Давно це було. Дуже давно. З тих пір багато часу пройшло. Там, де ріки текли, тепер високі гори коштують. Там, де гори стояли, тепер широкі ріки течуть.
Жила тоді у одному стійбищі жінка Вайда з маленьким сином, Анга його кликали. Батька у хлопчика не було – тигр убив.
Одного разу занедужала Вайда. Зовсім їй погано: лежить у своїй юрті, устати не може. Прийшли сусідки, сказали:
- Це злі чорти бусеу – напустили на неї хворобу й мучать її! Треба вигнати бусеу!
Скликали вони у юрту хворий багато людей, погасили світло й стали лякати й виганяти бусеу: били у залізні казани, стукали тріскачками, голосно кричали: Гаа гаа! Гаа гаа! Тільки допомогти хворий не могли. Тоді покликали шамана. Прийшов шаман у рогатій шапці, підігрів на вугіллях свій бубон, щоб він звучніше був, і став із усієї сечі бити у нього стукалкою. Б'є, а сам кружляється по юрті, стрибає зі сторони убік, викрикує заклинання, залізні брязкітки у нього на поясі брязкають.
Довго шаман бив у свій бубон, довго кружлявся, а допомогти хворий теж не міг.
- Видужала б вона, – сказала одна баба, – якби хто дістав для неї лусочку змії - Оглома так шерстинки великого ведмедя – Хазяїна всіх ведмедів. Так важко це, небезпечно! Щоб знайти змію Оглома, усю тайгу пройти треба. А знайдеш її – нова небезпека йде. Біля змії Оглома живе інша змія – Симун. Вона накидається й на змію Оглома й на всі, хто насмілиться підійти до неї. Дихнет змія Симун вогнем – і обвугляться у людини руки!
Анга слухає, усе запам'ятовує, сам мовчить. Інша баба про ведмедя розповідає:
- Та до Хазяїна ведмедів ніхто не посміє йти. Живе він на високій горі, у глибокій печері. На гору піднятися важко. Підійти до Хазяїна ведмедів страшно! Де такий відважний найдеться?
Покачали головами баби, поговорили й пішли. Мати й син одні у юрті залишилися. Мати лежить, на сина дивиться, сама гірко плаче.
- Ось хвора я, не встану… Як тепер жити будеш?
Син говорить:
- Ти не плач! Вилечу я тебе: дістану й лусочку змії Оглома й шерстинку Хазяїна ведмедів дістану!
- Малий ти, щоб за таку справу братися! Пропадеш!
- У мене страху ні, – відповідає Анга. - Піду я! Може бути, і не пропаду!
Відточив він ліпше спис, побрав великий казан, побрав довгу шкіряну мотузку й пішов. Іде – сам по шляху з ялинок смолу здирає, у казан складає.
Довго він ішов. Дуже довго. У одному місці зупинився. Бачить – річка тече. Біля річки велике дерево. Товстіше й вище всіх дерев воно. За листям його днем сонця не видне, уночі – місяця не видне. А навколо дерева усе випалене.
Під цим деревом і жила змія Симун.
Прийнявся Анга щипати мохи. Багато нащипав. Після того у річку ввійшов, з головою занурився. Багато води мохи вбрав. Анга на берег вийшов – вода з мохів сочиться, на землю стікає. Отут він змело до дерева пішов і став щосили списом про казан стукати. Страшний шум підняв. Усе птахи далеко розлетілися, усі звірі далеко розбіглися.
Змія Симун почула шум і виповзла зі свого гнізда. Повзе вона до Анге, сичить. А за нею червоний слід залишається – трава й камені горять.
Підповзла змія Симун до Анге, розкрила впасти й дихнула на нього сильним полум'ям. А йому нічого: мокрий мохи його від вогню захищає.
Дихнула змія Симун ще раз. Він Анги пара піднялася, усе колом застелив. Приловчився Анга й кинув казан зі смолою прямо у пащу змії. Розтопилася смола й залила глотку змії Симун. Издохла вона.
Небагато пройшло часу – підповзла до Анге інша змія й сказала:
- Я – змія Оглома. Усе життя я боролася зі змією Симун і ніяк не могла здолати її. Змія ця одного за іншим з'їдала моїх дітей. Ти мені допоміг – позбавив мене від неї. Скажи, що тобі дати у на градам.
Анга сказав:
- Мені нічого не потрібно. Дай тільки одну лусочку із твого тіла, щоб вилікувати мою матір!
Змія Оглома дала Анге свою лусочку, і він пішов далі.
Довго він ішов. Ніхто не скаже, скільки йшов. Нарешті побачив він високу гору. Праг на вершину подивитися – шапка з голови звалилася: така висока гора!
Став Анга підніматися на гору. Карабкается з виступу на виступ, хапається за всякий камінь, руки у кров дряпає – про себе не думає. Одне пам'ятає: мати хвора у юрті лежить.
Чи Багато пройшло часу, чи мало, тільки добрався він до глибокої печери. Увійшов у печеру, а у печері величезний ведмідь – Хазяїн усіх ведмедів спить, лабети у сторони розкинув, сам стогне.
Подивився на нього Анга й бачить: у задню ногу ведмедя гострий сучок застромився, глибоко у тіло ввійшов.
Шкода стало Анге ведмедя. Обв'язав він сучок мотузкою як міг міцно, смикнув скільки сили було й витягся його з ведмежої лапи.
Прокинувся Хазяїн ведмедів, побачив Ангу й говорить:
- Три роки я мучився – ніяк не міг витягтися цей сучок! А тепер скінчилися мої мучення. Позбавив ти мене від них. Що тобі дати за це, скажи мені?
Анга говорить:
- Дай мені тільки твою шерстинку, щоб вилікувати мою матір, більше мені нічого не потрібно!
Хазяїн ведмедів дав йому шерстинку. Відправився, Анга скоріше на своє стійбище. Як молодий изюбрь нісся, поспішав!
Вбіг він у юрту й подав матері лусочку змії Оглома й шерстинку Хазяїна ведмедів.
Приклала вона лусочку й шерстинку до хворих місць і відразу видужала.
Відтоді всі стали вважати Ангу самим від - важливою й найкращою людиною у всьому стійбищі.
Чи Близько було, чи далеко було – казка кінчена!