Хоробрий Азмун

25-10-2016, 13:40 | Нивхські казки

Сміливому ніяке лихо не перешкода. Сміливий крізь вогонь і воду пройде – тільки міцніше стане. Про сміливий так хоробрий довго люди пам'ятають. Батько синові про сміливий так хоробрий казки каже.

Давно це було. Тоді нівхи ще дерев'яним крючкомрибу ловили. Тоді Амурський лиман Малим морем кликали – Ля ери. Тоді на самому березі Амуру одне село стояло. Жили у ній нівхи – не добре й не зле. Багато риби йде – нівхи веселі, пісні співають, ситі по горло. Мало риби йде – мовчать нівхи, мохи курять так потуже пояса на животах затягують. Однією весною ось що трапилося.

Сидять як те хлопці й чоловіка на березі, на воду дивляться, трубки курять, сітки лагодять. Дивляться – по Амурі що те пливе. П'ять шість, а може, і весь десяток дерев. Видне, де те буревалом дерева повалило, порожня вода їх один з одним згуртувала й так збила, що й силою не розтаскаєш. Землі на ті дерева навалило. Трава на них виросла. Цілий острів – хових – пливе. Бачать нівхи на тому ховихе заструженний тичина коштує. У кілька рядів на тій тичині стружки у'ються, на вітрі шумлять. Червона ганчірочка, на тій тичині прив'язана, у повітрі полощеться.

Говорить старий нівх Плетун:

- Хто те пливе на ховихе. Заструженний тичина поставлена – від злого ока захист. Виходить, допомоги просить.

Чують нівхи – плач дитини доноситься. Плаче дитина, так і заливається. Говорить Плетун:

- Дитина на ховихе пливе. Видне, немає у нього нікого. Злі люди всіх його родичей убили, або чорна смерть усіх віднесла. Даремно не кине дитину мати. На хових посадила – добрих людей шукати послала.

Підпливає хових. Чутний плач усе сабоніше.

- Нівхові як не допомогти! - говорить Плетун. Кинули хлопці мотузку з дерев'яним гачком, зачепили хових, підтягли до берега. Дивляться – лежить дитина: сам біленький, кругленький, вічка чорні, як зірочки блищать, особа широка – як повний місяць. У руках у дитини – стріла так весло.

Подивився Плетун, говорить – дитина богатирем буде, коли з колиски за стрілу так за весло схопився: ні ворога, ні роботи не боїться. Говорить:

- Сином своїм назву. Ім'я нове дам. Нехай Азмуном називатися буде.

Побрали нівхи Азмуна на руки, до будинку Плетуна понесли. Тільки що таке?.. З кожним кроком дитина усе тяжчай стає!

Говорять старому:

- Агов, Плетун, син те твій на руках росте! Дивися!.

- На рідній землі так на рідних руках як не рости! - відповідає Плетун. - Рідна земля силу людині дає.

Видне, правду Плетун сказав, що рідна земля силу дає: поки до будинку старого дійшли, виріс Аз мун; до порога його хлопці донесли, а у порога він з рук на землю зійшов, на свої ноги став, посторонився – старшим дорогу поступився, тільки тоді у будинок увійшов.

Е е! - думає Плетун, на нового сина дивлячись. - Хлопчик те гарні справи робити буде: наперед про людей думає, а потім про себе.

А Азмун названого батька на нари посадив, поклонився йому й говорить:

- Посидь, батько. За довге життя утомився ти. Відпочинь.

Сітки побрав, весло побрав. На берег вийшов – човен сама собою у воду зіскочила. А Азмун у човен став, на корму своє весло кинув – стало весло працювати, на середину ріки вигрібати. Пішов човен. Азмун сітку кинув у воду. Сітку вийняв – багато риби піймав. Додому прийшов – жінкам рибу віддав. У селі усе у цей день рибу їли. А Азмун названому батькові говорить:

- Мало риби у цім місці, батько. Відповідає йому Плетун:

- Не прийшла риба. Амур рибу не дає.

- Попросити треба, батько. Як нівхам без риби жити?

Раніше завжди риби просили – Амур годували, щоб рибу давав.

Ось поїхали Амур годувати.

На багатьох човнах поїхали. Кращі одяги надягли зі строкатих тюленів, собачі дохи чорні надягли. Пливуть, пісні гарні співають. На середину Амуру виїхали.

Побрав Плетун кашу, юколу – сушену рибу, – сохачьего м'яса побрав. Усе у. Амур кинув:

- Прості люди просять тебе – рибу пішли, багато гарної риби пішли, різну рибу пішли! Ось юколу тобі собачу кидаємо – більше у нас нема чого є. Голодуємо! Животи до спини прилипли у нас. Допоможи нам, а ми тебе не забудемо!

Кинув Азмун сітку у воду – багато риби побрав. Радіють нівхи. А Азмун супиться. Один раз – це просто удача, – говорить. Кинув сітку другий раз – менше риби побрав. Супиться Азмун. Кинув сітку у третийраз – останню рибу побрав. Хто з нівхів потім сітки не кидав – нічого не піймав. Навіть корюшка у сітку нейдет. У четвертий раз кинув свою сітку Азмун – порожню витягся.

Зажурилися нівхи. Трубки закурили. Помирати тепер будемо! - говорять.

Велів Азмун усю рибу у одну комора скласти – потроху всіх людей годувати.

Заплакав Плетун, говорить Азмуну:

- Сином тебе назвав, думав – нове життя тобі дам! Риби немає – що їсти будемо? Усе помремо з голоду. Іди, син мій! Тобі інша дорога. Від нас піди – наше нещастя на нашому порозі залиши!

Став Азмун думати. Батьківську трубку закурив. Три комори диму накурив. Довго думав. Потім говорить:

- До Морського Старого – Тайрнадзу – піду. Тому риби у Амурі ні, що Хазяїн про нівхів забув.

Злякався Плетун: ніхто з нівхів до Морського Хазяїна не ходив. Ніколи цього не було. чи Може проста людина на морське дно до Тайрнадзу спуститися?

- По чи силі тобі дорога ця? - запитує батько.

Ударив Азмун ногою у землю – від своєї сили по пояс у землю пішов. Ударив у скелю кулаком – скеля тріщину дала. З тієї тріщини джерело полилося. Око прищулило – на далеку сопку подивився, говорить: У підніжжя сопки білка сидить, горіх у зубах тримає, розгризти не може. Допоможу їй) Побрав Азмун лук, стрілу наклав, тятиву натягнув, стрілу послав. Полетіла стріла, ударила у той горіх, що білка у зубах тримала, розколола навпіл, білку не зачепила.

- По силі! - говорить Азмун.

Зібрався Азмун у дорогу. У мішечок за пазуху амурської землі поклав, лук зі стрілами побрав, мотузку з гачком, кістяну пластинку побрав – відіграти, коли у дорозі нудно стане.

Обіцяв батькові незабаром звістка про себе подати. Покарав: тою рибою, що він наловив, усіх годувати, поки не повернеться.

Ось пішов він.

До берега моря пішов. До Малого моря дійшов. Бачить – нерпа на нього ока з води витріщає, з голоду подихає.

Кричить їй Азмун:

- Агов, сусідка, далеко чи до Хазяїна йти?

- Якого тобі хазяїна треба?

- Тайрнадза, Морського Старого!

- Коли морського – так у море й шукай, – відповідає нерпа.

Пішов Азмун далі. До Охотського моря дійшов, до Пиляючи керкха – так його тоді називали. Лежить перед ним море – кінця краю морю не мабуть. Чайки над ним літають, баклани кричать. Хвилі одна за іншою котяться. Сіре небо над морем висить, хмарами закрите. Де отут хазяїна шукати? Як до нього дійти?! Та запитати нікого. Дивиться Азмун навколо… Що робити? Чайкам закричав:

- Агов, сусідки, чи гарний видобуток? Прості те люди з голоду помирають!

- Яка там видобуток! - чайки говорять. - Сам бачиш, ледве крабоми махаємо. Риби давно не бачимо. Скоро кінець нашому народу прийде. Видне, заснув Морський Старий, про свою справу забув.

Говорить Азмун:

- Я до нього йду. Так не знаю, сусідки, як до нього потрапити…

Говорять чайки:

- Далеко у море острів коштує. З того острова дим іде. Не острів те, а дах юрти Тайрнадза, із труби дим іде. Ми там не бували, наші батьки туди не залітали – від перелітних птахів чули! Як потрапити туди – не знаємо. У косаток запитай.

- Добре, – говорить Азмун.

Вийшов на морський берег Азмун. Довго йшов. Утомився. Сіл серед каменів на піску, голову на руки поклав, став думати. Думав, думав – заснув. Раптом у сні чує – шумлять які те люди на березі. Азмун ока відкрив…

Бачить – по берегу молоді хлопці наввипередки бігають, на пасках тягнуться, друг через друга стрибають, із шаблями кривими відіграють. Отут тюлені на берег вийшли. Хлопці тюленів шаблями б'ють. Як ударять – так тюлень на бік! Е е, – думає Азмун, – мені б таку шаблю! Дивиться Азмун – стоять на березі човна худі…

Стали отут хлопці боротися. Шаблі на пісок покидали. Задерлися між собою – нічого навколо не бачать, кричать, сваряться. Отут Азмун приловчився, мотузку з гачком закинув, одну шаблю зачепив, до себе потихеньку підтяг. Торкнув пальцем – гарна! Придасться.

Скінчили хлопці боротися. Усе за шаблі узялися, а одному не вистачає. Заплакав отут хлопець, говорить:

- Ой я ха! Задасть мені тепер Хазяїн! Що тепер Старому скажу, як до нього потраплю?

Е е, – думає Азмун, – хлопці те зі Старим знаються! Видне, з морського села хлопці!

Сам лежить, не ворушиться.

Стали хлопці шаблю шукати – немає шаблі. Той, хто шаблю втратив, у ліс побіг, дивитися, не чи там упустив.

Інші човни у море зіштовхнули, сіли. Тільки одна залишилася на березі.

Азмун за тими хлопцями – бігти! Порожній човен у море зіштовхнув – дивиться, куди хлопці поїдуть. А хлопці у відкрите море вигрібають. Стрибнув і Азмун у човен, став у море вигрібати. Раптом дивиться – що таке? Немає спереду ні човнів, ні хлопців! Тільки косатки по морю пливуть, хвилю розсікають, спинні плавці, як шаблі, виставили, на плавцях шматки тюленьего м'яса стирчать.

Отут і під Азмуном човен заворушився. Кинувся Азмун, оглянувся – не на човні він, а на спині косатки! Догадався отут хлопець, що не човна на березі лежали, а шкіри косаток. Що не хлопці на березі із шаблями відіграли, а косатки. Та не шаблі те, а косаток спинні плавці. Ну що ж, – думає Азмун, – усе до Старого ближче!

Чи Довго плив так Азмун – не знаю, не розповідав. Поки плив, у нього вуса отросли.

Ось побачив Азмун, що спереду острів лежить, на дах куреня схожий. На вершині острова – діра, з діри серпанків куриться. Видне там Старий живе! - собі Азмун говорить. Отут Азмун стрілу на лук поклав, батькові стрілу послав…

До острова косатки підплили, на берег кинулися, через спину перекотилися – хлопцями стали, тюленевої м'ясо у руках тримають.

А та косатка, – що під Азмуном була, назад у море повернула. Без своєї шаблі, видне, додому ходу немає! Звалився Азмун у воду – ледве не втопив.

Побачили хлопці, що Азмун борсається у море, кинулися до нього. Вибрався Азмун на берег. Хлопці його розглядають, супляться. Говорять:

- Агов, ти хто такий? Як сюди потрапив?

- Так ви що – свого не довідалися? - говорить Азмун. - Я від вас відстав, поки шаблю шукав. Ось вона, шабля моя!

- Це вірно, шабля твоя. А чому ти на себе не схожий?

Говорить Азмун:

- Змінився я від страху, що шаблю свою втратив. Дотепер у себе прийти не можу. До Старого піду – нехай мені колишній вид поверне!

- Спить Старий, – говорять хлопці, – бачиш, димок ледве куриться.

У свої юрти хлопці пішли. Азмуна одного залишили.

Став Азмун на сопку підніматися. До половини зійшов – бачить, отут стійбище коштує. Одні дівчини у стійбище тому. Загородили Азмуну дорогу, не пускають:

- Спить Старий, не велів заважати!.. - Пристають до Азмуну, лестяться: – Не ходи до Тайрнадзу! Залишайся з нами! Дружину побереш – добре жити будеш!

А дівчини – красуні, одна інший краше! Очі ясні, особою прекрасні, тілом гнучкі, руками спритні. Такі гарні дівчата, що подумав Азмун – не зле б йому й вірно із цих дівчат дружину собі побрати.

Заворушилася отут за пазухою у нього амурська земля у мішечку, а вирватися від дівчат не може. Догадався він отут – із за пазухи намисто вийняв, на землю кинув.

Кинулися дівчата намисто підбирати – отут і побачив Азмун, що не ноги у тих дівчат, а ласти. Не дівчини те, а тюлені!

Поки дівчини намисто збирало, добрався Азмун до вершини гори. У ту діру, що на вершині була, свою мотузку з гачком кинув. Зачепив гачок за гребінь гори й по тій мотузці вниз поліз. На дно спустився – у будинок Морського Старого потрапив.

На підлогу впав – ледве не розбився. Оглянувся: усе у будинку як у нівха – нари, вогнище, стіни, стовпи, тільки усе у риб'ячій лусці. Так за вікном не небо, а вода.

Плескається за вікном вода, зелені хвилі за вікном ходять, водорості морські у тих хвилях гойдаються, начебто дерева небачені. Повз вікна риби пропливають, так такі, яких жоден нівх у рота не побере: зубасті так кощаві, самі дивляться – кого б сглотнуть!..

Лежить на нарах Старий, спить. Сиві волосся по подушці розсипалися. У роті трубка стирчить, майже зовсім згасла, тільки-но димок з неї йде, у трубу тягнеться. Хропе Тайрнадз, нічого не чує. Торкнув його Азмун рукою – ні, не прокидається старий, та й годі…

Згадав Азмун про свою кістяну пластинку – кунгахкеи, – із за пазухи витягся, зубами затис, за язичок смикати став. Загуділа, задзижчала, заграла кунгахкеи: те начебто птах щебече, то немов струмок дзюрчить, то як бджола жужхит.

Тайрнадз ніколи такого не чув. Що таке? Заворушився, піднявся, ока протер, сіл, під себе, ноги піджавши. Великий, як скеля підводна; особа добра, вуса, як у сома висять. На шкірі луска перламутром переливається. З морських водоростей одяг зшитий… Побачив він, що проти нього маленький хлопець коштує, як корюшка проти осетра, у роті що те тримає так так добре відіграє, що у Тайрнадза серце застрибало. Миттю сон з Тайрнадза злетів. Добра особа своє він до Азмуну звернув, ока прищулив, запитує:

- Ти якого народу людей?

- Я – Азмун, нивхского народу людей.

- Нівхи на Тро міфі – Сахаліні так на Ля ери живуть. Ти навіщо так далеко у наші води землі зайшов?

Розповів Азмун, яке горе у нівхів стало, поклонився:

- Батько, нівхам допоможи – нівхам рибу пішли!

Батько, нівхи з голоду вмирають! Ось мене послали допомоги просити.

Соромно стало Тайрнадзу. Почервонів він, говорить:

- Погано це вийшло: ліг тільки відпочити та й заснув! Спасибі тобі, що розбудив мене!

Сунув руку Тайрнадз під нари. Дивиться Азмун – там великий чан коштує: у тому чані горбуша, калуги, осетри, кета, лососі, форелі плавають. Видиме невидимо риби!.

Поруч із чаном шкіра лежить. Схопив її Старий, чверть шкіри рибою наповнив. Двері відкрив, рибу у море кинув, говорить:

- До нівхів на Тро міф, на Амур пливіть! Би стро пливіть, пливіть! Добре навесні ловитеся!

- Батько, – говорить Азмун, – нівхам риби не жалуй!

Насупився Тайрнадз.

Злякався отут Азмун. Ну, пропав я тепер! - думає. - Розсердив Старого. Погано буде! Батька згадав, ноги випрямив, прямо на Тайрнадза дивиться.

Посміхнувся той:

- Іншому б не вибачив, що у справи мої мішається, а тобі вибачу: бачу, не про себе думаєш, про інших. Будь по твоєму!

Кинув Тайрнадз у море ще полшкури риби всякої:

- На Тро міф, на Амур пливіть, пливіть. Добре восени ловитеся!

Поклонився йому Азмун:

- Батько! Я бідний. - нема чим мені відплатити тобі за добро. Ось побери кунгахкеи у подарунок.

Дав він Тайрнадзу пластинку свою; як відіграти на ній показав.

А у старого давно руки чешуться, хочеться її побрати, око від неї відвести не може! Боляче сподобалася іграшка.

Зрадів Тайрнадз, у рота пластинку побрав, зубами затис, за язичок став смикати…

Загуділа, задзижчала кунгахкеи: те начебто вітер морський, те немов прибій, те як шум дерев, те начебто пташка на зорі, те як ховрашок свистить. Відіграє Тайрнадз, зовсім розвеселився. Ло будинку пішов, пританцьовувати став. Захитався будинок, за вікнами хвилі сказилися, водорості морські рвуться – бура у море піднялася.

Бачить Азмун, що не уводити, увести до ладу нього тепер Тайрнадзу. До труби підійшов, за мотузку свою узявся, наверх поліз. Поки ліз, усі руки собі у кров роздер: поки гостював у Старого, мотузка черепашками морськими обростила.

Виліз, оглянувся.

Тюлень дівчини усе ще намисто шукало, сваряться, ділять – і про вдома свої забули, двері у ті будинки мохами заросли!

На Нижнє село Азмун подивився – порожня коштує, а далеко у море плавці косаток видні: женуть косатки рибу до берегів Пиляючи керкха, до берегів Ля ери, на Амур рибу женуть!

Як тепер додому потрапити?

Бачить Азмун – веселка висить. Одним кінцем на острів, іншим – на Більшу землю опирається.

А у морі хвилі бушують – танцює Тайрнадз у своїй юрті. Білі баранчики по морю ходять.

Поліз Азмун на веселку. Ледь видрав. Увесь забруднився: особа зелена, руки жовті, живіт червоний, ноги блакитні. Яке як вліз, ло веселці на Більшу землю побіг. Біжить, провалюється, ледве не падає. Униз глянув, бачить – від риби чорно у море стало. Буде риба у нівхів!

Скінчилася веселка.

Зстрибнув Азмун на землю. Дивиться – на березі морському, біля човна, той хлопець косатка сидить, чию шаблю Азмун потяг. Довідався його Азмун, шаблю віддав. Схопив хлопець шаблю.

- Спасибі! - говорить. - Я вуж думав, століття мені будинку не мабуть… Твого добра не забуду: до самого Амуру рибу підганяти буду. Зла на тебе не зберігаю: знаю тепер – не для себе ти намагався, для людей.

Через спину перекотився – косаткой став, свою шаблю – спинний плавець – нагору підняв і поплив у море.

Пішов Азмун до Пиляючи керкху, до Великого моря вийшов. Чайок, бакланів зустрів. Кричать ті хлопцю:

- Агов, сусід! У Старого чи був?

- Був, – кричить йому Азмун. - Не на мене – на море дивитеся!

А риба по морю йде, вода піниться. Кинулися чайки, стали рибу ловити, на очах жиріти сталі.

А Азмун далі йде. Ля ери пройшов, до Амуру підходить. Бачить – нерпа зовсім издихает. Запитує нерпа хлопця:

- У Старого був?

- Був! - говорить Азмун. - Не на мене – на Ля ери дивися!

А риба нагору по лиману йде, вода від риби піниться. Кинулася – нерпа рибу ловити. Стала рибу є – на очах жиріє…

А Азмун далі пішов. До рідного села підійшов. Нівхи ледь живі на березі сидять, мохи весь искурили, рибу всю приели.

Виходить Плетун на поріг будинку, сина зустрічає, у обидві щоки цілує.

- У Старого, син мій, чи був? - запитує.

- Не на мене, а на Амур, батько, дивися! - відповідає Азмун.

А на Амурі вода кипить – стільки риби привалило. Кинув Азмун свій спис у косяк. Став спис сторчма, разом з рибою йде. Говорить Азмун:

- чи Вистачить риби, батько мій названий?

- Вистачить!

Стали нівхи жити добре. Навесні й восени риба йде!

Про багатьох людей з тих пір забули… А про Азмуна і його кунгахкеи пам'ятають дотепер.

Як розхвилюється море, заплескаються хвилі у прибережні скелі, сиві гребінці на хвилях зашумлять

- у свисті вітру морського те лемент птаха чується, то ховрашка свист, то дерев шум… Це Морський Старий, щоб не заснути, на кунгахкеи відіграє, у підводному будинку своєму танцює.

Зараз ви читаєте казку Хоробрий Азмун