У Старих Костелисках, як на верхівкові луги звертати, є крутий відріг, Розпишися-Скеля називається. Раніше її по-іншому називали, а тепер добродії переінакшили, на ту скелю розписуватися лазают. Усяке про неї у народі говорять. Начебто усередині там озеро, звідки Дунаец випливає, а по озеру золота качка плаває, смарагдові яйця несе — одне яєчко у рік. Так-Те.
Раз один пастух задумав туди пробратися, качку піймати, так не дійшов. Вода боляче вуж холодна, а ущелина глубоченная, вузька, стінки круті. Ледве він не утопнув. Говорять, русалки те озеро стережуть, нікого туди не допускають, воду каламутити не дають.
А мені старий Факля, якого паралик розбив, інакше розповідав: начебто під тою скелею таїться військо спляче. Прийшов це я до нього, а він лежить у постелі ледве живий, ледве дихає. Я його запитав, не чи потрібне чого, а він мені говорить:
- Дивися, хлопець, як зле мені, хворію, лежу ось вуж стільки років. Ти ще молодий, душу у тебе безгрішна, а я не нині-завтра помру. Послухай-но, розповім я тобі про своє життя, потрібне тобі це знати. Та я був колись здоровіший мужик, ковалем був, кував, що не попросять, усе вмів. Добрий я був коваль, і работенки вистачало. Так-Те.
Одного разу надвечір кував я у себе у кузні. Раптом людина заходить. Привітався він, я відповів, а потім глянув на нього й остовпів: не бачив я довіку таких людей. По виду — воїн, борода до пояса, а голова із заліза, і собою гарний, як ангел з неба. Та грізним голосом просить мене золоті підкови йому отковать. Я відповідаю: «А чого не отковать? На те я й коваль».
Узявся я за цю роботу, кую, а він хутра роздмухує. Наковали ми підків і гвоздочков до них, — воїн мені й говорить: «Складай усе це у мішок, і пішли». Ну, я що? «Ти ж, — говорю, — людей, і вид у тебе не злочинницький. Іти так іти». Склав я усе у мішок, і рушили ми з ним у шлях — він спереду, я позаду. Минули Кери, звертаємо до Костелискам, а отут — ця скеля. Обернувся він раптом і говорить: «Нічого не бійся й даремно не шуми. А як у саму гору-те ввійдемо, спаси тебе боже, не лайнися випадком».
Ідемо ми у якісь ущелини й печери, а скеля рівно б перед нами розсовується. Ішли-Ішли, прийшли нарешті всередину. Дивлюся я, а там людей повно й усе лежать, сплять. Голови на сідлах, бороди довжелезні, по пояс. Я тихесенько запитую, хто, мол, такі, а воїн відповідає, що це військо польське приспане. Коли година настане, пробудиться воно й піде воювати. Війна десь далеко почнеться, а скінчиться на залізному мосту у Кузнях.
Стали ми коней кувати. Я цвяхи забиваю, копита правлю, а він ноги коням тримає. Скінчив я роботу, отут воїн зібрав стружки з копит, сунув мені у мішок і говорить: «На! Це тобі плата за роботу».
«Що за глузування! - думаю. - Я ж цілий день трудився без продиху!» Сперечатися, однак, не став, побрав мішок і, як вийшов назовні, стружки ті ладь витрусив. Іду додому, заглянув по шляху у мішок - те, а там їх небагато залишилося. Та бачу — не стружки це, а золоті дукати! Ех, не викинь я їх, багатим би став, а так — жебрак. Подумав я: «Вірно говорять: жебракові кінь не у пуття, дай йому суму так посохнув». Та побрів у хату. Заходжу — баба моя на мене вовком дивиться. «Де, — говорить, — ти три дні шустав?» Мені й невтямки, що цілих три дні пройшло, час-те птахом пролетіло. Подумав я: «Чого з нею, з дурної, зв'язуватися? Відомо, у баби волось довгий, так розум короткий». Відмовчався.
Та знову за свою кузнецьку справу беруся: кую, кому що знадобиться. Пройшло так чимало років — знову воїн до мене приходить, знову я йому підків наробив, і пішли ми з ним, куди й того разу ходили. « Тепер-Те вже, — думаю, — дурня не зваляю, не викину стружки».
Ну, працюємо, підкови ладимо. Раптом я собі ненароком по пальцю потрапив, від болю-те кепське слово у мене й вирвалося. Що отут почалося! Повскакали вони всі, я від страху трясуся, а один з них і запитує: «Що, брати, наша година настала?» Відповідає мій воїн: « Ні, ще не настав. Спите далі». А сам на мене суворо дивиться й пальцем загрожує.
Скінчили ми справа, він мені знову стружок у мішок насипав.
Виходжу я назовні, думаю — полнехонек мішок дукатів несу. Глянув, а там стружки від копит як були, так і залишилися. Осердився я, стільки часу даремно пропало! Ну, потім сказав собі: «Е, добре! Через те не зубожію». Та висипав усі стружки. По шляху у корчму заглянув, пропустив чарочку — колеса змажеш, легше віз котиться! - ну, і вибовкав усе корчмареві. А він по всьому світлі розніс.
Та ось рік за роком іде, давно пора тих коней перекувати, так вони, що сплять - те, кого потрапило до себе не пустять. Тільки того, хто але дівкам даремно не бігає, це я тобі для розуму говорю. А на мене, бач, кару наслали, який рік хворий лежу. Погані з ними жарту, ох, і погані...
Ось що мені Факля розповів, а у самого-те сльози градами котилися. Так-Те.