На півночі їх міфу є затока, відділений від Пилка керкка – Охотського моря – піщаною косою. Це лагуна. Лагуна як лагуна: у її чаші є глибоке русло, у яке під час припливу вливається морська вода, а у відлив вона бурхливо виливається назад у море через вузьку протоку; у лагуні є й велика обмілина, вона простягнеться на захід від блакитного русла, поступово переходячи у пологий берег. Обмілина вся заросла прибережником.
Коли ти поїдеш ставити мережі, не став їх на мілководдя. Тут не піймаєш ні кети, ні тайменя. Мережі заб'є прибережник, а нижні вічка – камбала. Та не проста гладка, а звездчатка. Вона вся покрита колючими наростами, схожими на бородавки. Ця камбала звичайно лягає на дно лагуни, плавцями накидає на себе іл, і її не видне.
А глянеш туди, де глибоко, – побачиш на поверхні води чорну круглу голову тюленя. Вона повертається вліво, вправо, більші блискучі очі немов шукають кого те. Тюлень довго шукає, не знаходить, поринає у глиб затоки, але незабаром знову з'являється на його поверхні, повертає голову вліво, вправо.
Колись звездчатка була схожа на інших камбал. Та їй це не подобалося. Та поплила вона шукати, з ким би порадитися, як бути не схожої на інших камбал.
Зустрілася з навагою:
- Навага, навага, ти прийшла у нашу затоку з далеких вод. Тобі не страшний навіть сьомий вал. Та ти бачила багато. Скажи мені, як зробити, щоб не походити на інших камбал?
Бувала навага здивувалася питанню камбали, покачала головою, вабонула тонким хвостом і пішла у глибину.
А камбала зверталася й до корюшки, і до тайменя. Але ніхто не міг допомогти їй.
- Я допоможу твоєму горю! - сказав тюлень. - Тільки чур і ти допоможеш мені.
- Звичайно ж! Звичайно ж! - обрадувалася камбала, підплила до тюленя, погладила плавцями його вуса.
У той давній час тюлень був увесь чорний, і його можна було помітити далеко у льодах. А у тюленя, відомо, багато ворогів: ведмідь, орел, лисиця…
Тюлень прийнявся мазати камбалу потайной глиною. Довго й старанно робив він своя справа. Тільки й було чутне, як він сопе від ретельності. На хвіст камбалі тюлень переніс віяло північного сяйва, плавці офарбив у колір тихого заходу над серпневою затокою.
Камбала любується собою – не намилується. Повернеться те одним бочком, те іншим, пропливе те під хвилею, то у самого дна.
Тюлень чекав, чекав, яке як дочекався, коли вгомониться камбала.
- Тепер ти ухвалюйся за мене, – говорить тюлень. - Я чорний, і мене далеко видне у льодах. Зроби мене сірим, щоб я був непомітний і у льодах, і на березі.
- Миттю я це зроблю, – сказав камбала й стала мазати тюленя білою глиною.
Але у камбали не було стільки ретельності, скільки у тюленя. Та й поспішала вона до своїх родичів, щоб показати себе. Вона нанесла кілька плям і відстала.
- Фу у у, утомилася, – сказала вона.
- Відпочинь небагато, – поспівчував тюлень.
А камбала повернулася й поплила від нього.
- Ти куди? - спохватився тюлень.
Камбала сабоно вдарила плавцями, тільки й бачив її плоску спину. Тюленеві стало страшно: він адже тепер строкатий. Йому не укритися ні у льодах, ні на березі: у льодах його видадуть чорні плями, а на березі – білі.
- Ах так! - обурився тюлень і погнався за камбалою. Довго тривала погоня. Але куди там: тільки тюлень розкриє впасти, щоб піймати ошуканку, та спритно увабонет убік. Тоді розсерджений тюлень схопив жменю великого морського піску й кинув у камбалу. Так і покрилася камбала колючими наростами, схожими на бородавки.
З тих пір пройшло багато часу. Але й донині тюлень ворогує з камбалою. Камбала ховається від грізного тюленя у траву на мілководдя. Вона лягає на дно лагуни, накидає на себе іл, і її не видне.
А плямистий тюлень плаває на глибині, усе шукає камбалу, не знаходить, поринає до самого дна, спливе на поверхню затоки, повертає голову вліво, вправо