Далеко, там, де сонце спати лягає, коли вдосталь на суєту людську надивується, простяглося велике царство. Та жили у тому царстві цар так цариця. Давно вже отшумела їх молодість, але не було у них на старості років ні опори, ні насолоди - ні сина, ні дочки. Та тому туга їх пущі старості до землі гнула. Але ось найшовся старий-престарий пустельник, що вмів зілля всяке із трав варити, і прийшов він до палацу царському, утішити царя й царицю у їхній горі.
Проводили старця до трону царського, упав він на коліна й простягнув цариці гроно виноградну, що виросла на пагорбах у жаркого сонця на очах;
Покуштувала цариця винограду й зачала.
Начебто сонце паную душу відігріло, знову мила стала йому життя й справи мирська. Кликнув цар людей своїх, псарів так ловчих і на полювання відправився. Багато всякої дичини настріляв: і вовків, і лисиць, і зайців;
У запалі полювання забрався він далеко, за кордон царства свого, так ніхто цього не примітив. Спустившись униз зі скелі крутий, побачили мисливці міцність високу й пустельну. Обійшли її колом - усюди тільки камінь так камінь, і жодної душі.
Заметалися мисливці хто куди, як птах у сільцях, а виходу ніде не знаходять. День пройшов, другий пройшов, уже всю дичину поїли, є нема чого, голод усе міцніше знати себе дає. Ще день так ніч пройшли, а на світанку глянули - чорт по стіні кріпак ходить, гуляє, трубкою попихивает. Підійшли воїни до царя-государеві так підбили запитати лукавого:
- Ваша темнейшая мерзенність, чому не догодили ми тобі, що заточив ти нас у міцності цієї?
- Не я вас заточив, самі ви сюди прийшли, - відповідає біс їм зверху.
- Що тобі подарувати, щоб ти відкрив ворота міцності? - запитав цар.
- Подаруй мені, що є у тебе у палаці, а ти ні слухом, ні духом про нього не відаєш, і я тебе миттю випущу.
Задумався цар, мабуть, щось нечисте лукавий замислив, так дуже не терпілося вибратися з лещат стін, ось він і відповідає:
- Згодний, хай буде так.
- Пиши грамоту на подарунок, - вимагає біс.
Тільки одержав чорт грамоту царську, стіни міцності відразу крізь землю провалилися. Обрадувалися всі так скоріше додому направилися, а як доїхав цар до володінь своїх, щастя безмірне охопило його. Народила йому цариця сина круглолицього, і нарекли його Дафином, і ріс він не щодня, а щогодини, усім напрочуд.
Несподівано з'явився до палацу царському рис та й зажадав не що інше, як самого Дафина. Не встигнули цар із царицею від жаху у себе прийти, як біс схопив хлоп'я за шиворот і понісся, - поминай, як кликали! Дафин і не помітив, по яких шляхах-дорогам його пронесли й куди закинули. Тут чорт запріг хлопчика у роботу тяжку, і чого тільки не довелося випробувати бедняжке Дафину! Та голод, і холод, і ночі без сну - усього натерпівся. Але доводилося терпіти: лихо, коли не виконає волі лісовика. Багато чого хотілося довідатися Дафину, але пущі всього тягло його до ремесел різним. Легко давалися йому й мови всякі, так що незабаром став він розуміти й птахів, і тварин, і малих комашок.
Одного разу відправився нечистий у краї далекі, а Дафин, залишившись один, відправився до джерела. Присів він у струмка, у тіні тополі високого, напився, перекусив та й приліг відпочити небагато. Отут сіли на верхівку тополі три птахи й, побачивши молодця, заговорили меж собою:
- Подивитеся-но, сестриці, - мовила перша, - ось відпочиває добрий молодець, з далеких країв чортом привезений. А знав би він про гору-злощастя Арапа, пішов би, гріхи б йому відпустив і позбавив би нещасного старого від кари диявольської. Ось уже сто вісімдесят років підряд усе черпає він воду з колодязя бездонного так ллє її у долину, де купається прекрасна Вестра, дівчина, яку чорт викрав і приворожив, щоб сама бісихою стала й по худому шляхові пішла.
Зібрався Дафин у шлях-дорогу та й пішов. Не присяде, не приляже, усе йде невтомно. А на світанку дня четвертого дійшов він до ставка широкого-преширокого, ні кінця ні краю не мабуть. Удалині, на схилі гори, колодязь чорніє. Підійшов Дафин ближче й побачив старця:
- Хай бог помагає, дідусь!
- Спасибі, синок. А ти хто будеш?
- Нетутешній я дідусь. Повів чорт мене, і тепер розуму не прикладу, як мені із царства його вибратися так вільному життя собі добути.
Присів дід на зруб колодязя, задумався, став перебирати у розумі всякі способи порятунку.
- Отож, - сказав він нарешті. - Можеш ти урятуватися звідси тільки за допомогою Вестри, юної дівиці, привезеної сюди дияволом через тридев'яти земель, тридев'яти морів, щоб стала вона знаряддям зла. Перейняла вона вже від чорта силу так мистецтво бісівське, але серцем ще чиста, як дитина. Пройди-но ти по ту сторону озера, підстережи її, як купатися прийде, схопи одяг її й утікай, тільки спаси тебе боже оглянутися - відразу всю владу над нею втратиш. Благословлю я вас, і, коли вдасться від чорта позбутися, століття свій щасливо проживете.
Зрадів Дафин словам Арапа й пішов берегом озера широкого легеням кроком молодецьким. Дійшов до місця заповітного, схоронився у кущах і сидить - не пискне,
Гарна зоря вечірня у синявому небес, але де їй змагатися із красунею Вестрой, яка саме спускалася з пагорка до озера. До озера дійшла - плаття скинула, занурилася у воду й відразу обернулася лебедем білосніжним. Отут вона прийнялася купатися, крильми здіймати бризи алмазні, чудеса творити різні - око від неї не відірвати. Але Дафин не став її розглядати, а схопив одяг... і був такий. Вийшла Вестра на берег, кинулася, а одягу немає. З переляку серце у неї зайшлося. Подивилася на всі чотири сторони та й помітила Дафина-Молодця. Пішла вона за ним слідом, стала пісні заводити. Дафин біжить без оглядки, хоч і чує - загоряються п'яти. Ще пущі Вестра намагається, пісень серцевої його чарує:
Дафин, милий мій, Квітка польова, Солодкий, як мед, Не прагни вперед Та не тікай, Добра не кидай, Оглянься назад, Будеш зустрічі радий.
Важко Дафину, стогоном стогне, до того оглянутися хочеться, а Усе-таки подужав він серце своє, не оглянувся. Добіг до колодязя, став перед Арапом, тільки той поклав йому руку на плече - Вестра отут як отут.
Старий благословив їх, щоб жили-поживали, горячи гіркого не знали.
Потім дістав через пояс два колечка заручних і надяг молодим на пальці.
Устали молоді, подякували й зібралися було вже у шлях-дорогу, як згадав Дафин пташине оповідання й промовило:
- Будь же, дідусь, прощений і позбудься кари диявольської.
Тільки пролунали слова ці, як старий Арап зник, начебто крізь землю провалився. У мить ока не стало ні колодязя, ні журавля, тільки слід від них на прим'ятої трава залишився. Давно вже, видне, пора було їм сгинуть із особи землі.
Дафин ходить нареченим, а Вестра усе сумніше стає й під кінець мовить:
- Ніколи нам не перейти межі царства цього без згоди диявола. Піди ти до нього, попроси руки моєї.
Пішов Дафин до палацу чортову, довго пробирайся по спадах так ярам, так диким байракам, і ось встає перед ним міцність чорна, як сажа. Увійшов він і опинився перед нечистою силою.
- Здраствуй, біс.
- Здраствуй, - відповідає чорт і запитує: Яким мерзенним вітром занесло тебе сюди?
- Прийшов я попросити у тебе руки Вестри.
- Вестру я тобі віддам, коли виконаєш три мої накази.
- Беруся, ваша темность, твої накази виконати.
- Добре, приходь вечірком.
Надвечір приходить Дафин до диявола. Вийшов диявол у двір, на захід глянув і запитує:
- Що ти там бачиш?
- Край землі, - відповідає Дафин.
- Коли прагнеш руки Вестри, так до ранку зори мені усе це поле, посій пшеницю, вирости так пожни, згреби Так скопич, пшеницю намолоти, на млин відвези й зі сходом сонця хлібця свіжого мені покуштувати принеси.
Почувши наказ такий, злякався й засумував Дафин і темніше ночі чорної повернувся до Вестре. Закралася до нього й така дума - не чи послала вона його на загибель неминучую? Хіба під силу кому такий наказ виконати?
- Не тривожся, ти, не засмучуйся, - говорить йому Вест-ра. - Такий наказ легше легені виконати.
Глянула Вестра на гори далекі, свиснула, що було сечі, і, звідки не візьмися, налетіло чортів сила-силенна, усе поле кишмя кишіло.
- До ранку виконаєте мій наказ, - говорить їм дівчина. - Від палацу його темнейшества на захід і на південь до краю землі повинні ви усе нулі зорати, пшеницею засіяти, урожай виростити, зібрати, помолотити, зерно змолоти й, тільки-но день займеться, - хліб гарячий мені представити. Зрозуміли?
- Так! Так! - закричали бісенята у один голос. Прийнялися вони за справу, усе у руках у них кипіло. Однипахали, землю розвертали, інші йшли слідом з бороною, треті сіяли, четверті поповзом рачки духом своїм коріння зігрівало. Чудесне поле перетворило. До ранку пшениця вже дозріла, і узялися чорти - хто косити, хто молотити, хто на млин возити, з первою же зарозвівайся хліб був уже у печі. Тільки сонечко червоне сходити стало - і хліб теплий, тільки що з печі, лежав уже перед добрим легінем. Побрав Дафин білий коровай, поклав на рушник та й відніс його чортові.
- Ось, ваша темность, виконав я наказ твій, одержуй коровай. Насупився чорт, як глянув на поля свої, але хліб побрав. Потім повів Дафина на склад збройовий і велить:
- Вибери собі зброю по вдачі, другий наказ мій на полюванні виконаєш. Приходь завтра так підстрель зайця у моєму саду. Але помни, полювати будеш тільки у мене у саду. Зрозумів?
- Зрозумів, ваша темность, - відповів Дафин і з радістю на душі відправився до Вестре.
- Тому ти так веселишся? - запитує вона.
- Як же мені не веселитися, коли біс так опростоволосился. Теж мені наказ: підстрелити зайця у його саду.
- Не смійся, не веселися, Дафин, як би потім плакати не довелося. Адже цей заєць буде не простий косою, а сам чорт обернеться зайцем. Завтра ти не женися за ним з рушницею, так нічого не доб'єшся, а сідай у входу у палац і чекай. Я обернуся у хортицю, стану за ним гнатися, ні у якій норі сховатися не дам. Коли він із сил виб'ється, то спробує проникнути у палац; отут ти його й вистачай та й стукни щосили головою про сходи.
Сховався наступного дня Дафин за дверима палацової, а хортиця прийнялася ганятися за сірим, ось-ось схопить і розірве. Відчув заєць, що туго йому довелося, не минути лиха, видне, і кинувся до входу у палац. Піймав його Дафин за вуха, схопив за лапки задні й раз! - головою про камінь. Завив заєць від болю.
Такий шум і виття піднялося, що вийшла з хоромов своїх чортова дружина так як побачила, що діється, ледве було за волосся не схопилася так не заголосила, тільки вчасно спохватилася й прикрикнула на Дафина:
- Що ж ти, Дафин, такий шум-гамір піднімаєш?
- Ось доручив мені їх темность піймати йому зайця на печеню.
- Постій, не вбивай його, дай мені його живим, я з нього шкіру спущу й зажарю.
- Ні, я сам повинен його їх темности віддати.
- Як же ти даси йому зайця, коли він тільки ввечері повернеться? Подай його сюди, я його присмажу на вечерю, і ти теж з нами співай.
Віддав їй Дафин зайця та й пішов собі із чистою совістю відпочивати після праць праведних, А надвечір прийшов він до лісовика у палац жарке заяче покуштувати. Прийняв його чорт як ні у чому не бувало, пригощає, причиняється, начебто радий йому безмірно, а у самого голова перев'язана, під очима синці. Із труднощами розкриваючи рота, говорить диявол Дафину, що згодний віддати йому Вестру, але треба прийти ранком і вибрати її серед дочок чортових.
- Добре, - сказав Дафин і пішов, задоволений тим, що позбувся, нарешті, від доручень диявольських.
- Чого ти так радієш? - запитала його Вестра, ідучи йому назустріч.
- Як же мені не радіти, коли нечистий велів мені побрати тебе та й піти своєї дорогою.
- Милий мій Дафин, не знаєш, як важко буде виконати цей наказ. Отут плакати треба, а не радіти. Завтра він тебе змусить шукати мене серед сотень дівчат, схожих на мене, як дві краплі води, і особою, і волоссями, і платтям. Як же ти мене відрізниш?
- Так будь вас хоч скільки зірок на небі, а тебе я однаково довідаюся.
- Не говори так, а послухай-но краще, що я тобі скажу. Завтра дивися уважно кожної у очі так вибирай ту, у якої сльози поллються. Так вони вирішили. На другий день прийшов Дафин за своєї Вестрой, а лукавий його відвів у кімнату, де стояла безліч дівчат, - усе одна у одну, вилиті Вестри. Довго дивився на них Дафин, але ніяк не міг знайти свою суженую. Та і як відрізнити її, коли стояли вони, точно у поле пшеничному колосся золоті, соком налиті - усе на одну особа. Час ішов, усе сильніше стискувалося його серце від страху й суму, як раптом запримітив: блищать на дівочих віях дві перлини зліз.
- Ось вона, ваша темность! - викликнув радісно колодязь.
Посинів від злості диявол, зрозумів, що вони у змові, накинувся на них з кулаками й заточив у темницю глибоку, за дванадцятьма дверима залізними, важкими запорами замкненими. Було у тій темниці одне тільки крихітне віконечко, крізь яке проникав до у'язнів тонкий, як ниточка, промінь світла. Гірка журба звалилася на Дафина, але Вестра вдарила кільцем об землю, та й перетворилися вони у мошок малих і крізь щілинку на волю вибралися. Та полетіли вони що є сили через гори й долини, подалі від біса проклятого. Але зачув біс, що немає вуж їх у у'язниці, оглянувся навколо та й запримітив їх далеко, за гірською кручею, за лісом дрімучим. Послав він їм вслід своїх кращих вершників, щоб доправили у палац. Поскакали вершники пущі вітру швидкого, швидше блискавки променистої й уже неподалік від Дафика й Вестри стали пускати носом полум'я. Обернулася Вестра та й визнала вершників.
- Доганяють нас біса посланці.
- Як же нам бути?
- Не бійся. Я перетворюся у квітучий сад, ти ж станеш старим-садівником. Як під'їдуть вони так стануть розпитувати, відповідай, що, мол, пройшла якась пара повз, але дуже давно, ще коли ти сад свій тільки садити починав.
Сказала це Вестра й відразу перетворилася у сад квітучий з безліччю різних дерев плодових, а Дафин - у старого-престарого садівника. Вихром підлетіли посланці біса й запитують садівника:
- Не пробігали тут дівиця так молодець?
- Давно, дуже давно пробігали отут якісь. Я саме саджав дерева ці. А з тих пір ніхто більше у цих краях не показувався. Здивувалися вершники, Почув така відповідь, та й повернулися ні із чим.
- Ваша незначність, - говорять вони лукавому, - побували ми там, куди ти нас послав, так нікого не зустріли, крім садівника.
- Мей, це ж вони були, поверніться так піймайте їх. Знову кинулися вершники у погоню.
- Ох, знову щось позаду палить мені спину, - поскаржився Дафин. Оглянулася Вестра й довідалася посланців диявола.
- Доганяють нас. Ти знову відповідай їм, як колись, тільки тепер обернемося
Ми не садом і садівником, а пшеничним полем так старим, готовим до жнив.
- Добре, відповів Дафин і перетворився раптом у старого, із серпом у руці. Тільки зірвав він кілька колось, так спробував міцність зерен, а вершники отут як отут.
- Скажи нам, старий, не чи бачив ти тут молодця з дівицею?
- Бачив я їх, як же, бачив, так давненько це було, саме коли я сіяв пшеничку, а з тих пір нікого більше не бачив.
Вершники вуха розвісили, повірили мовленням старця та й повернули назад.
- Ваша незначність, - мовили вони, кланяючись дияволові у ноги, - ніяк не наздогнати їх. Зустріли ми на шляху старого, що готувався до жнив, і сказав він нам, що бачив утікачів, так боляче давно, ще коли сіяв пшеницю. Ось і повернулися ми назад. Хто їх знає, куди вони подіялися!
У чорта серце зайшлося від злості:
- Адже це вони й були!
Здійнявся він, точно страшний смерч, і помчався сам утікачів доганяти. Оглянувся Дафин, бачить, хмара темна, волохата прямо на них насувається, але визнала Вестра риса лукавого, стукнула кільцем об землю та й перетворила Дафина у ріку глибоку, повноводну, а сама уточкой обернулася, по хвилях поплила.
Як дійшов біс до ріки тієї так як глянув на уточку, відразу ж визнав Вестру. Почав він повітря у себе тягти та й підняв буру страшну, усі уточку до рота своєму притягти норовить. Але ріка хвилями своїми уточку обгороджує, до іншого берега повертає.
Бачачи, що так йому нічого не добитися, прийнявся він ковтати воду річкову, ковтав, ковтав, поки Наковтався до відвалу й лопнув.
Як перед заблудшими у лісі дрімучому раптом непримітна стежинка з'явиться, так і перед Дафином і Вестрой ясна дорога широка раскрилася. Радісні, пішли вони у шлях-дорогу й усе йшли так ішли через тридев'ять земель, через тридев'ять морів до рідного краю Дафина. А там старий цар із царицею усе горюють так оплакують долю сина свого нещасного. З тих пір, як забрал у них чорт сина, не просихали сльози у їхніх очах, посмішка особи не висвітлювала, а серця подихів не вміщали. Але ось дожили вони до того, до чого довіку не сподівалися дожити. Дафин повернувся у палац і став перед їхніми очима.
Як сонце своїми променями розганяє тьму нічну, так радість освітила особи батьківські - і закотили вони бенкет на увесь світ і зіграли весілля сина свого із прекрасної Вестрой Народу було тьма-тьмуща, і я там був, мед-пиво пив, але довідавшись, що з ними приключилося, не висидів до кінця, а Сіл на колесо верхи, Покотився шкереберть, Передати щоб усім ті звістки Про Дафине й про Вестре.