Говорять, раніше лебеді були німими птахами, і лапки у усіх були чорними. Тепер усякий знає, що вони кричать «ки ки, ки ки», за що й одержали назву «кикик», і лапки у багатьох – червоні.
Чому лебеді стали такими?
У стійбище, на березі затоки, жила маленька дівчинка. Вона дуже любила відіграти на рівній піщаній косі: з ранку до вечора малювала прутиком різні візерунки, будувала з піску маленькі будиночки.
Ще вона подовгу любувалася гарними птахами, які, як мовчазні білі хмари, пропливали над її стійбищем. Дівчинка лягала на теплий пісок і дивилася вслід зграям доти, поки вони не зникали вдалині.
Батьки дівчинки дуже любили свою дочку. Але одного разу влітку вмерла мати. Батько й дочка сабоно горювали. Через місяць батько виїхав у далеке стійбище за новою мамою для своєї маленької дочки.
Батько привіз гарну жінку із чорними соболиними бровами й віями, схожими на пензлики вух зимової білки, з товстими, подібно хвосту чорно бурою лисиці, косами.
Мачуха зверху вниз подивилася на дівчинку й нічого не сказала.
На інший день батько пішов на полювання. Дівчинка встала зі сходом сонця й пішла на берег затоки відіграти із хвилями. Вона відіграла довго, а коли сонце високе піднялося над лісом, побігла додому снідати. Увійшла у будинок і побачила: мачуха ще спить. Дівчинка тихо зітхнула, повернулася на берег і знову стала відіграти.
У самої води вона будувала будиночок з морського піску. Набігла хвиля змивала його. Але коли хвиля відходила, дівчинка встигала побудувати новий будиночок. Так вона й не помітила, як настав полудень. Спохватилася, коли сонце стало сабоно пекти голову, побігла додому.
Мачуха ще спала. Нарешті, устала, принесла з комори білу м'яку юколу й стала їсти. Вона навіть не зауважувала дівчинку, що стояла поруч.
Мачуха прожувала останній шматок юколи, облизала жирні пальці й, не дивлячись на дівчинку, кинула їй хвостик у’яленої кети. Дівчинка з'їла цей хвостик. Та їй ще більше захотілося їсти. Мачуха позіхнула, відвернулася, знову лягла спати.
Так настали для маленької дівчинки важкі дні.
Батько добував багато звіра й дичини. Приходив додому тільки для того, щоб принести видобуток, і знову надовго йшов у тайгу. Усі смачні шматки мачуха з'їдала сама.
Одного разу батько запитав у дружини:
- Дружина моя, що те дочка сабоно схудла. Може бути, вона хвора?
Жінка відповіла:
- Ні, здорова. Вона вже більша, а по господарстві нічого не робить, не допомагає мені. Тільки знає цілими днями бігати! Ледарка! Як її не годуй, вона буде худою – так багато бігає!
Як те осіннім вечором, коли птаха більшими зграями летіли убік полудня, батько повернувся з полювання й ліг відпочивати. Мати принесла жирну юколу й стала різати її на тонкі скибочки. Дівчинка не їла з ранку. Вона підійшла до стола, стала просити мачуху дати поїсти. Мачуха мовчала, начебто й не бачила.
- Дай мені поїсти! - просила маленька дівчинка.
- Відійди від стола! - була відповідь.
- Дай мені поїсти! - просила маленька дівчинка.
- Відстань! - була відповідь.
У дівчинки зовсім стягло животик. Голод так ссав її, що вона простягнула руку за рожевим шматочком. Коли її рука доторкнулася до юколи, мачуха вдарила по ній гострим ножем. Кінчики пальців так і залишилися на столі. Дівчинка втекла на теплий піщаний бугор, стала голосно плакати. З пальців струмками стікала кров. Дівчинка схлипувала:
- Ки ки, ки ки!
У цей час над затокою пролітали лебеді. Вони почули голос плачучої дівчинки й зробили коло. Потім сіли поруч із нею, оточили її й прийнялися розглядати. Коли вони помітили, що з її пальців струменіє кров, їм стало дуже шкода бідну дівчинку. Жалість птахів була так велика, що у них на очах виступили сльози. Лебеді заплакали мовчачи. Сльози росинками капали на пісок. Та там, де сиділи лебеді, пісок від сліз став мокрий. Більші білі птахи плакали усе сабоніше й сабоніше, і раптом у них пробився голос:
- Ки ки, ки ки, ки ки!
Почув їх голосу, батько дівчинки вибіг з будинку, побачив, що його дочка оточили лебеді, кинувся за луком і стрілами: праг убити більших птахів.
Лебеді змахнули крабоми. У ту ж мить і у дівчинки із плечей виросли крила – вона перетворилася у струнку лебідь із червоними лапками.
Коли мисливець вибіг з будинку, зграя лебедів уже піднялася у небо. У самій середині зграї летів молодий птах. Усі лебеді кричали:
- Ки ки, ки ки, ки ки!
Тільки молодий птах мовчав.
Мисливець схопився за голову, крикнув вслід зграї, що летить:
- Дочка! Повернися! Ти будеш добре жити!
У відповідь пролунало тільки:
- Ки ки, ки ки, ки ки!
Батько довго стояв у будинку й, зсутулившись, сумно дивився вслід зграї, що летить. Ось лебеді бісером нависли над морем. Незабаром вони станули у блакитній далечіні.
Щовесни над стійбищем у затоки пролітали лебеді. Та голосно плакали: «Ки ки, ки ки, ки ки!» Тільки один птах мовчав. Та щораз лебеді, пролітаючи над стійбищем, бачили далеко внизу фігуру людини, що самотньо стояла на бугрі.
З тих пір пройшло багато часу. Та на тому місці, де коли те стояла самотня людина, виросла кряжиста модрина. Ні тумани, ні вітри не можуть збити її. Та коштує вона, подавшись убік полудня, здійнявши у небо свої галузей руки. Та лебеді із червоними лапками, пролітаючи з півночі на південь або з півдня на північ, обов'язково загорнуть до цієї модрини й голосно проплачуть:
- Ки ки, ки ки, ки ки!