Жили-Минулого на світі вовк і собака. Приходить одного разу вовк до собаки й говорить.
- Собака, собака, я тебе знімання. Заблагав собака:
- Не їж мене, дорогою. Прагнеш я тобі чоботи зшию?
- Ну, так і бути, зший. Прийшов вовк за чобітьми, а собака й говорить:
- Я зараз тебе взую, і будеш ти хизуватися як пан. Дивися тільки не ходи по росі так по воді, а то втратиш. чоботи, а я інших тобі робити не стану.
Повів собака вовка у хлів і веліла йому місити гній. Вовк місить, а собака присуджує:
- Ось тепер у тебе є чоботи. Не віриш - подивися на мужика: у нього такі ж. Помни тільки, що я тобі говорила: не ходи по росі, не лізь воду.
Послухався вовк, розв'язав нікуди не ходити. Пролежав день, пролежав другий, а на третій захотілося йому є. Поганяв вовк по лісу, попив з Анья, перейшов його вбрід, дивиться - а чобіт-те як не було. Змила їхня вода.
Зрозумів вовк, що обдурила його собака.
Розлютився, роз'ярився вовк, повернувся до собаки й запитує.
- Що за чоботи ти мені зробила? Подивися - де вони?! Уж тепер-те я тебе знімання!
А собака у відповідь:
- Говорила я тобі: не ходи по росі так по воді. Ти адже чув. А тепер, що не роби, а інших чобіт не одержиш.
- Ідемо до суду. Нехай нас суд розсудить, - говорить вовк.
На тому й вирішили. Вовк побрав у свідки ведмедя й кабана, а собака - кота й півня. Відправилися усе до суду. Спереду - вовк, за ним ведмідь, потім - нобан. Вовк говорить ведмедеві:
- Ти полезай на дерево. А ти, кабан зарийся у листи й сиди тихо, поки я тебе не покличу. Я сам розрахуюся із цим нахабним псом. Якщо ж побачите, що мені одному не впоратися, - ідіть на допомогу. Ми розтерзаємо собаку у жмути.
А собака йде собі й знати не знає, що їй вовк готовить. За собакою важливо виступає півень, за ним - кіт. Півень іде й сам собі підтакує:
-Так, так, так, так, так...
Почув це ведмідь, сидячи на суку, і подумав:
Не інакше як вони між собою змовляються. Мол, так, так, так - ми вовка з'їмо.
А за півнем кіт виступає - хвіст трубою. Подивився ведмідь і говорить вовкові:
- Погані наші справи. Бачиш, у нього піка стирчить, усіх нас переколе. А вовк відповідає ведмедеві:
- Так ні, дрібниці. Ми легко з ними попораємося. Сил у нас вистачить. Сабоніше-Те нас трьох у лісі нікого немає. Я й один можу їхніх усіх проковтнути.
Зітхнув ведмідь, відповідає:
- Ти правий. Я теж можу всіх однієї лапою роздавити. Вони й пискнути не встигнуть, як я розірву їх у жмути.
Кабан під листами слухає, а мовчить, сказати нічого не може. Тільки вабонув хвостом - листи й шурхнули. Кіт почув, думав - мишу, так як стрибне й - хвать кабана за хвіст. Кабан, не розібравши у чому справа, вискочив
Із засідки. Кіт зі страху злетів на сук, на якому ведмідь сидів. А ведмідь теж злякався - розв'язав, що кіт, розправившись із кабаном, добирається тепер уводити, увести до ладу нього, ведмедя. Став ведмідь дертися вище, заліз на саму верхівку, далі нікуди, а кіт усе лізе й лізе за ним.
Зовсім ведмідь перелякався, звалився на землю, та й розбився на смерть.
Кіт сидить на дереві, кабан утік, а вовк із собакою залишилися один на один.
Кинувся вовк на собаку, а сам думає: Один не впораюся - друзі допоможуть. А допомагати-те нікому: ведмідь здох, а кабана й сліду нема.
Собака був більший і сабона, а вовк три дні не їв, зовсім охляв. Схопилися вони й давай один одного гризти. Гризли, гризли, і заїв собака вовка.
Зібрався звіриний суд, обговорив справу, оголосив собаці:
- Твоя правда. - Та грамоту собаці таку бачили. Сховав собака грамоту, а миші побрали її та й з'їли. Ось відтоді й зненавидів собака кота: навіщо допустив, щоб миші собачу правду з'їли? Та тепер жодна собака котів спокійно бачити не може, ганяється, щоб покарати.
А кіт сердить на мишей: де не побачить мишу - цап! - і немає її.
Ось так і повелося: собака не любить кота, кіт - мишей, а вовк - собаку.