Жив одна людина. Його батько, мати, брати, сестри усе вмерли. Нудно стало людині одному, і пішов він у сусіднє стійбище дружину шукати. У перших же вішав, де юкола сушилася, побачив молоду жінку. Вона, навпочіпках сидячи, гострим ножем кету обробляла. З кожної кети п'ять юкол виготовляла. Добре працювала, швидко, спритно. Задивився на жінку людей, дуже вона йому сподобалася. Сіл він з нею поруч, вийняв кисет з кишені, закурив трубку. Скінчивши курити, сказав:
- Молодець ти, жінка! Дуже добре працюєш.
Жінка засоромилася вся, відвернулася убік, нічого не говорить. Тоді людина знову сказала:
- Здалеку йду я. Утомився дуже. Де твій будинок перебуває? Я у гості до тебе прагну піти.
Засміялася жінка й говорить:
- Крайній будинок у верхньому кінці села знайди. Перед ним сусідній будинок знайди. У цьому будинку живу я.
Людей, піднявшись із землі, запитав:
- А с ким ти живеш? Одна чи, із чи родичами? Я у твоєму будинку важлива розмова збираюся вести.
Вилучила жінка особа вниз і говорить:
- Я зі своїми старшими братами, зі своїми старшими сестрами живу.
Пішла людей у верхній кінець села, відшукав другий скраю будинок, відкрив двері, бачить – хазяї усе у вогнища сидять, кожний своєю справою займається.
Брати наконечники до стріл приладжують, сестри з нерпичьей шкіри взуття шиють. Людей говорить:
- Я у гості до вас прийшов. Вашу сестру зараз бачив. На ній одружитися прагну.
Хазяї мовчать,, дивуються, на гостя дивляться. Тоді людей знову говорить:
- Віддайте за мене свою сестру. Ми з нею добре будемо жити.
- Добре, – відповідає самий старший брат, – якщо ти зумієш із нею домовитися, одружися.
Засміявся гість від радості, і хазяї засміялися, на нього дивлячись. Старша сестра казан до вогнища підвісила, чай скип'ятила, свіжої юколи принесла – усі разом чай стали пити, один одного про новини розпитувати. Так довго у вогню сиділи, розмовляли…
Надвечір уже повернулася додому молодша сестра. Старший брат говорить їй:
- Ось ця людина, до нас у гості прийшовший, на тобі одружитися прагне. Підеш чи за нього?
Засоромилася жінка, мовчить, нічого не говорить.
Тоді гість сам заговорив:
- Я на тобі одружитися прагну. У свій будинок тебе повести прагну. Підеш чи за мене заміж? Якщо згодна, не відвертайся від мене, давай разом з однієї трубки покуримо, разом з однієї чашки юколу поїмо, потім підемо звідси й завжди, до старості років, разом жити будемо.
Помовчала жінка, потім, близько до гостя підійшовши, запитала:
- А ти завжди мене жалувати будеш? Завжди для мене гарним чоловіком будеш? Якщо дитину народжу тобі, завжди чи для нього гарним батьком будеш?
Людей відповідає:
- Так, я завжди, до старості років, тебе жалувати буду, для тебе гарним чоловіком буду, для своєї дитини гарним батьком буду.
Тоді жінка за трубкою руку простягнула, разом з ним з однієї трубки покурила. Потім за чашкою руку простягнула, разом з ним з однієї чашки поїла.
На інший день повів її людей у свій будинок.
Стали вони жити разом. Рік пройшов, і у них син народився. Мати дуже рада була. Струменем свого молока дитину обмивала, заячою шкуркою тільце його витирала, у маленькі вуха тихі пісні співала… Чоловік на полювання ходив, морських і лісових звірів убивав, увесь видобуток додому приносив.
Так кілька років прожили. Син уже великий хлопчик став. Сам себе забавляв, іграшкові стріли робив, цими стрілами стріляв.
Одного разу батько повернувся з тайги голіруч. А у будинку зовсім небагато їжі залишалося. Сабоно засмутилася дружина:
- Хіба щастя змінило тобі? Ніколи не було, щоб ти голіруч приходив.
Її чоловік промовчав, на нари ліг, що сплять прикинувся. На інший день знову у тайгу пішов. Повернувшись, тільки маленький шматочок заячого м'яса у будинок приніс, своїй дитині віддав.
Дружина знову запитала:
- Хіба щастя змінило тобі? Куди ж увесь твій видобуток подівся?
Тоді чоловік, розсердившись, сабоно дружину вдарив, ні про що з нею говорити не захотів.
З тих пір негарним він став людиною. чи Жирного звіра вбивав, чи худого звіра вбивав – усе один з'їдав, у тайзі свої запаси ховав. Дружина, голодуючи, плакала; дитина, голодуючи, плакав; але із серця батька жалість начебто вийняв хто…
Одного разу три дні його повернення з тайги чекали, не дочекалися. Дружина вже зовсім хвора була. Із труднощами із цар піднялася, своєї дитину одягла, разом з ним по морському берегу пішла.
Дитина запитує:
- Мама, ми куди йдемо? Мати відповідає:
- Я тобі дорогу у рідне стійбище покаджу. Ти один туди підеш. Будинок, що перебуває у верхньому кінці села, знайдеш. Ще наступн, перебуває за ним будинок знайдеш. У цьому будинку наші ро - дичини живуть, у них притулку і їжі попросиш, у мене вже сил ні, я у тайгу вмирати піду.
Заплакала дитина, але матері ослухатися не посмів. Пішов по дорозі, яку вона вказала. Та мати заплакала теж, довго на одному місці, не рухаючись, стояла, своїй дитині вслід дивилася.
Надвечір повернулася людина з полювання. У будинок коли ввійшов, дивиться – дружин ні, дитину немає. До глибокої ночі чекав їх – не прийшли. Заплакав він тоді, ударив себе кулаком по голові:
- Де тепер буду шукати дружину свою? Де тепер буду шукати сина свого? Я сам винуватий, що кинули мене.
Багато часу пройшло. Одного разу влітку ця людина у тайзі полював. Сабоно статут, під більшу ялину сіл, про свою дружину, про свого сина задумався, сльози по особі потекли. Раптом зозуля на гілку ялинки села, кілька раз прокуковала й потім людським голосом сказала:
- Чоловік мій, ти чому такий сумний сидиш, чому, зліз не витираючи, під цим деревом плачеш? Тепер у тебе ніяких турбот ні, ніякої сім'ї немає. Якщо жирного звіра вб'єш – жирне їж, якщо худого звіра вб'єш – худе їж. Тепер у твоєму будинку ніхто від голоду не плаче, ніхто тебе з видобутком не очікує. Сина свого не побачиш більше, а дружина твоя у лісі живе, пісні співає: ку ку, ку ку, ку ку…
Людей усе це чує, сам собі не вірить:
- Ти чи моя дружина, чи моя дружина? Якщо ти моя дружина, то образ людини, прийми, до мене повернися й сина нашого поверни!
Зозуля знову закувала:
- Ку ку, ку ку, ку ку, я твоєю дружиною більше не буду, я у царство мертвих увійшла, про дитину тобі нічого не скажу. Живи один, жирне їж, худе їж, нас не, шукай, сам себе утішай, ку ку, ку ку, ку ку, ку ку…
Так і жила ця людина самотньою. Багато років пройшло. Людей усе тужив, плакав, свою дружину, свого сина забути не міг.
Одного разу до нього у будинок гарний юнак увійшов. Мовчачи до передніх нар пройшов, сів. Людей (він уже зовсім старим став), коли вдивився гарненько, свого сина у цьому юнаку довідався. Заплакав від радості, руки до нього простягнув. Юнак, нічого не говорячи, устав, до дверей пішов. На порозі зупинився, такі слова батькові сказав:
- Батько, ти чому такий сумний сидиш? Про що плачеш тепер? Жирних звірів хіба мало у тебе, худих звірів хіба мало у тебе? Якщо мало, я тепер буду тобі морський і лісовий видобуток приносити.
Так сказавши, за поріг ступнув, прямо у тайгу пішов. До ялинки підійшовши, де зозуля його. батькові куковала, міцний сучок з дерева зрізав, у землю під коренем цей сучок застромив, потім назад сучок витягся. Вузька щілина у землі вийшла. Він у цю щілину знову сучок застромив, знову витягся. Широка щілина у землі вийшла. Тоді наш юнак у цю щілину ввійшов. Спочатку у темряві нічого не побачив він. Потім перед очима маленьке озеро спливло. По краю цього озера пішов. Бачить – його мати спереду йде, маленьку чумашку несе. Нагнувшись, підняла що те із землі, у свою чумашку поклала. Закричав тоді юнак:
- Мати моя, дай подивитися на тебе, я тебе давно шукаю….
Почува голос жінка, злякалася, бігти кинулася. Сили небагато у неї було, утомилася швидко, на землю опустилася, чумашку під плаття сховала. Син, підійшовши, до ніг її схилився.
- Мама, довідалася ти мене? Його мати відповідає:
- Ні, я не знаю тебе.
- Що у тебе у чумашке, дай подивитися!
- Ні, ні, дитя, я цього тобі не покаджу. Ти розгубиш усі, кинеш, а я з голоду вмру. Пошкодуй мене, не запитуй…
- Мама, я поберу тебе звідси, підемо до батька.
- Ні, ні, дитя, я з тобою не піду. Тут з тобою тільки бачитися можу, на верхній землі не можна мені жити.
Так сказавши, голову до сина на коліна вилучила, заснула міцно. Тоді син з під її плаття чумаш ку потягнув, бачить – вона порожня зовсім.
Піднявся він на ноги, кулаком себе по голові вдарив. Зрозумів, що мати його тільки подоба людська зберегла, а для життя мертва була.
Ще багато раз приходив він до неї. Батька свого теж не забував. Морських і лісових звірів приносив йому, на зиму більші запаси залишав. Так до старості років кормил його. Сам у стійбище, де мати його народилася, жив.