За давніх часів у верблюда росли чудові роги, а у оленя рогів не було. Верблюд дуже пишався своїми рогами й вічно хвастався ними. А найбільше любив він над оленем насміхатися. Зустріне оленя й відразу ж почне дражнити:
- Не звір, а виродок якийсь! Дивитися огидно на гололобого!
Раз надвечір, коли верблюд любувався на своє відбиття у озері, з лісу вибіг олень. Верблюд побачив його, знову хвастатися початків:
- Ні у кого немає таких рогів, як у мене! Мені навіть як заздрить! Підійшов олень до верблюда, схилив голову й сказав смутно:
- Запросив мене у гості тигр. Як я піду до нього такий некрасивий, з таким чолом голим! Дай мені, верблюд, свої роги на один вечір. Ранком прийдеш на водопій, я тобі їх поверну.
Дав верблюд оленеві на вечір свої чудові роги, олень і відправився у гості. Ранком верблюд прийшов до озера - немає оленя. Став верблюд пити, побачив своє відбиття у озері - отдернулся, голову нагору задер: дуже некрасивим собі здався без рогів.
Скоріше, - думає, - приніс би олень мої роги. А то мені на себе дивитися огидно.
Зробив ще ковток-іншої, знову задер голову, став оглядатися
Праворуч, ліворуч: не чи йде олень рога віддавати.
Увесь день прождав даремно, не з'явився олень, не приніс рогів.
На інший день знову прийшов верблюд до озера, знову чекав оленя. Усі
Час голову нагору задирав, щоб не бачити своє відбиття, так колом
Оглядався: чи немає оленя поблизу.
Тільки й цього разу олень не з'явився. Тому що коли він ішов до озера, за ним погналися люті вовки.
Ледве урятувався від них олень у сусідньому лісі й залишився там назавжди жити.
Багато років пройшло з тих пір, як верблюд рогів своїх втратився. А тільки зараз як побачить він у воді своє відбиття, відразу ж задирає голову, вертить її праворуч-ліворуч: не чи йде олень, не несе чи його рога.