Бідний старий, бідна баба одні жили. У старого вже сил немає на полювання ходити, ось у юрті і їжа у них не щодня. Одяг уся потріпалася, навіть шапка у старого – і та рвана. Одного разу пішов старий до ріки рибу ловити. На гачок він її ловив. Два рази наживку міняв, гачок порожньої витягав.
Праг уже старий додому вертатися, так подумав: Будинку баба сидить голодна. Спробую ще один раз!
Спробував. Начебто що те впіймалося, руку смикає. Витягся він великого сазана. Праг його стукалкою оглушити, так раптом побачив – не проста це риба. Луска у неї лежить не від голови до хвоста, а від хвоста до голови.
- Еге! - сказав старий. - Не буду її вбивати. Рибу зі зворотною лускою сам ніколи не бачив, а люди, говорять, бачили, тільки піймати не могли. Говорять, чарівна ця риба. Віднесу її бабі,, що вона скаже, то й зроблю.
Приніс сазана бабі. Баба спочатку злякалася.
- Не чи водяного риса приніс? - сказала.
- Мабуть, не риса, – старий відповідає. - Ще від діда я чув: добре такого сазана піймати, що прагнеш попросити у нього можна.
- Тоді попросимо сина! - сказала баба.
Старий для риби зруб зробив. Великий кедр звалив, з його товстих гілок склав цей зруб. З пошаною посадив туди рибу зі зворотною лускою, сказав на прощання:
- Сина ми у тебе просимо!
Сам з бабою у юрту пішов, спати лягли. Старий заснув, бабі не спиться. Ледве розвидніло, вона ксрубу побігла. Риби сазана там ні, спить у зрубі хлопчик у гарному одязі й особою гарний. Обрадувалася баба, побігла будити старого.
- Вставай скоріше! - кричить. - Син у нас з'явився.
Отут і сам хлопчик у юрту ввійшов.
- Батько, мати! - так заговорив. - Будемо тепер разом жити. Свою матір рибу я у ріку випустив, як вона веліла.
Стали разом жити. Добре їм живеться. Риби багато, м'яса багато – усе син добуває.
Так час іде. Підріс хлопчик, хлопцем зробився.
Одного разу говорить він старому:
- Пора мені одружитися, батько. У сусіднє велике селище йди, дочка багатія за мене посватай.
- Добре, піду, – старий відповідає.
Два дні до сусіднього селища йшов. Прийшов у багату юрту, сказав багатієві:
- Дочка свою за мого сина не чи віддаси?
- У неї запитаємо, – багатій відповідає. Посадив старого на шкіри позаду, у ладонихлопнул, крикнув:
- Агов, раби, дочка мою покличте!
Прийшла дочка. Не гарна, не погана – горда дуже.
Батько їй говорить:
- Подивися на того, хто за мною сидить. Підеш чи за його сина заміж?
Глянула дочка, посміхнулася. Різьбленою березовою ложкою по коліну себе вдарила, закричала:
- Не ровня мені! - Та з юрти вийшла. Багатій теж посміхнувся, старому так сказав:
- Чув, що дочка говорить? - Знову у долоні ляснув, раби прибігли. - Цього старого з юрти викиньте, стусанами ладь женете. Іншим разом буде знати, у якій юрті шукати своєму поріддю наречену!
Заплакав від образи старий, плачучи, – додому прийшов, синові усе розповів. А син сміється.
- Співай, відпочинь! Завтра знову підеш. Старий говорить:
- Навіщо піду? Знову образу терпіти? Син відповідає:
- Не бійся! Тепер усе по іншому буде. Ранком побрав старий ціпок, легенько про тичину юртиударил – зробився ціпок срібною палицею. Потім стару шкіру струснув – у соболью шубу вона перетворилася. Син її на батька накинув, срібну палицю у руку дав. Знову старий у сусіднє селище відправився.
У юрту багатія ввійшов. Багатій чи довідався гостя, не чи довідався, підхопився, кланятися початків – такої багатої шуби він ніколи не носив, такої срібної палиці сам ніколи у руках не тримав. Дорогого гостя праворуч від себе перед вогнищем посадив, дочку покликав.
Увійшла дочка, багатій їй говорить:
- Подивися на того, хто праворуч від мене сидить. Подивилася дочка, посміхнулася. Багатій знову їй говорить:
- Підеш чи за його сина заміж?
- Виконаю твою волю, батько! З радістю піду. Старий піднявся.
- Що ж, – говорить, – повернуся додому, скажу своєму синові, що згодні ви. Нас чекайте, скоро разом прийдемо.
Поспішав старий радісну звістку синові принести, від швидкої ходьби навіть задихнувся. Вислухав усе син, знову засміявся:
- Нехай чекають тепер, скільки терпіння вистачить. Я собі таку наречену знайду, щоб не за соболью шубу заміж ішла, а за мене самого.
На інший день став збиратися. Нову сорочку надяг, червоний халат надяг, поверх чорний, нерпичью спідницю надяг, многоузорние наколінники, м'які чоботи зі строкатими халявами… Вийшов з юрти, спис у висячому положенні тримає, лук на перев'язі несе. Злетіла з дерева зозуля, на плече його села. Так із зозулею на плечі у шлях відправився хлопець. Куди, навіщо йде, сам не знає – чи то на полювання, чи те наречену шукати.
Рано вийшов, сонце ще тільки сходить, на свого золотого ланцюга у небо тільки починає підніматися. Наш хлопець на ланцюг висхідного сонця забрався, по ланцюгу йде. Потім гора спереду здалася. Дійшов до неї, зозулям сказав:
- На лису її вершину підніматися не буду, отут залишуся.
Зстрибнув з ланцюга сонця хлопець, на половині гори виявився.
Оглянувся. Колом дерева, ледве вище ключ із під каменів б'є, від нього струмок униз біжить. Місце пустельне, видне, люди тут не живуть, а звірів повинне бути багато.
- Що ж, поохочусь! - наш хлопець сказав.
Першою справою поставив собі берестяну юрту, щоб було звідки йти, куди приходити. З каменів очажок склав.
Потім пішов на птахів і на звіра сільця пастки насторожувати. Багато насторожив. Надвечір до свого місця повернувся, почав для вогнища дрова рубати. Отут його зозуля, що неподалік на дереві сиділа, три рази прокуковала.
До чого це вона кукует? - наш хлопець думає.
Зозуля замовкла – жіночий голос почувся.
- Ось до чого куковала! - сказав собі хлопець.
Співаючий голос зверху доноситься, усі ближче й ближче з гори спускається. Дивиться наш хлопець: з різьбленим коромислом на плечі жінка до струмка йде, співає. Ось уже шум її одягу, дзенькіт брязкіток чутний. Ой ой, прикрас на ній як багато, ой ой, як убрання її багаті! Ой ой, сама яка красуня! Чорні брови, як два соболі, вії, що пензлика на вухах зимової білки, дві коси – два хвости чорної лисиці. Коштує хлопець, дрова кинувши, на сокиру обпершись, дивиться, як вона з гори спускається, як вона до струмка підходить, як воду бере.
Ось побрала воду, цебра до коромисла причепила… Зараз піде!..
Наш друг сокира відкинула, до неї підбіг. За руку красуню схопив, сам своєї сміливості злякався, ока замружив. Тримає її за руку, піти не пускає. Довго так стояв. Коли відкрив ока, побачив, що вхопився за зламаний сук їли, а та жінка з коромислом, та красуня з безліччю дзвенячих прикрас уже високо до гору піднялася, тільки голос її співаючий бачили доноситься.
Повернувся хлопець до свого місць, дров колоти не став, вогню не розлучає, їжу не варить. Ліг у берестяній юрті, спить – не спить, ранку чекає.
Ранком пастки оглядати не пішов, від струмка боїться відійти – може, жінка знову за водою прийде. Увесь день прождав, усе у зозулі запитував, чи побачить сьогодні красуню. Нічого йому зозуля не відповідала. А коли сонце за гору зайшло, без його попиту питання сама знову три рази прокуковала.
Замовчала зозуля, отут знову красуні співаючий голос почувся. Як учора, вона спустилася до струмка, води набрала, повні цебра на берег поставила. Не йде. Трубку довгу вийняла, обвішаний ланцюжками кисет дістала, набрала тютюну, вогонь кременем висікла, закурила.
Дивиться на неї наш друг, думає: Серце у мене надвоє розірветься, якщо не обійму її, якщо слова любові їй не скажу!
Почав до неї підкрадатися, як песець до куріпки. Вона у його сторону голови не повертає, курить свою трубку, задумалася. Ось зовсім близько дібрався, обійняв її. Рвонулася жінка з його рук, так рвонулася, що обоє вони у струмок упали. Однак наш друг красуню не випустив, ще міцніше її до грудей пригорнув. Праг їй у очі заглянути, отут і побачив, що не жінку він обіймає, а білий камінь на дні струмка.
Яке як вибрався на берег. Чує – жінка вже на горі цебрами подзвяківает, знову свою пісню співає. Не побіг за нею хлопець. Розсердився, образився. У берестяний курінь забрався, мокрий одяг у вогню сушитися розвісив.
- Піду на світанку! Для полювання собі інше місце пошукаю. чи Мені, синові матері риби, чекати нудитися, від жінки глузування терпіти!
Підсохнув одяг, він у ліс за пастками пішов. Нічого у них не впіймалося. Хлопець ще більше розсердився. Познімав усі пастки, у берестяну юрту відніс. Іти розв'язав, а неспокійно його серце, усе по красуні нудиться. Усю ніч не спить.
Тільки розвиднюватися стало, тричі зозуля прокуковала. Хлопець їй крикнув:
- Що мене тривожиш! Кукуй не кукуй – не вийду! А вийду, так зовсім піду!
Відвернувся до берестяної стінки, ока закрив, перед собою причиняється, що заснути прагне.
Раптом за юртою дужки цебер дзвякнули, прикраси задзвеніли. Тихо жінка ввійшла, у головах хлопця села.
Хлопець не повертається, їй говорить:
- Ти навіщо прийшла?
Вона не відповідає. Сама запитує:
- Я зараз воду зі струмка брала, зозуля тобі звістка подавала. Ти чому не прийшов?
Підхопився наш друг.
- А ти навіщо мене мучала? Ока мені обманом застеляла, насміхалася треба мною!
- Ти сам себе мучал, сам над собою насміхався! Я вільна Гірська жінка, коли полюблю, сама прийду. Ось і прийшла.
- Не потрібна ти мені! - хлопець закричав. - Бачити тебе не прагну! Знати тебе не прагну! Пастки мої із за тебе порожні, дичина назустріч моїм стрілам не біжить.
Тихо жінка з куреня вийшла. Отут хлопець заплакав:
- Що наробив?! Навіщо прогнав? Своє щастя своїми руками відіпхнув.
Але не пішла красуня, за тонкою берестяною стінкою зітхає. Потім такі слова вимовляти початку:
- Якщо кинеш, якщо підеш, про тебе лише думати буду. Де твої ноги ступали, там і мої багато раз пройдуть. У струмок твоя тінь падала, і зараз вона на воді лежить. У того темного місця буду я пити. З багатьох дерев у лісі найвище далеко видне. Так і ти із усіх людей найкращий, найкрасивіший. Побери мене із собою! Твоєю сумкою із кременем, що завжди у пояса висить, стати прагну. Веслом твого човна зробитися б мені, стрілою у твоєму сагайдаці, візерунком на твоєму одязі…
Отут не витримав наш друг, забув образу, з куреня вибіг, до неї підійшов.
- Пісня така ким те складена? - запитав. - Або мені ти ці слова сказала?
Подивилася на нього красуня лукаво, відповіла:
- Як твоє серце говорить, так і є.
- чи Довго тобі збиратися у шлях дорогу? - запитує хлопець.
- Так, як коштую перед тобою, побереш?
- Поберу!
Пішли вдвох. До старого й бабі прийшли. Там жити сталі. Одружився наш друг на Гірській жінці, і не було мисливця удачливее його… Усяку дичину вбивав, по многу видобутку додому приносив.