізналася, що вона та сама його дочка, яку видав він за вбогого заміж і посадив у смоляну бочку: «Панотець! Ти не вірив тоді моїм словам, а ось тепер на собі спознал, що можна бути без вини винним». Розповіла йому, як і що було, і після того сталі вони усе разом жити-поживати, добра наживати, а лиха избивать.