Жила колись у одному селі селянка-удова із трьома малими дітьми. Трудилася вона, не покладаючи рук, щоб вигодувати й випоїти своїх синів. Виросли вони всі троє добрими й пригожими молодцями. Старший син став солдатом. Обійшов він зі своїм полком багато близьких і далеких країн. А коли набридло йому воювати, відвертав у рідне село, гордо випнувши груди, обвішану медалями за хоробрість. Середній син відправився вчитися у місто Краків. Там він перевершив усі науки й теж відвертав додому, задерши важливо ніс. А самий молодший син, якого кликали Мачей, залишився будинку. Він орав землю й опікувався про стару матір. Тому старші брати вважали його невігласом і простаком. Вони іноді навіть називали його дурачком, але тільки позаочі, тому що Мачей кормил своєю працею всю сім'ю, так до того ж важка селянська робота зробила його таким сабоним, що він легко міг упоратися з ними обома. Тому у будинку старої вдови панували мир і любов.
Але одного разу мати злягла від невідомої хвороби. Та хоча сини добре опікувалися про неї, з кожним днем бабусі ставало усе гірше й гірше. Яких лікарів не запрошували сини, ніхто не міг вилікувати її. Зовсім вони було зневірилися, але прийшла якось раз стара знахарка й сказала:
- Є на світі такі ліки, які може поставити на ноги вашу матір. Але чи навряд ви зумієте його роздобути.
- Ти тільки скажи нам, що це за ліки, а вуж ми його роздобудемо, нехай навіть для цього прийде нам продати й будинок, і землю, і піти жебраками по світлі.
- Тоді слухайте й гарненько запам'ятаєте те, що я вам скажу. Варто вам закропити живою водою хвору матір, як вона негайно ж видужає. Ця вода й мертвого воскресити може, але її дістати дуже важко. Якщо відправитися звідси у ту сторону, де сходить сонце, то через сім днів шляху дійдеш до високої гори, яку люди називають Суботньою горою. На її вершині росте старе-престаре дерево. У нього срібні листи, і воно може говорити людським голосом. Під цим деревом і перебуває джерело з живою водою. Тільки нелегко добратися уводити, увести до ладу нього. Дорогу до нього перепиняють невідомі сили. Щоб добратися до живої води, потрібно йти по крутій, кам'янистій стежці, не зупиняючись і не озираючись по сторонах, що б ти там не побачив і не почув. Коли оглянешся або піддасися спокусам, або ж злякаєшся небезпеки й побіжиш ладь, те відразу ж перетворишся у камінь. На моєму столітті багато людей ходило за живою водою, так жоден з них досі не відвертав.
Сказавши це, баба пішла, а брати заспорили. Кожний з них праг негайно відправитися за живою водою й уважав, що краще інших упорається із цією справою. Перемогу у цій суперечці одержав старший брат. Він сказав:
- За живою водою повинен відправитися хоробра людина, якої не злякають ніякі небезпеки. А я на війні побачив усяке й не раз дивився, не здригнувшись, смерті у очі. Невже я оробею перед якимись невідомими силами? Залишайтеся будинку й доглядайте за матір'ю, Доки я не повернуся з живою водою!
Погодилися брати.
Не втрачаючи часу солдат, що був, скинув за плечі солдатський ранець, підвісив до пояса шаблю й направився до Суботньої гори.
Пройшло два тижні, а від старшого брата ніяких звісток. Тоді середній брат розв'язав піти за живою водою й дізнатися, що струсило зі старшим братом.
- Я людей учений, — сказав він Мачею, — усі науки перевершив. Зумію я розгадати всі хитрості невідомої сили й не піддатися її спокусам. А ти залишайся доглядати за хворою матір'ю.
Поклав середній брат у сумку їжі, якусь книгу із заклинаннями від невідомої сили й пішов.
Пройшло ще два тижні — від братів немає ні слуху, ні духу.
“Обоє вони, напевно, загинули, — подумав Мачей. - Піду-но я за живою водою. Або добуду її й вилечу матір, або сам голову складу, як мої брати!”
Попросив Мачей сусідів доглядати за хворою матір'ю, поклав небагато їжі у сумку, побрав ціпок і пішов до Суботньої гори. Ішов він, ішов увесь час на схід сонця. Переправився через три більші ріки, пройшов через три дрімучі ліси й до вечора сьомого дня шляхи добрався до підніжжя Суботньої гори. Вона була така висока, що вершина її ховалася у хмарах.
Покрокував Мачей по кам'янистій стежці.
Вона ізвивалася по похмурій ущелині й вела на вершину гори. Не пройшов Мачей і десяти кроків, як почув за голос:
- Агов, хлопець, куди йдеш? Ти пішов не по тій стежці!
Праг було Мачей обернутися, але згадав, що говорила баба-знахарка, і не обернувся, а продовжував іти прямо вперед. Через деякий час перед ним став рижебородий людей у чорному каптані стародавнього німецького покрою.
- Добрий вечір? - сказав рижебородий з догідливою посмішкою, зняв гострий капелюх і поклонився. - Куди ви направляєтеся, мій друг?
- На вершину цієї гори, — відповів Мачей. - Я йду за живою водою.
- Я теж іду за нею. Підемо разом. Удвох іти веселіше.
Пройшли вони разом небагато й дійшли до розпуття. Від стежки, по якій ішли Мачей і його рижебородий супутник, відхилялася інша стежка, більш широка й рівна.
- Давайте згорнемо на цю широку стежку. Подивитеся самі, яка вона втоптана, рівна й широка. Навіщо нам увесь час спотикатися про камені й рвати одяг, продираючись крізь чагарник? - сказав рижебородий.
Але Мачей, навіть не глянувши на іншу стежинку, відповів:
- Якщо прагнете, можете згорнути на неї, а я піду прямо вперед.
Тоді рижебородий прийнявся вмовляти Мачея, навіть схопив його за рукав. Але Мачей добре пам'ятав накази баби. Він мовчачи відіпхнув нав'язливого незнайомця й швидко пішов по кам'янистій стежці, дивлячись прямо перед собою.
Рижебородий вибухнув прокльонами й зник у сутінках так само зненацька, як і з'явився. Мачей полегшено зітхнув. Він був радий, що позбувся такого супутника, тому що ще раніше догадався, що це не хто інший, як сам диявол. Мачею не раз доводило чути про те, що саме у такому старомодному німецькому одязі диявол часто з'являється серед людей і влаштовує їм різні капості.
Мачей ішов і міркував про цю недобру зустріч, як раптом за пролунав страшний гул, тріск, тупіт і голосні крики:
- Ось він! Тримаєте його! Убийте його!
Хтось смикнув Мачея за сорочку, хтось вкусив його за ногу, але відважний юнак не злякався й не оглянувся, тільки прискорив крок. Потроху шум припинився, знову стало тихо. Раптом у чистому, засіяному зірками небі спалахнула сліпуча блискавка, гора затремтіла від оглушливих гуркотів грому. Полум'я опромінило усе ущелина. Охоплені полум'ям вікові дерева з голосним тріском падали на землю. Вогненна стіна встала на шляху Мачея.
“Це теж одна з витівок диявола! Небо чисте, не видне ні однієї хмаринки — звідки ж бути блискавки й грому?” — подумав Мачей.
Замість того, щоб злякатися й повернути назад, він змело покрокував прямо у вогонь. Шиплячі мови полум'я лизали ноги Мачея, сморідний дим душив його, але він продовжував іти вперед. Та ось вогненна завіса розійшлася. Спереду — каменем докинеш Мачей побачив вершину гори. Але отут перед ним стала нова перешкода — висока гладка скеля, а під нею чудовисько про сім голів. Побачивши юнака, воно піднялося, наїжилося, витріщило налиті кров'ю ока й грізно заричало. Але Мачей і отут не відступив. Він кинувся вперед і замахнувся на чудовиська своїм ціпком. У ту ж мить чудовисько провалилося крізь землю, і на тому місці, де воно перебувало, відкрився вхід у темну печеру.
Юнак змело ввійшов у печеру й почав навпомацки пробиратися у непроглядному мороці вперед. Через якийсь час спереду засяявся світло, яке з кожним кроком Мачея ставав усе яскравіше і яскравіше. Незабаром він вийшов з темної печери й опинився у прекрасному саду. Навколо пахнули квіти, галузей фруктових дерев простягали Мачею спілі, соковиті плоди. Але він не піддався спокусі й не зірвав жодного плода, хоча відчував сабоний голод і болісну спрагу, а пішов далі по стежці, яка привела його до чудового палацу. Стіни покоїв були із чистого золота й сіяли під світлом кришталевих світабоників. У стін стояли більші скрині, повні золота, срібла й дорогоцінних каменів. Видалося, що скарбу всього світла зібрані у палатах палацу. Втомлені ноги Мачея потопали у м'яких килимах, а широкі ліжка з пуховими перинами немов вабили його відпочити. Раптом почулася приємна музика, і Мачея оточив цілий рій дівчат, одна інший краше. За спиною у них тріпотіли крила метеликів. Дівчини пурхали навколо Мачея й вигукували:
- Ласкаво просимо, добрий молодець! Ти врятував нас від страшного чудовиська! Залишайся жити разом з нами. Тут у тебе буде усе, що побажаєш, і ми будемо виконувати кожне твоє бажання!
Але Мачей і отут не піддався диявольській спокусі. Він змахнув своїм ціпком, і всі крилаті красуні умчалися ладь зі злісними криками.
Мачей дійшов до залізних дверей. Вона була такий величезної, що видалося, ніякий силач не зуміє відчинити її. Але тільки Мачей доторкнувся до цих дверей, як вона безшумно розгорнула. Юнак побачив сяйво променів восходящeго сонця. Нарешті він добрався до мети. У двох кроках перед ним височіло старе дерево, срібні листи якого тріпотіли під ранковим вітерцем і визванивали ніжну пісеньку, а струмка джерела внизу вторили їй своїм журчаньем.
Валандаючись від утоми, Мачей підійшов до джерела й припав до води. З кожним ковтком юнак почував, як сили вертаються до нього. Він напився живої води й схопився на ноги, бадьорий і веселий. Та отут дерево заговорило:
- Слухай мене, юнак! На дні джерела лежить глечик. Дістань його й наповни живою водою. Потім відламай у мене одну гілку. По дорозі назад будеш вмочати гілку у живу воду й кропити камені на стежці.
Схилився Мачей над джерелом і побачив на дні золотий глечик, дістав його, зачерпнув живої води й, перш ніж рушити у дорогу назад, відламав гілочку зі срібними листами. Пішов Мачей униз по стежці. Залізні двері знову розгорнули перед ним. Із входу у печеру випурхнула зграя кажанів і з писком розлетілася у усі сторони. Іде Мачей і бачить — немає ні палацу, ні крилатих дівчат, ні прекрасного саду. Вийшов він з печери й знову здивувався — по обидві сторони від стежки зеленіють кущі й високі дерева — начебто й не бушувала тут недавно страшна пожежа.
Крокуючи вниз по стежці, Мачей робив те, що веліло йому мовець дерево — кропив камені живою водою. Та як тільки крапля падала на камінь, він негайно ж перетворювався у людину. Жвава людина потягувалася, тер рукою ока й говорив:
- Що за дурний сон приснився мені? Як добре, молодець, що ти розбудив мене! Спасибі тобі!
Потім він піднімався й, радіючи, ішов за Мачеем. Чим далі, тим більше лежало каменів на стежці. Усі вони оживали під бризами живої води. Низка людей за Мачея усе росла й росла. Серед них були й сиві старі, і безвусі юнаки, і відважні лицарі, і пригожі дівчата, і горді вельможі, і злиденні у лахмітті. Були тут і обоє брата Мачея.
Коли усе спустилися у долину, деякі із жвавих відразу ж відправилися по будинках. Це були ті люди, які недовго пробули скам'янілими й тому ще сподівалися застати у живих рідних і обрадувати їх. Але дуже багато були зачаровані давним-давно й розуміли, що у них не залишилося жодного близької людини на світі. Усі ці люди розв'язали відправитися разом з Мачеем у його рідне село. Коли Мачей і його брати повернулися додому, те побачили, що у ліжка матері сидять усі їх сусіди, які прийшли попрощатися із хворої, тому що вже настав її остання година. Не втрачаючи ні хвилини, Мачей закропив матір живою водою. Вона відразу ж відкрила очі й посміхнулася. Потім, повна сил, бадьора й весела, устала з ліжка й обійняла своїх синів.
А ті люди, яких пожвавив Мачей, не захотіли розлучатися з ним. Вони поселилися у його рідному селі, побудували собі будинку й обзавелися господарством. Незабаром їх маленька раніше село перетворилося у велике й гарне місто. Жителі міста вибрали Мачея бургомістром, тобто, міським головою, і він багато років мудро вершив усі міські справи. А вдячні люди не тільки всюди розповідали про сміливість Мачея, але й до сьогоднішнього дня славлять його подвиг.