Давним давно на далекому мисі Так Хоран жила була дівчина по імені Янгоки. Удень вона на риболовлю ходила, пастки на звірів у тайзі ставила, а по вечорах за шиттям сиділа. Одного разу раннім ранком Янгоки пішла у комору за юколою верб темряві ненавмисно упустила на підлогу, що висіла під стелею старенький жбан. Жбан раз- бився вщент, і раптом з під його осколків піднявся круглий, як корж, волосатий дідок. Він чіпко схопив перелякану дівчину за руку й проскрипел:
- Ти знаєш, хто я такий? Я Боко Мафа! Я чекав цього дня рівно двадцять років. Перші десять років я клявся щедро віддячити тієї людину, яка випустить мене із цього горщика. Потім мені набридло чекати, і тоді я заприсягся з'їсти будь-якої людину, яка звільнить мене.
Від цих страшних слів у бідної Янгоки волосся сторчма встали.
- Але я не можу їсти що небудь до сходу сонця. - Та старий, випускаючи руку дівчини, додав: – Тепер ти можеш іти додому. Так не здумай тікати, однаково піймаю! Як тільки підніметься сонце над сопкою, я прийду й знімання тебе.
Побігла Янгоки додому, поспішно зробила опудало із соломи, одягла його у старенький свій халат і посадила на нари спиною до дверей, потім сунула за пазуху юколу сушену, кресало кремінне, кістяний свій гребінець, точило кам'яне й утекла з фанзи, куди ока дивляться.
Коли сонце піднялося над горбатою далекою сопкою, Боко Мафа викотився з комори й швидко задріботав на коротких ніжках до фанзи.
- Аи так молодець! Не думав, що ти така слухняна! - зрадів дідок і, підскочивши до опудала, проковтнув його.
Відразу ока у нього витріщили, шия роздулася.
- Увак! Увак! - став давитися Боко Мафа, виплевивая пучки соломи.
Довго він так плювався, кашляв. Потім віддихався й сердито прохрипів:
- Ну перегоди, ошуканка, я тебе однаково наздожену, куди б ти не втекла! - Та покотився у погоню.
А дівчина тим часом добігла до однієї річки й села на замет передохнути. Але раптом з лісу почувся швидкий тупіт Боко Мафи. Підхопилася Янгоки, перебігла по льоду через річку й гірко заплакала:
- Це за що ж мені таке покарання? Ой, горючі мої сльози, розтопите лід на річці, щоб Боко Мафа мене не наздогнав!
Та відразу від девушкиних зліз лід на річці почав швидко танути. Коли добіг до берега дідок, у річці вже вирувала вода. Праг стрибнути він у воду, так побоявся втопити.
- Це всі хитрі жіночі витівки! - сердито закричав Боко Мафа. - Але ти однаково далеко не підеш, ошуканка! Та річка де те має свій кінець! - Та дідок покотився до верхів'їв швидкої річки, щоб обійти її.
А дівчина небагато відпочила й побігла далі. Бігла, бігла вона й незабаром знову почула за собою тупіт Боко Мафи. Янгоки поспішно вийняла із за пазухи гребінець і крикнула:
- Ти, кістяний гребінець, ще бабусі служив, мати моя тебе носила, а тепер і мені послужи востаннє! Простягнися у усі сторони непролазною хащею, щоб мене від Боко Мафи відгородити!
Із цими словами кинула вона на землю гребінець. Та відразу ж, прямо на очах, став навколо густою стіною непрохідний дикий ліс.
Прибіг дідок до хащі й спробував було пролізти, так тільки свої товсті боки подряпав.
- А, знову твої хитрі витівки! - закричав Боко Мафа. - Але й ліс має свій кінець, так що однаково доберуся до тебе.
Почав дідок пазурами й зубами ламати дерева й кущі. У лісі піднявся такий шум, що його було чутно по ту сторону великого Східного моря.
Дівчина ще трошки передихнула й побігла далі. Незабаром шум у лісі стих, і почула Янгоки, що Боко Мафа знову її наздоганяє. Тоді Янгоки вийняла через пазуху кремінне кресало й крикнула:
- Ти, кресало, ще дідові служило, батько мій на полювання тебе носив, а тепер і мені послужи востаннє! Спалахни буйним полум'ям і відгороди мене від Боко Мафи.
Кинула вона на землю кремінне кресало, і відразу запалахкотав навколо велика пожежа. Прибіг дідок і сунувся було у вогонь, так лише вовна свою обпалив.
- Ах ти хитра ошуканка! - закричав Боко Мафа. - Але ти цим мене не зупиниш! Будь-який вогонь водою згашу.
Покотився дідок до сусіднього озера. А дівчина тільки отут дістала із за пазухи юколу, присмажила її на вогні й гарненько поїла. Тим часом Боко Мафа випив половину озера, прибіг назад і став гасити вогонь.
Підхопилася Янгоки й побігла далі, але скоро знову почула за собою швидкий тупіт Боко Мафи.
З гірким плачем вийняла Янгоки із за пазухи своє точило й крикнула:
- ПРО, вірне моє точило! Невже ти віддаси мене на розтерзання Боко Мафе? Піднімися великою горою й спрягти мене усередині свого кам'яного тіла!
Кинула Янгоки точило на землю. Не встигнуло воно до землі долетіти, як здійнялася до самих хмар неприступна гора. Вона ласкаво прийняла у своє кам'яне нутро Янгоки.
З тих пір ця гора стала називатися Янгокино Точило. Старі розповідали, що на тій горі є глибока ущелина, і із дна її завжди несуться які те звуки. Говорили, що ця дівчина у своєму притулку пісні співає.
А незабаром до берегів містечка Сусу На причалили шумною юрбою люди з роду Микен на ста більших човнах. З тієї пори зажили всі дружно, і завжди у достатку була у них і риба, і хутро.