Задумала тіточка Черепаха піроги пекти. Кинулася — немає дріжджів.
- Прокинься-но, Черепахович, повно тобі спати! Збігай до куми Зайчисі, попроси дріжджів.
Черепахович пробормотів щось спросоння, відкрив заспані очі й невдоволено запитав:
- Чого тобі?
- Збігай, говорю, до куми Зайчисі за дріжджами...
- Зроду нікуди я не бігав. Ось сходити можу, — промурмотав Черепахович.
Сіл, подумав, почухав поперек і, крекчучи, обережно поліз із печі.
- Ти б поживей, горам моє черепашаче! - квапила тіточка Черепаха.
- До чого такий поспіх? Недарма говорять: "Поспішиш — людей насмішиш".
Поки він злазив, поки сунув ноги у валянки, поки надяг зипун так напнув на голову шапку, тижні наче й не було.
- Та чого ти тупцюєш! Ішов би скоріше, час-те не чекає.
- Так ось пояс засунув кудись, не знайду ніяк.
- Так і знала! - викликнула тіточка Черепаха й разом із Черепаховичем прийнялася шукати пропажу.
А черепашача суєта відома: поки шукали — ще тиждень минув. Черепахович підняв комір, заніс ногу через поріг, за нею іншу... Справа на лад пішло.
- Дивися, не гайся, гостей адже на пироги покликала!
- Знаю, знаю...
- А посудину ти захопив?
- Ех, зовсім з розуму вийшло... ПоДай-но сюди, небажання вертатися.
- Ось був би отут Заєць, він би жваво обернувся! А ти усе тупцюєш на місці, як ведмідь у пасіки, — сказала тіточка Черепаха, простягаючи посудину для дріжджів.
- Подумаєш, дивина яка — Заєць! Приг-Шмиг — ось і вся доблесть. А я ніяк хазяїн з достатком: куди не прийду, усюди свій дах над головою. Це розуміти треба!
Приладивши зручніше посудину за пазухою, Черепахович насунув шапку на самі очі й відправився до Зайчихи.
Пішов, а тіточка Черепаха радіє: поїдять гості вдосталь пирогів смачних, поджаристих, з капустою, з лучком так із грибками! Та зайнялася готуванням начинки.
Зовсім стемніло, пора б вуж відвертати Черепаховичу, а його немає як немає. Так і не довелося званим гостям покуштувати черепашачих пирогів. Ось і день пройшов, іншої настав — немає ні дріжджів, ні Черепаховича. Рік пройшов, інший і третій. Сгинув Черепахович, як сокира у ополонці.
"Та кудись він подівся? Хоч би далеко послала, а то — рукою подати..." — роздумувала тіточка Черепаха.
Пройшло ще чотири роки.
" Дай-но, — думає тіточка Черепаха, — збігаю на околицю, подивлюся". Накинула хустку, до дверей рушила — глядь, Черепахович по вулиці йде, поспішає-квапиться, дріжджі у посудині глиняної несе, міцно до грудей притискає — не упустити б.
- Ну, нарешті! - Обрадувалася тіточка Черепаха.
Не пройшло й години, загорнув Черепахович у свій двір, підійшов до дверей, у порога зупинився передохнути.
Віддихавшись, став перелазити через поріг. Одну ногу перетягнув благополучно, так рваним валянком зачепився й розтягся на весь зріст. Голова у хаті, а ноги за дверима. Посудина вщент розбилася, дріжджі по хаті потекли.
- Ех ти, скороход! Сім років ніс, до хати не доніс! Даремно тільки час втратив!
- Так-А-А... - забурчав Черепахович. - Говорив я тобі — не квап, гірше буде. Так воно й вийшло! Не даремно говориться: "Поспішиш — людей насмішиш".