Де те у рівнинному місці у одному будиночку жила дівчина пудин і жаба. Пудин виконувала й жіночу, і чоловічу роботу. По будинкові усе робила й ходила на полювання. Кабанів сікачів з тайги приносила й ведмедів убивала, на лосів полювала й изюбрей добувала. Жабу свою вона любила й пестила. Устане ранком, нагодує жабу досита, а щоб та не мерзнула, дров побільше принесе, вогнище розтопить. Та тільки потім іде у тайгу. Коли жіночим рукоділлям займається, жабу перед собою саджає. Працює й любується нею. Так і живуть. Пудин ніколи поганого не думала про свою жабу. У будинку забирати їй не дає, навіть підлога підмітати не позвляет.
Жили вони так, жили, і ось одного разу ввечері пудин повернулася з тайги вся поранена. Це вона билася з хазяїном сопок, з величезним ведмедем. Увійшла пудин у будинок, за допомогою жаби роздягнулася й лягла на кан – підстилку з кабанячих шкір. Тим же ввечері пудин разом з жабою промили й перев'язали рани. Усю ніч, поки пудин спала, жаба сиділа у вогнища, стукала від страху головешками – у кожній лапці по головешці – і плакала.
Рано ранком, коли на вулиці було ще темно, пудин прокинулася. Їй стало легше. Попросила вона жабу принести води, щоб знову промити й перев'язати рани. Жаба пішла з коромислом до ріки, і принесла зовсім мало води – лише на дні цебер плескалося. Знову довелося до ріки йти, і знову мало води принесла жаба. Втретє пішла вона на берег. Вертається й плаче:
- Сестра моя пудин пестила мене, нічого не давала робити. Я дров нарубати не вмію, води принести не можу. А як прийшла до неї лихо, нічим не можу допомогти, ні до чого я не здатна.
Нагору подивилася. У небі ясно світить місяць. Повернулася вона до Місяця й сказала:
- Місяць, прийди за мною! Місяць, побери мене! Повернулася до цебер, зачерпнула води, взялакоромисло із цебрами на плечі й випрямилася. А Місяць тим часом опустилася за жабою й притягла її до себе. Так та й прилипла.
Місяць піднявся у небо на своє колишнє місце, там і зупинилася.
Ми й тепер можемо побачити: на Місяці жаба з коромислом коштує.