Ріс у однієї жінки синок єдиний. До двадцяти років напувала вона його, кормила, а потім і говорить:
- Синок, прийде тобі йти служити.
Відповідає він:
- Ну що ж, матінка, як побажаєш. Піду служити.
А став він на той час усім силачам силач, тільки ніхто про той не знав.
Прийшов він у маєток і говорить панові:
- Будете мені платити?
Відповідає пан:
- Заплачу, коли заробиш.
Та велів йому запрягти десять возів і гній возити. Так самому й навантажувати.
Побрав хлопець віз за дишель, звалив на спину, відніс туди, де гній звалений був, один раз вилами рушився — віз і повний.
Злякався поміщик. Бачить — хлопець-те силач. Та говорить:
- Янек, ось тобі віз пшениці, їдь на млин.
А сам велів навантажити не пшениці, а вугіль так золи. Та на млин послав його на зачаровану. Щоб йому звідти назад не повернутися.
Приїхав хлопець на млин, бачить — двері хрест-навхрест дошками забиті. Віддер він дошки, входить — нікого. Став він мішки з воза носити, бачить — не пшениця це, а зола так вугілля. Висипав він їх у ріку, пішов у комору, а там пшениці повнісінько! Побрав він пшениці, скільки треба, запустив млин і давай молоти.
Меле-Меле, і отут раптом входить тутешній старший чорт і давай на нього кричати! Що, мол, він отут робить? Схопив хлопець чорта, зав'язав вузлом навколо жернова, а сам усе меле. Закрутилося усе у чорта у очах, розв'язався він абияк, утік і більше не здався.
Намолов хлопець борошна, привіз у маєток, пригрозив панові, щоб він іншим разом з ним дурних жартів не жартував.
- Ось, — говорить, — привіз вам борошна, за ваші вугілля.
А отут саме настав день святого Мартіна. Та погнав його пан геть знадвору.
Пішов хлопець до іншого пана щодо роботи так плати домовлятися. Пустився було той з ним торгуватися, а хлопець і говорить:
- Добре, не треба мені плати. А ось через рік на Мартіна трахну тебе один раз рукою по заднице.
Погодився пан. Наймитував хлопець на нього цілий рік, а на Мартіна став своє вимагати.
Пан собі у штани перину заштовхав. А хлопець ледь замахнувся — перина лопнула, пір'я по всьому маєткові! Рушився він пана по заднице, з того й дух геть!
Лемент-Шум піднявся, стражу викликали.
- Вистачай його! - кричать. - Стратити його!
Розлютився хлопець.
- А ну вас усіх! - говорить. - Не буду я більше тут працювати. Піду до чортів у пекло на службу.
Прийшов він у пекло, там дають йому мундир залізний і говорять:
- Зносиш мундир до дірок — проси, чого прагнеш. А до тієї пори не чекай ні пощади, ні милості.
Дають йому чорти коня й віз, велять із лісу дрова возити так під казани підкладати.
Поїхав хлопець у ліс, наклав повний віз дров — коневі й не зрушити.
- Ек ти худорби, — говорить хлопець. - На, співай.
Трави йому дав, виявив коневі милосердя. Та отут перетворився кінь у того самого пана, якого він по заднице трахнув. Розповів йому пан, що у пеклі за звичаї.
- Цього, — говорить, — мундира ніколи тобі не зносити. Він залізний. Ступай-но ти у місто, купи напилків, так ними діри-те й протри. А як протреш, іди до найголовнішого біса й говори: мов, протерся ваш мундир. Дадуть тобі золота, скільки прагнеш, а ти золота не бери — проси, щоб дозволили тобі шубу у казан вмочити.
Пан знову у коня звернувся, а хлопець пішов у місто, купив напилків, цілий рік ними бив мундир, наробив у ньому дірок. Прийшов до найголовнішого біса й став плати вимагати. Навалили йому чорти купу золота, ще купу, а він відмовляється.
- Дайте, — говорить, — мені шубу у казан вмочити.
Не дозволили йому чорти. Схопив він сталеву коцюбу й давай чортів лупити.
- Ви ж мені обіцяли усе, що побажаю!
- Дайте йому, чого просить! - кричать біси.
Вмочив він шубу у казан, надяг на себе й пішов своєю дорогою. Іде, бачить — луг зелений. Ліг він на ньому поспати, а із шуби-те його грішні душі хмарою посипалися, ягничками зробилися й пасуться на тому лузі. А він спить.
Розбудив його старий-старий дід. Тлумачить:
- Віддай мені цих ягничок.
- А хіба вони мої? - запитує хлопець.
- Твої, — відповідає дід.
- Коли мої, то забирай, — говорить хлопець.
- Чого ти за них прагнеш? - запитує дід.
- Прагну я таку скрипочку, щоб, як заграю, усе танцювало.
- Одержиш, — говорить дід.
- Та ще прагну, щоб повезло мені на цім світлі, а на тому, щоб потрапив я у рай.
Та це обіцяв йому дід. Дав йому скрипочку, погнав ягничок, а хлопець далі пішов по дорозі. Іде, а назустріч віз. Купець їде, горщики глиняні везе. Хлопець за скрипку! Кінь затанцював, горщики затанцювали, купець затанцював на горщиках. Увесь посуд побив.
Побіг купець до суду скаржитися. Присудили хлопця до смерті, привели під шибеницю, запитують, яке у нього останнє бажання. Відповідає хлопець:
- Прагну пограти на скрипочке.
Дозволили йому судді.
Тільки заграв він на скрипочке, як і судді, і всі, хто там був, устали у пари й пустилися у танок. Танцювали, танцювали, поки він відіграти не перестав. Запитує їхній хлопець:
- За таку-те музику ви мене до смерті присудили?
- Ні, — говорять судді. - Не можна такого музиканта стратити.
Хлопця відпустили, а купця до смерті присудили. Пішов хлопець далі, бачить — костьол. Зайшов він у костьол, підійшов до вівтаря — і помер.