Жили колись старий і баба, і було у них три сини. Усі троє - здоровіші, сильні так гарні. Жили вони дуже бідно: землі у них було мале; а отут ще й усякі нещастя: те хліб від посухи не вродиться, то градами його виб'є, то, дивишся, усю худобин мор погубить.
Підросли сини, стали батькові у роботі допомагати: працюють і день і ніч, працюють до поту, до утоми, а удачі досі немає так немає.
- Дивитеся, дивитеся! - говорять сусіди. - Які молодці, а не можуть себе так своїх старих прокормити. Сором!.. Ішли б вуж краще куди на сторону, найнялися у працівники. Може, тоді й поправилися б.
Кривдно стало синам. Пішли вони до батька з матір'ю, просять:
- Відпустите нас, батько й мати! Підемо ми на чужу сторону жити, щастя добувати!
Зазасмучувалися старий з бабою, заплакали:
- Куди ви, синочки, підете? На кого нас, старих людей, покинете?
Говорить на це старший син:
- Не плачте, батько з матір'ю, не тужите! Знайдемо ми вільну землю!
Середній додав:
- Будемо там хліб засівати.
А молодший сказав:
- А вас, батько й мати, ми ніколи не покинемо, ніколи не забудемо! Як зміцніємо, будемо вам допомагати.
Погодилися старий її бабою відпустити синів на нові землі.
Зібрали їх у дорогу-дорогу. Попрощалися сини й на пам'ять про себе посадили під вікном молоду зелену вербу. Сказали сини батькові з матір'ю:
- Бережіть нашу вербу, поливайте її! Поки вона зелена так свіжа - і ми живі-здорові, а засохне - не на добре це!
Пішли сини. Старий з бабою одні залишилися.
Чи Багато, чи мало часу пройшло - народилася у них дочка, пригожа так ласкава. Росте перед вікнами верба, і дочка росте - одна інший краше. Годують, напувають старі свою дочку, одягають її, взувають і за вербою доглядають: водою поливають, від худобин оберігають.
Виросла дівчина більша, стала на вулицю ходити, з подругами відіграти. Ось раз приходить вона додому й гірко плаче. Запитує її мати:
- Чого ти, моя дочка, плачеш, не чи скривдив тебе хто?
- Як же мені не плакати! У всіх моїх подружок у селі є старші брати, тільки я сама-самісінька!
Зазасмучувалася мати. Розповіла вона дочці про три своїх синів, як посадили вони під вікном вербу й пішли від нестатку так нестач - шукати вільну землю.
- З тих пір про них ні слуху ні духу, - додала вона.
Полюбила дівчина молоду вербу, стала за нею доглядати: листи сухі з неї оббирає, водою поливає, а то сяде під нею, пісню співає або вишиває.
Якось раз помітила вона, що на вербі стали з'являтися сухі гілки: те одна, те інша.
"Ох, не на добре це! - думає дівчина. - Не чи трапилося чого із братами на чужій стороні? Треба у них побувати, відвідати їх".
Пішла вона до батька з матір'ю, стала проситися до братів погостювати. Злякалися старі, почали відговорювати дочку:
- Куди тобі, донечка! Шлях довгий, важкий - замучишся, не дійдеш!
- Нічого, дійду! Хоч і утомлюся, зате рідних братиків побачу!
Бачать старий з бабою - нема чого робити, відпустили дочку.
Нарядила її матір у білу сорочку, червоним шовком розшиту, надягла на неї білий шушун (верхній жіночий одяг начебто сорочки, сарафана), золотими блискітками оздоблений, вишитий шовком так бісером, кумачевим поясом підперезала, у коси вплела стрічку червону, на шию надягла намисто із блискучих монеток, голову хусточкою покрила малиновим.
Заплакала мати, обійняла свою улюблену дочку, і впали дві її гарячі сльозинки дівчині на груди.
- Дочка моя мила, дочка улюблена! - говорить мати. - Урятують тебе, позбавлять, обережуть сльози мої й від лиха лихий, і від хворості, і від усякої напасті. Ніколи мене, дочка мила, не забувай: і під час важкого шляху й при відпочинку. А я про тобі й днем і вночі - завжди пам'ятати буду!
Попрощалася дівчина з батьком, з матір'ю, побрала вузлик із хлібом і пішла у далеку дорогу, братів своїх розшукувати.
Чи Довго, чи коротко вона йшла, чи близько далеко чи - невідомо: скоро казка позначається, так не швидко справа робиться. Пройшла дівчина багато сіл, багато полів. Іде вона дрімучим, темним лісом. Раптом назустріч їй Сирі-Варда, кошлата, брудна, на ціпок опирається, колом озирається, головою качає.
- Здорово, донечка! Куди йдеш?
- Іду, бабуся, у далекий шлях: старших братів своїх розшукувати.
- Дай-но я тебе проводжу! Удвох-Те у шляху веселіше.
- Підемо!
Пішла дівчина із Сирі-Вардой разом.
Ішли вони, ішли, дійшли до ріки.
Говорить Сирі-Варда:
- Агов, донечка, давай викупляємося, а то важко, задушливо дуже!
- Давай, - відповідає дівчина.
Вибрали вони місце - піщаний бережок пологий, роздягнулися. Дівчина, не очікуючи лиха, - скік у воду! Купається вона, стрибає, плескається, а сама закриває груди рукою, щоб вода текуча не змила материнську сльозу.
А Сирі-Варда тим часом кинула на пісок своє старе, брудне лахміття, скинула стоптанние постоли й давай швидко одягатися у девушкини вбрання. Побачила це дівчина й говорить Сирі-Варде:
- Навіщо ти мої одежинки надягаєш? Не займай!!
А Сирі-Варда у відповідь:
- Надягни-но тепер ти моє лахміття! Тобі й вони гарні будуть!
Бачить дівчина - лихо. Заплакала вона, закричала:
- Ой, мамушка, мамушка рідна! Сирі-варда надягає моє плаття, у мої вбрання наряджається, моєю хусточкою покривається!
Почувся отут голос матері:
- Зараз, зараз, дочка! Біжу тебе виручати! Беру я важкий ціпок, буду бити Сирі-Варду.
Це відгукнулися із грудей дівчини сльози материнські.
Злякалася Сирі-Варда, кинула скоріше девушкину одяг, надягла своє старе лахміття, взулася у свої постоли.
Одяглася й дівчина у свої вбрання й пішла далі. А Сирі-Варда від неї не відстає, по п'ятах іде.
- Ой, - говорить, - яка сердита твоя мати! Тільки даремно вона гнівалася: я адже з тобою пожартувала! Та як це вона твій голос почула?
- Це сльози її з моїх грудей відгукнулися, - говорить дівчина.
Промовчала Сирі-Варда, нічого не сказала.
Чи Довго, чи коротко вони йшли - дорога знову привела їх до ріки. Берега у річки зелені, вода у річці студена, а день коштує жаркий, пекучий, сонце так і припікає.
Говорить Сирі-Варда дівчині:
- Давай викупляємося, дочка! Легше буде йти!
Хочеться дівчині викуплятися, від жари прохладиться, від дорожнього пилу помитися, так боязно: раптом Сирі-Варда її вбрання украде! А Сирі-Варда догадалася й говорить:
- Чого ти боїшся? Ти не бійся, не поберу я твої плаття-убрання: тепер я разом з тобою у ріку ввійду, сама купатися буду!
Роздягнулася хитра відьма й полізла у воду перша.
Не витримала дівчина: скинула одежинки й теж у воду ввійшла. Купаються вони. а дівчина усе прикриває груди рукою. Раптом Сирі-Варда як кинеться до неї й давай хлюпати їй на груди воду!
Не встигнула дівчина крикнути, як Сирі-Варда вже змила з її грудей материнські сльози, вибігла з води, схопила її одежинки й давай наряджатися.
Заплакала дівчина, закричала:
- Ох, мамушка, мамушка рідна! Сирі-варда відняла у мене мої одежинки, у мої вбрання наряджається, моєю хусточкою покривається...
Тільки не відповідає, не озивається мати.
Довго плакала дівчина, але сльозами горю не допомогла. Вийшла вона з води, просила-просила Сирі-Варду віддати її одежинки. А Сирі-Варда й не думає їх віддавати. Нема чого робити, стала дівчина одягатися у старе лахміття Сирі-Варди. Одяглася вона й вийшла на дорогу. А Сирі-Варда її вже чекає.
Побрала вона смоли так бруду, вимазала дівчині особа й говорить:
- Твоя особа - мені, моя особа - тобі!
Та стала Сирі-Варда молода так гарна, а дівчина - чорна так брудна...
Пішли вони далі. Іде Сирі-Варда, сама повторює:
- Прийдемо ми до твоїх братів - не смій говорити їм, що ти їх сестриця, однаково тобі не повірять. А якщо скажеш - не бути тобі у живих!
Чи Довго, чи коротко йшли, чи близько, далеко чи - невідомо. Казка скоро позначається, так не швидко справа робиться. Прийшли нарешті вони у далекі землі й розшукали старших братів. Говорить їм Сирі-Варда:
- Я ваша сестриця, дорогі мої братики, прийшла до вас погостювати, у чужій стороні відвідати!
Обрадувалися брати. Цілують її, обіймають, ласкавими словами називають. Потім подивилися на обірвану, брудну дівчину й запитують:
- А це хто з тобою? Кого це ти до нас привела, сестриця?
- А це сирота, бродяжка! - говорить Сирі-Варда. - У лісі я знайшла її, пошкодувала й із собою побрала. Пошліть її у задню хату, нехай вона там сидить, а тут не показується!
Послали брати свою рідну сестрицю у задню хату - навіть не глянули на неї, ні олова їй не сказали. А Сирі-Варду у передній кут посадили, пирогами нагодував", медом, брагою напоїли. А як ніч настала, уклали її на м'яку постіль, на пухові подушки.
На інший день устали брати рано зранку, зібралися у поле хліб забирати. Говорять вони Сирі-Варде:
- Ну, сестриця наша улюблена, ми у поле поїдемо, а ти йди на гумно зерно вартувати. Намолотили ми вчора жита на насіння, а забрати у комору не встигнули. Подивися, щоб птаха зерно не розтаскали.
Пішла Сирі-Варда на гумно, села скраю струму (розчищене місце для молотьби) і давай скликати ворон, галок, голубів так горобців:
- Злітайтеся, птаха, збирайтеся! Розрийте, роздзьобайте усе зерно, соломою усе гумно закидайте!
Злетілися отут, зібралися до гумну зграї птахів: і галки, і ворони, і гайворонн, і голуби. Налетіли темною хмарою, прийнялися розривати купу жита, клювати зерно, смітити по всьому гумну соломою. А Сирі-Варда пішла додому. Наїлася, напилася, на постіль уляглася.
Приїхали ввечері брати з поля, бачать - на гумне таке безладдя, якого ніколи ще не було. Розсердилися вони на Сирі-Варду, говорять:
- Ти що ж це, сестриця, так погано гумно вартувала?
- Так, укараулишь отут у вас! - відповідає Сирі-Варда братам. - Я цілісінький день трудилася, зовсім стомилася, замучилася. Пішли ті краще вартувати гумно старчиху-обідранку, яка із мною прийшла.
На інший день брати послали вартувати гумно свою теперішню сестру, а самі виїхали у поле.
Прийшла дівчина на гумно, села на краю струму й запекла пісеньку: стала скликати ворон, галок, голубів, горобців. Стала їх просити, щоб зібрали вони всі соломинки з гумна, щоб зібрали намолочене жито, щоб прикрили її соломою від роси.
Послухалися її птахи. Злетілися на гумно й галки, і ворони, і голуби, і гайворонн, і горобці - прийнялися гумно очищати. Прибрали до одному місцю солому - по соломинці знесли. Зернятко по зернятку купу зібрали, прикрили її свіжою соломою.
Приїхали ввечері брати, бачать - гумна не довідаєшся! Усі чисто, прибране, підметене. Зерно целехонько й свіжою соломою накрите. Стали брати між собою говорити:
- Що за чудо? Уже не чи ця дівчина наша теперішня сестра? Бачите, яка вона турботлива, працьовита, і особою на матінку нашу схожа. А та ледарка, ледарка! Треба усе довідатися!
На інший день знову послали вони свою рідну сестрицю на гумно жито стерегти. А самі говорять:
- Підемо ми потихеньку, подивимося так послухаємо: не чи побачимо, не чи почуємо чого?
Прийшла дівчина на гумно, села й запекла пісеньку про батька, про матір, про зелену вербу, яку брати під вікном посадили. Потім запекла вона, як зла відьма Сирі-Варда обдурила її, відняла її одежинки й прикинулася молодою красунею. Брати всі й довідалися. Підбігли вони до дівчини й говорять:
- Що ж ти, сестриця, нам раніше не відкрилася?
- Так Сирі-Варда грозила вбити мене.
Кинулися брати до ошуканки Сирі-Варде. Зняли з неї сестрині вбрання, веліли їй одягтися у лахміття. Отут Сирі-Варда знову стала страшна так стара.
Брати прив'язали її до кінського хвоста, і умчав кінь злу відьму невідомо куди.
Погостювала сестра у братів удосталь і стала додому збиратися. Запрягли вони пари коней, підв'язали до дуги дзвіночок, дугу червоним поясом обмотали, наклали у віз гостинців і проводили сестру у рідні місця, до батька, до матері.