Нишпорив якось у джунглях шакал, глядь - на галявині коштує павич, так такий важливий, хвіст розпустив, головою зі сторони убік погойдує. Задивився на нього шакал і думає:
" До чого ж ладні птахи, ці павичі, скільки у них краси, скільки грації й зарозумілості! Ось би мені стати таким, але як? Поговорю-но я із цим павичем".
А павич, нічого не підозрюючи, обійшов, як звичайно, кілька кіл, піднявся на купу хмизу покормитися, потім пустився у танець, призиваючи дощ голосними лементами.
Почекав шакал, Доки павич закінчить свою пісню, підійшов до нього й говорить:
- Послухай, павич! Ти так гарний і важливий, а кричиш, начебто від болю. Чому б тобі не навчитися куковать, як зозуля?
- А хто мене навчить мови зозулі?
- Не хвилюйся, це зроблю я, - гордо відповів шакал.
Так шакал став другом павича. Вони разом гуляли по вечорах, харчувалися у однієї й тієї ж купи хмизу, а коли павич на що-небудь заглядався, шакал намагався зобразити його ходу. Він навіть подумував, не чи задерти свій хвіст догори й не пуститися чи у танець, як це робить павич. Але Усе-таки боявся, що його засміють.
Роздобув якось павич трохи злив і прийнявся їх є. Шакал теж розв'язав підкріпитися, побіг у своє лігвище й притяг звідти ногу цапеняти. Вона пролежала там уже кілька днів і видавала досить неприємний захід. " Ні, не годиться, може бути, попросити у павича трохи злив? Так яке від них пуття?" - роздумував шакал.
Так павич усі й з'їв, а шакалові нічого не дісталося. Образився шакал, праг було піти, але дивиться: павич став розривати землю й укладати туди рядами сливові кісточки.
- Що це ти робиш? - зацікавився шакал.
- Матінка вчила мене робити добрі справи, - відповідав павич, - ніколи нічого не викидати. Ось я й розв'язав посадити ці кісточки, з них потім виростуть дерева, на них з'являться плоди, і я зможу тоді запросити своїх друзів ними поласувати.
Шакал був вражений мудрістю павича й розв'язав піти його прикладу: вирив у землі борозенку й став сіяти у неї цапині кістки.
З тих пір щовечора обоє друга стали приходити на місце й дивитися на свої посадки. Незабаром сливові кісточки дали ніжні сходи, а з костей, посіяних шакалом, ніяких цапенят не з'являлося.
- Напевно, кістки тварин дають сходи повільніше, чим кісточки рослин, - розсудив павич. - Я думаю, що на це буде потрібно п'ять або навіть десять років. Послухай, дорогий друг, мені попадалися кості, що пролежали у землі ціле століття, але так і не дали ніяких сходів. Потрібно набратися побільше терпіння.
Ішов час, сливові дерева підростали, а із цапиних костей ніяких сходів не з'являлося. Та став павич усе більше й більше жартувати над своїм іншому:
- Я знаю, що ти маєш божественний дарунок і можеш творити чудеса. Ось і зроби так, щоб з тих костей, що ти посіяв, виросли цапенята.
Шакал поводився так, начебто не сумнівався у словах павича, однак зллився усе сабоніше й сабоніше й нічого поробити не міг.
Прийшов час, коли сливи зацвіли й далечіні врожай. Павич запросив усю свою павину рідню й закотив бенкет на увесь світ.
Бідолаха шакал сидів біля свого лігвища й ковтав слинки, бачачи, як павич бенкетує зі своїми друзями.
- Не горюй, друже, - підсміювався над ним павич. - Кістки напевно скоро проростуть, і отоді ти збереш урожай у цілу цапину череду.
Та чим більше гнівався шакал, тем сабоніше висміював його павич:
- Мій бідний друг, ти зовсім охляв від голоду. А зараз настала посуха, як би ти взагалі не залишився без їжі. Чому б тобі не навчитися їсти зливи?
Терпіння шакала лопнуло й, стрибнувши на павича, він заричав:
- Я ще не навчився їсти зливи, але добре знаю, як є тих, хто їсть зливи. - Та, роздерши павича, проковтнув його разом з кісточками й пір'ям.
Так закінчилася дружба шакала з павичем.