Якщо сам поганий – від інших добра не чекай…
Жив на Амурі нівх Солодо Хоинга. Багатий була людей. Двадцять запряжок собачих мав. Десять ангаза – бідняків – для нього рибу у ріці не водили. Десять невільників – маньчжу – за його господарством стежили, із шелюги мотузки вили, із кропиви сітки справи - чи. Десять никанских дівчат невільниць килими для Солодо вишивали, халати шили, їжу готовили, ягоди збирали. Десять комор його добро зберігали.
Жадібний був Солодо! Багато добра у нього було, а йому усе більше хотілося. Жадібність – що ріка: чому далі, тем ширше. Ходить Солодо, навколо поглядає, що б ще до рук прибрати? Речі свої з місця на місце перекладає, перебирає – любується, радіє.
Був у Солодо син – Алюмка. Хлопець – не можна сказати гарний: уся краса його була у багатстві батька. Хлопець – не можна сказати розумний: увесь розум його у батьківському добрі був. Але Солодо говорив: Нічого, що у Алюмки яке чого не вистачає, зате комори повні, проживе як небудь!
Прийшов час Алюмке одружитися. Мати із собачого волосся із кропивою колечко сплела, щоб на руку нареченій одягти. Стали Алюмке наречену шукати. Викуп гарний приготували. А Алюмка пишається тим, що викуп багатий, величається… Усе нареченої йому негарні! Ось одну йому показали.
- Ока у неї, – говорить Алюмка, – некрасиві!
Говорять йому люди:
- Що ти дівчину кривдиш? Це у тебе ока у різні сторони дивляться. Тому ти наречену розглянути не можеш.
Солодо на людей рукою махає.
- Мій син багатий, – говорить; – йому краса не потрібна! А ока у нього у різні сторони дивляться – це добре! Він одним оком за будинком дивиться, а іншим – на ріку, добре чи ангаза працюють…
Про іншу наречену сказав Алюмка, що у неї руки короткі.
Говорять йому люди:
- Що ти дівчину кривдиш? Подивися на себе: у тебе самого одна рука коротше інший!
Знову Солодо за сина заступається:
- Що у Алюмки руки неоднакові – не лихо: він малою рукою малі гроші збирає, великий – більші. У Алюмки повз руки ніякі гроші не пройдуть!
Та третя дівчина не сподобалася Алюмке.
- Кульгаючи вона! - говорить.
- Що ти дівчину кривдиш? Це у тебе ноги колесом, між ними собака пробіжить.
Солодо сина гладить:
- На що Алюмке ноги прямі? Йому у тайгу не ходити – ви йому звіра принесете. Йому на ріку не ходити – працівники риби наловлять. Хазяйські ноги у мого сина: калачиком, щоб було зручніше сидіти, з купцями никанскими розмовляти…
Ходять, наречених дивляться. Ще їм одну дівчину показали. Фиркає Алюмка, губи надув.
- Вона дурна! - говорить.
Подивилися люди на Солодо, на Алюмку. Промовчали, щоб батька не скривдити.
Ще одну дівчину Алюмке показали.
Отут у хлопця мова до неба прилип.
Шкіра у дівчини бблая, як кора молодої берези. Коса до колін. Волосся чорні, як ніч, м'які так блискучі. Особою дівчина прекрасна. Голову, набік схиливши, ходить, посміхаючись ходить. Зуби – як сніг на соболевке.
Яке як рота розкривши, Алюмка говорить:
- Подумати треба! Може бути, я цій дівчині руку дам.
Але отут Солодо насупився.
- Що це за наречена! - говорить. - За нею приданого одні кості дають. У мій будинок тільки багата наречена ввійде!
Не найшлося Алюмке нареченої серед нівхів.
Чув він, що на небі теж люди живуть, веселі люди живуть: на землю воду ллють, на землю сніг кидають. Небесні жінки гарні так пустотливі. Іноді спускають вони на землю вудки із золотими гачками – простих людей ловлять.
Думає Алюмка: Я собі не просту наречену поберу. Я собі небесну жінку у дружин поберу! Ходить по селу, нагору дивиться. Під ноги не дивиться. Увесь розбився, падаючи.
Ось одного разу веселка над селом зависла.
Зрадів Алюмка.
- Еге! - говорить. - Видне, з неба вудку спустили! Заберуся ка я на дерево! За гачок схоплюся, смикну – небесну жінку з неба на землю стягну!
Жваво він на столітню сосну піднявся: із кривими ногами добре лазити. До вершини Алюмка добрався, на останній сучок верхи сіл, дивиться, де золотий гачок бовтається. А ока у нього у різні сторони дивляться: він один сучок із двох сторін бачить. Той сучок, на якому сидів, за небесний гачок прийняв. Як смикне із усієї сили! Сучок і переломився…
Полетів Алюмка на землю. Так ударився, що останнього розуму втратився й іскри у нього з очей посипалися.
- Агов! - говорить. - Погано за гачок тримався!
Бачить батько, що пропаде Алюмка зовсім, якщо ще раз із такого гачка зірветься, і придумав: їхати із сином у Никанское царство за нареченою. За никанскими нареченими нібито велике придане дають.
За далекими сопками ягода солодше!
Зібрався Солодо у Сан Син. Зібрав із собою сто соболів, сто видр, сто білок, сто тхорів, сто чорно бурих лисиць, десять нерп так десять ведмедів. Ще ні за одну дівчину у роді Хоинга ніхто такого викупу не давав! Качають головами нівхи.
А Солодо повторює:
- За такий викуп ми царську дочку Алюмке поберемо!
Радіє Алюмка. Ще б! Жоден нівх на царській дочці не одружився!..
Поїхали Хоинга за нареченою.
По Амурі нагору піднялися. До того місця доїхали, де блакитна вода Амуру з жовтою водою Сунгари зустрічається. На Сунгари повернули, до Никанского царства доїхали.
Довго їхали. Багатьох людей бачили. Та никанські люди до берега виходили, на Солодо із сином смот рели, пальцем показували, немов дивину розглядали. Пливе Алюмка, запитує батька: чи Скоро? Скоро тільки блоха стрибає… Намучився Солодо із сином, поки до місця добрався.
Отут їх як почесних гостей зустріли. Навіщо подарували? - запитують. Сам амбань – начальник – до Солодо вийшов. Товмача – перекладача – приставив до нівхів.
Говорить Солодо синові:
- Бачив, як зустрічають? Багатому – скрізь рідня!
Кілька днів гостювали батько із сином. Ходить Алюмка по вулицях, видивляється. Удома коштують високі. Даху ледве не до неба дістають. На дахах – дракони кам'яні, пасти роззявили, червоні мови висунули. На вулицях – народу безліч. Шум такий – начебто на котиковому лежбищі. Продають, купують, міняють.
Пригощає амбань Солодо морськими черв'яками, солов'їними язичками, ласточкиними гніздами, мисом такими, які тільки, вірно, на небі печуть. Давиться від жадібності: треба більше з'їсти, поки дають.
Говорить йому амбань:
- Наречених вам найкращих покажемо!
- Ось, ось! - Солодо відповідає. - Нам самих гарних подавай! За такий викуп нам царську дочку треба! Тому й поїхали! Повів амбань наречених показувати. Привів у великий будинок. У тому будинку більша кімната. У тій кімнаті сто вікон. У тих вікнах по сто різнобарвних стекол. У тій кімнаті рядком нареченої коштують, так стільки, що у Солодо очі розбіглися. А Алюмке їх удвічі більше видасться: він кожну наречену окремо кожним оком бачить. Коштують нареченої, за кожною – раб коштує, за кожною – придане горою навалене.
Солодо на рабів дивиться: який міцніше. А Алюмка на наречених ока витріщає. Тільки хто їх розбере, яка краще: у всіх особи під покривалом.
Говорить Алюмка амбаню:
- Мені б у особу хоч би однієї подивитися!
- Не можна, – говорить амбань, – на царські до, черей дивитися – осліпнеш того й дивися!
- Гарні всі! - шепотить Солодо синові, від жадібності весь трясеться. - Бачиш, яке придане!
Уже до кінця ряду нівхи доходять, раптом дивляться: за однією нареченою два раби коштують. Ледве не застрибав від радості Солодо. Сичить синові у вухо:
- Ось цю вибирай! Видне, із царських дочок сама царська!..
Віддали Хоинга свій викуп, наречену одержали. Амбань їм цілий баркас двощогловий дав за нареченою: шовків, сподіваючись, рису, борошна на цілий рік. Раби на руках наречену несуть. Наша пані, – говорять, – ногами не ходить. Такі у неї ніжки маленькі, що на землі її не тримають!
Солодо з убрання нареченої око не зводить. Халат на ній тканий золотими драконами, на голові капелюх з бубонцями, пташками, квітами: така – не розбереш, де під нею голова міститься. На руках срібні кільця гримлять. У руках – віяло з бамбукових паличок і рисового паперу, золотом розмальований. Як розгорне його наречена Алюмки, так і зникне вся за ним! Праг Алюмка на особу своєї суженой глянути, так наречена не дає покривало зняти.
Утішає його Солодо:
- Потерпи, Алюмка, до будинку!
Поїхали Хоинга додому.
Їхали, їхали по Сунгари, уже до Амуру під'їжджати сталі…
Напали отут на них розбійники – хунхузи. Бороди у червоний колір пофарбовані. Списа у два рости довжиною. Мечі у них у дві долоні шириною. Як ворони на падло, налетіли на баркас на своєму чорному сампане у сорок весел!
Усе пограбували хунхузи у Солодо. Той ледь ледь ублагав життя їм залишити. Увесь баркас очистили розбійники. А наречена Алюмки у своєму багатому вбранні сидить – не. шелохнется. Підступилися до нейхунхузи, оточили, покривало підняли так як кинуться врозсип! Умить із баркаса забралися. На свій чорний сампан з жовтим вітрилом сіли – і слід їх простиг!
- Видне, ледве не осліпли від краси царської дочки! - говорить Солодо синові.
Униз за течією скоріше їхати, чим розповідати. Швидко поплили Солодо із сином. Пливуть, радіють тому, що хоч наречену хунхузи не побрали, торкнути не посміли.
У рідне стійбище повернулися.
Хоч приданого й не привезли, зате никанскую красуню у будинок Алюмки ввели. Гості у будинок набігли – наречену Алюмки дивитися. Відкрив Алюмка покривало. Подивилися нівхи – і хто куди! Останнім з будинку рачки Солодо виповз.
Здивувався Алюмка: куди нівхи розбіглися? Став дружину розглядати. Три дні розглядав.
Приловчилося, одне око долонею прикрив, щоб не заважав, дивиться – дружина те йому у бабусі годиться!
Вийшов Алюмка з будинку. Посидів, покурив. Чує, усе село над ним регоче: царську дочку у дружин побрав!
- Ти куди пішов, чоловік мій? - кричить йому ні канська дівиця.
- Піду погуляю! - говорить Алюмка. - Від краси твоєї ока у мене занедужали що те.
Сіл Алюмка у оморочку й виїхав.
Куди виїхав – хто знає! Двадцять собачих запряжок посилав Солодо. у різні сторони – сина шукати. Не знайшли.