У деякому царстві, у далекій державі правил цар, у якого було сім дочок. Призвав він їх одного разу до себеи запитав:
- Скажіть мені, дочки мої люб'язні, що приходить вам у голову, коли ви думаєте про мене? Сама старша відразу відповіла:
- При думці про вас мені завжди згадується солодкий виноградний сік.
- А мені - смачне молоко, - сказала друга по старшинству дочка.
- А мені - солодкий мед, - відгукнулася третя. Четверта промовила:
- А я відразу думаю про вершкове масло. П'ята висловилася так:
- А мені ви бажані, як шматочок тростинного цукру.
- А мені - як білий, очищений цукор, - сказала шоста.
Коли відповіли шість старших дочок, настав низок молодшої. Цар обернувся до неї й запитав:
- Скажи й ти, із чим зрівняєш мене.
Молодша дочка задумалася на хвилину й так відповіла:
- Я представляю вас солодким, як сіль.
Не встигнула вона закінчити своє мовлення, як особа пануючи спалахнуло від гніву, кров'ю налилися його очі. Він розраховував, що й молодша дочка, подібно своїм сестрам, назве щось солодке й смачне.
- Добре, ти на собі випробуєш, яким я буваю солодким, як сіль! - закричав він і вийшов у особисті Спокої.
Пройшли роки. Та ось прийшов час видавати царівен заміж. Бачили старших, а потім цар наказати соизволил:
- Пошліть людей у усі кінці країни, нехай розшукають прокаженого й доправлять його у палац.
Вислухавши це надзвичайне веління, придворні дуже здивувалися. Але царське веління треба виконувати, його не можна відкласти. Ні у кого не вистачило сміливості запитати, чому цар віддав такий дивний наказ.
У усі сторони були послані гінці, які обшукали всі куточки держави, але ніде не могли знайти жодного прокаженого. Нарешті біля самої границі придворні служителі побачили: у пилу валяється прокажений, над яким уже витає недалека смерть. Швидко підхопили вони хворого й, не барячись, доправили у палац. Усе з нетерпінням очікували, як цар зробить із цим прокаженим. Незабаром скликали засідання дарбара - ради самих впливових царських вельмож. Кожний придворний зайняв місце у відповідності зі своїм чином і положенням. Та тоді цар оголосив свою волю:
- Видати мою молодшу дочку за цю людину. Почувши веління пануючи, придворні застигли на місці у великому страху. Здивовані, вони дивилися один на одного й нічого не розуміли. Царську дочку видати заміж за прокаженого? Ніхто не вірив своїм вухам. Везири прийнялися відговорювати царя, але дарма. Він уперто стояв на своєму.
- Я покаджу їй, який я солодкий, як сіль, - повторював він.
Як цар наказав, так і зробили. Молодшу царівну бачили заміж за спотвореного витівкою незнайомця. Прокажений сам був здивований і стурбований не менше інших. Шанобливо склавши перед собою руки, він насмілився звернутися до царя:
- Хоронитель миру! Навіщо наказуєте ви вставити безцінну перлину у іржаву залізну оправу? Мені залишилося лічені дні пробути гостем у цьому світі. Я поїдений витівкою, потворний і злиденний. Видайте дочку заміж за інший.
Але цар не послухав і його й соизволил повеліти:
- Прокаженого й царівну вивести за місто й кинути їх там одних.
Так і зробили слуги пануючи. Вони вивезли царівну й прокаженого подалі від міста й залишили їх у густому лісі.
Царівна була не тільки розумна й добра, але ще й терпляча. Ось вона й подумала: ніхто не зможе запобігти тому, що написане у її долі. Вона не злякалася, не випустила з рук вудила рішучості й беззавітно віддалася служінню своєму вбогому чоловікові.
Пройшов перший день їх вигнання. Навіть перед сном не вдалося їм утамувати голод і спрагу. А наступного дня вона залишила чоловіка на місці, а сама направилася у місто. Виросла у царському палаці й звикла ходити у шовках, царівна змушена була тепер із протягненою рукою просити милостиню.
Зібрала вона небагато грошей, купила їжі, а на монети, що залишилися, придбала більший кошик. Та потім щодня саджала вона у кошик свого висохлого від хвороби чоловіка, звалювала кошик на голову й відправлялася у місто жебрати. Вона харчувалася сама й кормила свого чоловіка тим, що вдавалося їй зібрати за день. А до вечора вона верталася у джунглі, на те місце, де вони звичайно влаштовували свій нічліг. Увесь час, що залишився після збору милостині, вона присвячувала служінню своєму чоловікові.
Одного разу прокажений сказав царівні:
- Навіщо ти тягаєш мене із собою? Ти ж страшно утомлюєшся із цим кошиком. Залишай мене на день тут, у джунглях. Кому я потрібний, щоб викрадати мене?
На це царівна відповіла:
- Може трапитися, що хтось скривдить тебе під час моєї відсутності. Ось чому я не зважуюся залишити тебе одного. Адже моє життя назавжди пов'язана із твоєї. Як же я можу залишити тебе, безпомічного?
Прокажений довго переконував її, усіляко вмовляв. Але вона не послухалася чоловіка. Щодня ранком несла вона його із собою, а ввечері приносила назад. Але одного разу мужність відмовила їй. У той день вона відчула страшну утому, підняла було кошик, але відразу вилучила її й безсило села на землю. Побачивши це, прокажений знову сказав:
- Пам'ятаєш, неподалік звідси є ставок. Залиши мене на березі, а сама відправляйся у місто. Якщо захочу пити, то як-небудь сам доповзу до ставка й нап'юся.
Прокажений усе наполягав на своєму, і царівна нарешті погодилася. Вона перенесла чоловіка на берег ставка, а сама пішла у місто.
Прокажений мовчачи лежав на березі водойми. Та раптом він помітив: ворони, які прилітали до ставку, викупавшись у ньому, перетворювалися у білих лебедів. Він дуже здивувався побаченому. Що за чарівна сила схована у цій воді? Серед ворон, що прилітали, було багато хворих і слабких, але після купання всі вони перетворювалися у прекрасних, сабоних лебедів. Та прокажений розв'язав викупатися у цій воді - а раптом Аллах почує його благання й зцілить? Але як же забратися у воду? Він розв'язав було дочекатися царівни й попросити, щоб вона викупала його. Але відразу мигнула думка: а не зникне чи на той час чудесна сила води? Та ось він набрався сміливості, абияк поповзом добрався до води й стрімголов скотився у ставок. Тільки один палець правої руки він підняв над водою, щоб зберегти його сухим.
Як тільки він зринув з води, усі його поїдені витівкою виразки зцілилися й очистилися. Тепер він знову був прекрасним, здоровішим юнаком. Радісний, вибрався він із ставка, сіл на березі й з нетерпінням став очікувати царівну.
Увечері повернулася вона з міста, побачила на місці залишеного чоловіка прекрасного юнака й стривожилася. Оглянувши всі навколо, вона знайшла лише порожній кошик. Та тоді царівна подумала, що цей юнак, мабуть, убив її чоловіка, і гірко заплакала! Побачивши її сльози, юнак підійшов до неї й запитав:
- Скажи, царівна, чому ти так убиваєшся? Над чим гірко плачеш? Та царівна сказала:
- Як же мені не плакати? Залишила я ранком тут свого чоловіка, хворого витівкою, а повернулася й не знайшла його. Ось і плачу, себе проклинаю, що погодилася одного залишити.
Почувши ці слова, юнак розсміявся й радісно сказав:
- Не плач. Я і є твій зниклий подружжя.
- Як же це може бути?
Царівна не могла повірити у таке чудо. Але юнак розповів їй усе один по одному, а потім показав палець на правій руці, який він тримав над водою. Він підвів царівну до ставку й вилучив палець у воду. Побачивши, що палець відразу зцілився, царівна повірила чуду. Радості її не було межі. Юнак повідав царівні, що він теж царевич із сусідньої країни. Але коли він занедужав витівкою, батько наказав викинути його у джунглі. Царівна ще більше обрадувалася, довідавшись про шляхетне походження чоловіка, і сказала:
- Твій батько наказав вигнати тебе у джунглі лише за те, що ти занедужав витівкою. А мій видав мене заміж за тебе тільки тому, що ти був прокаженим. Тепер і твій батько не батько тобі, і мій не батько мені. Ми будемо жити отут одні, самі побудуємо своє життя.
Та ось спорудили вони вдалині від міста маленьку лачужку й стали у ній жити. Царевич щоранку відправлявся у місто й власною працею добував засобу на їжу.
Царівна була, як уже говорилося, дуже розумна й кмітлива. Ось вона й покарала царевичеві:
- Коли ввечері йдеш із міста додому, ніколи не вертайся голіруч. Обов'язково щось прихопи, нехай навіть це буде зовсім пошук річ.
Та тепер, за порадою царівни, він щодня приносив що-небудь додому, хоча б суху гілку для багаття або цегла.
Але одного разу трапилося так, що, вертаючись увечері додому, він задумався й забув про наказ царівни. Він був уже зовсім недалеко від їхньої хатини, коли згадав, що йде голіруч. Царевич став гарячково оглядатися навколо, але нічого не знайшов. Та раптом неподалік він побачив убиту змію. Та подумав: "Царівна просила лише про те, щоб я не приходив додому голіруч. Не було умови, щоб я приносив щось певне. Тому захоплю-но я із собою змієві, раз нічого іншого мені не попалося". Побачила царівна у руках чоловіка вбиту змію, побрала її й закинула на дах хатини.
Трапилося так, що саме у цей час на плоський дах царського палацу вийшла цариця, щоб висушити на сонце вимиті волосся. Вона зняла із шиї дорогоцінне намисто й поклала поруч із собою. шуліка, що й отут зненацька пролітав, схопив намисто й зник. Пролітаючи над хатиною молодої пари, шуліка помітив змію, що лежала на даху. Він ринувся вниз, схопив змію, а безцінне намисто упустив на дах. Коли царівна піднялася на дах, вона здивувала, побачивши чудову прикрасу. Радісно підібрала вона намисто й сказала чоловікові:
- Із завтрашнього дня тобі не потрібно буде займатися важкою працею. Потім вона зняла з намиста дві перлини, вручила їхньому царевичеві й покарала:
- Завтра підеш і продаси ці перлини ювелірові. Ранком царевич відправився у місто й продав ювелірові перлини. Вони виявилися дуже дорогими. Ювелір заплатив за них величезну суму, яку царевич і приніс додому. Тепер царівна щоранку знімала дві перлини, вручала їхню дружину, а той відправлявся у місто й продавав їх. Так поступово розпродали вони усе намисто. На виручені гроші царівна вибудувала прекрасний палац на тому самому місці, де царські слуги кинули її вдвох із прокаженим чоловіком.
Потім вона наказала приготувати кращі царські вбрання для себе й царевича й сказала своєму чоловікові:
- Тепер тобі треба щодня бути до царського двору. Ні з ким там не розмовляй, ні про що не запитуй. Будь присутнім на дарбаре мовчачи. Та якщо коли-небудь цар звернеться до тебе, попроси його відвідати нашу жалюгідну хатину.
Як сказала царівна, так царевич і зробив. Щодня з'являвся він при царському дворі, мовчачи сидів у дарбаре й уважно за всім спостерігав. Ні з ким він не вів бесіди, нікого ні про що не розпитував. Цар теж примітив юнака, що щодня з'являється у дарбаре, і став міркувати: "Цей юнак щодня приходить сюди й іде, ні з ким не згадавши ні словом. Ніхто навіть голосу його не чув". Та ось одного разу цар сам звернувся до нього:
- Про юнак! Ти щодня з'являєшся у дарбаре, сидиш отут мовчачи, а потім непомітно йдеш. Скажи, де ти живеш? Та якщо є у тебе яке-небудь прохання, доведи її до нашого слуху.
Царевич давно очікував такої доброї нагоди. Та він шанобливо сказав:
- Ваша величність! Я - один з ваших покірних слуг і милостиво прошу вас відвідати житло вашого підданого.
Цар прийняв запрошення й назвав день свого прибуття.
Коли закінчилося засідання дарбара, юнак повернувся додому й повідомив дружину, що цар прийняв його запрошення й призначив день, у який він соизволит прибути до них. Царівна обрадувалася довгоочікуваній звістці й стала готуватися до приймання високого гостя.
У встановлений день цар разом зі своїми міністрами й найближчими придворними прибув у палац царівни. Царевич із більшою гідністю й шанобливістю вітав царя й везиров, а потім запросив усіх у обідній зал. Цар був уражений багатим оздобленням залу. З такою добірністю й смаком не був прикрашений навіть його власний палац.
Коли цар з везирами й вибраними придворними був запрошений до дастархану, царівна у розкішних одягах сама стала прислужувати йому.
У обідній зал, улаштований у палаці, вело сім прикрашених дверей. Царівна приготувала сім особливих блюд і, подаючи кожне нове блюдо, входила через нові двері. Вносячи нове блюдо, вона з'являлася у новому одязі. Міняючи одяг, вона мистецьки міняла й свою зовнішність. Ось так сім раз перемінивши одягу, сім раз з'явилася вона з різних дверей, подаючи цареві вишукані страви.
Цар не переставав дивуватися, але почував у душі якусь тривогу.
- Здається мені, що у нашого хазяїна сім юних дружин, - тихо сказав він своєму головному візиру.
На що візир йому відповів:
- Хоронитель миру! А на думку вашого незначного слуги, це та сама красуня переодягається й у новому виді з'являється перед нами.
Цар не повірив словам візира:
- Не може цього бути. чи Мислима справа жінці переодягтися у лічені хвилини!
Цар і візир ще продовжували шепотітися про, що відбувається, коли царевич запросив усіх почати трапезу. Цар простягнув руку, побрав шматочок з першої страви, відкусив і поморщився - страва була зовсім прісною, без солі. Він спробував інше блюдо, але й там усе було несолоним, нудно-солодким. Те ж саме було й із третім, і із четвертою стравою. По черзі цар перепробував усі страви й, до свого подиву, виявив, що всі вони однаково несмачні. У сум'ятті подивився він на своїх везиров і придворних і помітив, що ті збентежені не менш його самого.
Ніхто не міг зрозуміти, у чому отут справа. Та сказати було незручне, тому що будь-який докір обернувся б проти царської гідності, зауваження скривдило б хазяїв. Але й без солі красиво приготовлені страви неможливо було проковтнути.
Із труднощами цар з'їв кілька шматочків, але не стерпів і запитав у хазяїна будинку:
- А немає чи у вас чого-небудь солоного?
Перш ніж царевич встигнув відповісти царівна, що стояла поруч, сказала:
- Хоронитель миру! Ми завжди обходимося без солі.
- Чому?- запитав цар, заінтригований словами царівни.
- Ваша величність! При одному згадуванні цього слова батько видав свою дочку заміж за прокаженого. Ось ми й привчили себе ніколи не вживати сіль.
Коштувало царівні вимовити ці слова, як рука царя застигла у повітрі й шматок випав з неї. Йому смутно пригадувалося щось неприємне, те, що трапилося кілька років назад. Так, його дочка й прокажений! Та раптом блискавкою блиснула думку у його голові.
Він різко обернувся й уважно подивився на господарку. Тієї була зрозуміла тривога батька. Та вона сказала:
- Захисник миру! Так, я та сама ваша дочка, яка сказала, що ви солодкі, як сіль, і яку ви за цю зухвалість наказали видати за прокаженого. А тепер ви самі навіть єдиний раз не можете обійтися без солі.
Цар зніяковів, почувши ці докори. Він швидко встав через дастархана, обійняв дочку й попросив у неї прощення за доконану їм несправедливість. Батько й дочка зустрілися після декількох років розлуки.
Царівна докладно розповіла про те, що відбулося у її житті, і додала:
- Перед вами той самий прокажений, за який ви наказали видати мене заміж.
Цар зніяковів ще більше й, низько схиливши голову, промовив:
- ПРО, якби був я солодким, як сіль!
Після цього цар забрал у свій палац царівну й царевича. Сповістили про усе й батька царевича, а потім по всій країні було оголошено велике свято. А коли цар зостарився, він вручив кермо влади царевичеві. Та всі стали жити у злагоді й спокої.