Кажуть, жили-минулого колись чоловік із дружиною. Та слил людей більшим мисливцем - рівних йому не було. Так ось жалість, лихо з ним одного разу приключилася: якось на полюванні оточила його зграя вовків, і хоч багатьох перебив він, набігли інші, озлобясь, роздерли його на частині у дрімучому лісі, удалині від будинку рідного, залишивши від нього одні тільки кісточки. Дружина, не одержавши від чоловіка звісточки, почекала-почекала, а потім залилася горючими сльозами, обмиваючи ними нещастя своє. Довго виплакивала вона своє горе-лишенько й тугу за чоловіком, тому що повинна була ще до всього ось-ось народити. чи Довго, чи коротко, зробився Фет-Фрумос сабоним так гарним легінем і якось раз звернувся до своєї матері з питанням:
- Скажи, матінка, яким ремеслом займався мій батько, щоб і я знайшов собі справу по душі.
- Ox, дорогою мій, - запричитала мати, - не потрібне тобі займатися його ремеслом, - багато небезпек очікує тебе на цьому шляху. Займися-но краще тем, чому всі люди навколо.
Фет-фрумос послухався ради матері, але недовго мирився із цією думкою й незабаром знову став наполягати, щоб мати повідала йому правду. Тієї нічого не залишалося, як усі йому розповісти.
- Промишляв твій батько, дорогою мій синок, полюванням. Але не здумай і ти зайнятися нею, тому що заплатила я з лишком за прибутки від цього ремесла.
Хлопець, як і всі хлопці, не прийняв всерйоз слів матері. Ледь почув він, що батько був мисливцем, і сам розв'язав зробитися ім. Змайстрував собі лук, стріли й на інший день раночком відправився на полювання у широку степ.
Якось полюючи, обійшов він уздовж і поперек околишні ліси, прибережні гаї, пагорби й поля й дійшов до незвичайного лісу: на срібних деревах блискали перлові листи. А посередині лісу побачив він галявину, гарну-прегарну, усю засіяну квітами: трояндами, маками й півоніями. У самій середині галявини - озеро, яких мало: берега з білого мармуру, вода, як сльоза, перерахувати можна всі камінчики на дні. Сонце світить яскраво, ні подуву вітерцю, а вода теплая-претеплая. Солодко затріпотіло у хлопця серце побачивши всієї цієї краси, повільно обійшов він озеро й зібрався вуж у дорогу назад, як чує раптом: фрр! фрр!-три птахи опустилися на берег озера, Фет-Фрумос укрився й тільки праг стрілу пустити - птаха змахнули крабоми й умить обернулися трьома дівицями незвичайної краси: особи ніжна, волосся золотаві, і - бултих! - кинулися прямо у воду. Купаються, плавають, дорого дивитися на них. А хлопець-хитрун за кущі нишком тихенько зайшов, крила дівши знайшов, сховав за пазуху й пустився у дорогу назад.
Вийшли феї з води, а крил немає. Стали шукати під кущами, у траві, так століття шукай - не знайдеш. Одна діва, що поглазастее, побачила на траві слід молодця. Та пішли всі три - ока у землю - по сліду навздогін за ним. Квапляться, переганяють друг дружкові, не розбираючи ні гір, ні діл, але й молодець знай собі крокує. Пройшли вони добру половину шляху й побачили Фет-Фрумоса на обрії. Одна фея, що старше, заговорила ніжним голосом:
Аркуш півонії різьблений,
Гордий хлопець, постій,
Ти постій, оглянься,
До нареченої обернися.
Сповільнив він крок, обернувся назад, щоб подивитися, хто йде за ним. Тільки оглянувся - фрр!. фрр! - два крабоця вмить вилетіли через пазуху й блискавкою зметнулися до однієї з дів, перетворивши її, як у казці, у птаха, який легко піднявся у небо. Фет-фрумос зрозумів чаклунство пісні, вилучив голову, стяг потуже сорочку у коміра й, розв'язавши більше не обертатися, пішов далі. Так недовго пройшов: інша діва затягла сумну пісню:
Аркуш чамбера золотий,
Хлопчик молодої,
Що у ліс наш прийшов,
Мій спокій повів.
Цю пісню мою
Для тебе я співаю.
Ти йди - не квапся
Так у шляху затримайся,
Щоб квітам цвісти,
Щоб любові рости,
Щоб не марніти мені
У злій сумі-тузі...
Та співала вона так ніжно, так задушевно, що:
Листи у лісі шепотілися,
Та джерела прояснювалися,
Сонце свій біг сповільнювало -
Алмази у квітах запалювало.
Фет-фрумос не оглядається, і діва не вмовкає:
Аркуш півонії червоний,
Що робити, не знаю,
Сльози ллю, страждаю.
Пісня усе наближалася й так зачарувала Фет-Фрумоса, що він ледь переставляв ноги.
Не даремно ж говориться: дереву долею призначено давати плоди, а пісні - запалювати серця людей. Повернув він голову назад, і друга пара крил-фрр!-вилетіла у нього через пазуху, і, поки на вії його наверталася сльоза, діва-птах був уже далеко у синявому небес.
Коштує Фет-Фрумос із широко розкритими очима, на серце гіркота, образа у душі не міститься. Подумав молодець, що третю пару крил уже нізащо не упустить.
Рушив він знову у шлях, сльози ллє, траву ними зрошує. Як пройшов долину, запекла й третя діва, чаруючи своїм голосом усі навколо, - так що навіть трави заколихалися у такт цій пісні, і кожна брунька негайно розпускалася, і гілки листочками вмить покривалися. Лилася пісня плавно, як джерельна вода з підніжжя пагорба:
Аркуш горіха, аркуш зелений,
Соком життя напоєний,
Знаєш ти лише, як тяжка
Та гірка моя доля.
Я у тузі, але не по будинкові,
А по мандрівникові чужому,
Що прийшов з далеких місць
Відпочити у чарівний ліс.
Іде молодець, іде-остерігається, а пісня діви ллється із ще більшою пристрастю:
Серце, ти втомлено битися,
Обернися швидким птахом
Та лети до нього, лети
Що є сили - наздожени,
Наздожени й серед дороги
Упади йому під ноги.
Цією піснею, моїм болем
Торкни його, запали любов'ю...
Гори валилися від сили цієї пісні, може бути, і серце молодця не витримало б, коли б не поквапився він ступити на поріг будинку свого й відчинити двері. Ледь увійшов він у будинок, фея замовкла й устала за ним, ставна, гарна, з посмішкою на вустах. Поклонилася молодцю, простягнула йому руку, і була вона краше гордої царівни, немов дочкою сонця була: у зламі брів - блиск сонячних променів, на шию гнучку, як лоза, наділу свої прикраси місяць, по платтю квіти розлилися із травневого поля.
Полюбилися вони один одному й без довгих угод стали до весілля готуватися. Коли столи були прибрані й свічі запалені, запросили вони великий кількість людей, усіх рідних і близьких, щоб усе зажили радості молодих. Закотили великий бенкет, і почалися небачені веселощі. Танцював наречений з нареченою, танцювала вся молодь так, що земля з-під ніг спливала.
Наречена танцювала легко, як перинка, - те проносилася, немов вихор, то так танцювала по колу, що залишала всі з роззявленими ротами.
Люди дивилися й дивувалися:
- Мей, мей, ось це танцюристка!
А фея у відповідь:
- Коли повернув би мені наречений крила, танцювала б я у сто крат гарніше.
Стали всі гості просити нареченого віддати їй крила.
- Нехай танцює, а коли здумає полетіти, невже ми ні на що не годимося: не піймаємо один птаха?! - кричали йому з усіх боків.
Нічого не залишалося Фет-Фрумосу, як витягтися крила й віддати їй. Дівиця приклала крила до плечей, руки до стегон і, як аркуш тополі під подувом вітерцю, захиталася, заколихалася, закружилася, що дзиґа, очі ж блискавки заметали. Усе не зводили очей з неї, а наречена пройшлася дробом по краю кола, подалася швидко до центру й раптом - бах! - ударилася об землю. Не встигнула б іскра спалахнути, як обернулася вона птахом і полетіла нагору, усе вище й вище. Наречений схопив лук, натягнув тятиву й став прицілюватися. Птах же, учуяв лихо, перекинулася через голову й обернулася зозулею, Тоді й молодець випустив лук з рук, тому що є такий закон у мисливців: стріляй у будь-який птаха, тільки зозулю, спаси бог, не займай! Засумував наречений, зажурився, зозуля ж знизилася, зробила коло й так йому мовить:
- Молодець, Молодець, коли побачити мене побажаєш, приходь у золотий палац, що коштує у золотому лісі..
Сказавши це, знову піднялася вгору, поки не зробилася із пшеничне зерно, потім з макове зернищко, а незабаром синявий небес і зовсім сховала її від очей людей.
Та відправився Фет-Фрумос у шлях-дорогу, ішов, ішов, поки не прийшов до місця, де лютувала така посуха, що видалося - горить саме серце землі. У однієї гори зустріла йому халупа, на призьбі якої сидів старий-престарий дід; борода - що сіна копиця, худий і блідий з особи, зате мудрий на слова.
- День добрий, дідусь.
- Ласкаво просимо, молодець, присядь на призьбу, відпочинь із дороги так повідай: що за думка занесла тебе у ці далечіні, яка любов і до кого змусила топтати ці дороги, крокувати по пустельних - нашим місцям?
- Шукаю по білу світу золотий ліс із золотим палацом.
Думав-Думав старий, потім плечима повів:
- Багато чого бачив я на своєму столітті, про багато чого чув, так щось не пригадаю, щоб хто-небудь говорив мені про цей ліс. Але, коли вуж потрапив ти до мене, спробую допомогти, і довідаємося, куди йти випливає.
Піднявся старий, устав перед будинком, витягся через пазуху флуер і як свиснув один раз - гори пригнули свої вершини, і стали збігатися, злітатися з усіх боків звірі, птахи, мухи й інші лісові мешканці. Зібралося їх сила-силенна.
Коли вже нікуди ступити було від них, старий запитав:
- Діти мої, ви стільки носитеся по білу світу-не бачили ль ви золотий палац, що коштує у золотому лісі?
Кізка відповіла:
- Саме звідти йду, батько.
- Тоді проводь молодця, укажи йому шлях.
- Ох, батько, коли б і прагла, не змогла б указати дорогу: небачена посуха висушує ті місця-трава висохнула, не знайдеш ніде й краплі води.
Однак повеленье є повеленье. Пустилася кізка з легінем у шлях-дорогу, повела його по стежках неходженим, по місцях скелястим до вершини пагорба, звідки простяглося вже рівне місце, випалене посухою.
- Тепер тримай шлях тільки вперед, не звертай, коли ока твої побачать край землі, уважай, що прийшов до золотого палацу, що коштує у золотому лісі, - сказала йому кізка на прощання.
Пішов Фет-Фрумос далі й побачив пустельні місця: нічого живого навколо, тільки зів'ялі сади й випалені сонцем поля. Удалечині горів якийсь вогник. Він підійшов ближче. Трохи чабанів доїли овець у горіхові шкарлупи. Були у них і дійниці, але вони давно рассохлись: нікого було доїти у таку сушу. Чабани сказали йому, що з тих пір, як повів змій фею фей із золотого саду, висохнули всі джерела й джерела у їхніх місцях, висохнули ріки й озера, і усе, що росло й зеленіло, - засохло на корені. Довідавшись, куди тримає шлях мандрівник, чабани дали йому флуер.
- Побери, молодець, послужить він тобі добру службу у шляху.
Та Фет-Фрумос знову пустився у дорогу, ішов так ішов, чи довго, чи коротко, і приходить до царства змія. Перейшов рубіж і дивиться навколо з подивом: начебто зовсім на іншій землі опинився. Трава росла соковита, по пояс квітами вся, як килим, уткана, дерева стояли рослі, розкидисті. Бачачи таку красу навколо, підніс Фет-Фрумос до рота флуер, і потекла дойна, що вихваляє цю благодать. Та отут з лісів вийшли до нього зі своїх барлогів три вовки й три ведмедя границі, що опікували, змеева царства. Прийшли, щоб з'їсти Фет-Фрумоса, - такий був наказ їх хазяїна, - але почули його гру й забули про усе. Слухали чарівний флуер і не могли наслухатися.
Потім оточили його вовки й ведмеді.
- Послухай, молодець, якщо ти ще пограєш нам-усе буде добре, якщо ж немає-вертайся, тому що нам велено розтерзати у жмути кожного, хто перейде границю цього царства.
Що тоді відповів їм Фет-Фрумос?
- Я б зіграв вам у сто раз краше, але-ось лихо - флуер у мене зламався. Якщо б ви наважилися допомогти мені витягтися серцевину зі столітнього дуба, тоді-то зіграв би я вам від усієї душі.
Пішли вовки й ведмеді й відшукали дуб - величезний, товстий, - привели до нього молодця, і як рубанув той по дубу палашем - розколовся дуб посередині, а Фет-Фрумос сказав:
-Хапайтеся скоріше за краї тріщини й тягніть у сторони, а я вигляджу серцевину.
Сунули вовки й, ведмеді свої лабети у тріщину, а Фет-Фрумос витягся швиденько палаш - і затисло всіх звірів у дубі так, що не могли вони ні лабетами ворухнути, ні дерево повалити. Залишив їхніх усіх Фет-Фрумос, як у капкані, і пішов далі. Ішов він, ішов і досягся рубежу іншого царства. Не встигнув зробити й трьох кроків, як виходить йому назустріч Чорний Арап із шаблею обоюдогострої. Як пройшовся шаблею понизу - відрубав ноги Фет-Фрумосу, змахнув посередині-відрізав йому руки, коли ж скинув шаблю, щоб відітнути молодцю голову, не довелося йому це зробити - упав Фет-Фрумос. Недалеко від того місця, де він упав, було джерело. Прийшов молодець у себе - і покотився до нього, щоб випити води. Нахилився, потягнув у себе воду, а вона йде, не дається-це ж була змеева вода. Напружився він тоді й ухопився зубами за найголовнішу ключову жилу, прикусив її міцно-преміцно, так що заблагало джерело:
- Відпусти, ох, відпусти, молодець!
- Не відпущу.
- Відпусти, зроблю усе для тебе й дам, чого тільки не попросиш.
- Зроби, щоб отросли у мене руки - такі ж, як були колись.
- Бути тому, - сказав ключ, і вмить виросли у Фет-Фрумоса руки - такі ж, як були колись.
Знову просить ключ, благає:
- Відпусти мене, молодець, умираю від болю!
- Не відпущу, поки не відрастуть у мене й ноги - такі ж, як були.
- Нехай здійсниться твоє бажання! - сказав ключ. Та виросли у Фет-Фрумоса й ноги.
Напружив він м'яза тоді, уперся ногами у землю й стяг ще міцніше ключову жилу.
- Чого ти прагнеш, молодець, навіщо мучиш мене?
- Скажи, як здолати Чорного Арапа.
- Ковтни три рази води з того місця, за яке тримаєшся зубами.
Ковтнув Фет-Фрумос води три рази, як велів йому ключ, і таким силъивм зробився, що заколихалася земля від одного його подиху.
Відправився він у шлях, і знову виходить йому назустріч Чорний Арап із шаблею. Як схопить його Фет-Фрумос, як жбурне об землю-тррах!-випала шабля з рук Арапа, і три години чутно було, як входив він із завиванням у земну твердінь. Ось як!
Став Фет-Фрумос тримати шлях до змееву палацу і йшов по лісах тінистим, по лугах квітчастим, через долини зелені, гаю, пташиним пеньем повні, і приходить до палацу, що на сонце дивиться-і не Мерхне, так гарний. Вийшла на поріг Фея фей і говорить:
- Добре, що ти подарував, Фет-Фрумос. Але краще, якщо б ти не приходив Усе-таки, тому що погубить тебе змія-собака.
Ледь встигнула це проговорити - летить палиця драконова, стукнула у двері, звідти - на поріг і опустилася на своє місце, на цвях! Фет-фрумос як схопив її, як жбурне назад-якщо б не вдарилася вона про груди змія, летіла б далі.
- Важкі гості чекають мене, видне, будинку, - проговорив змій.
Увійшов він у будинок,, побачив Фет-Фрумоса й запитує:
- Як прагнеш битися, молодець, - врукопаш або на шаблях?
- На шаблях або врукопаш - однаково мій верх буде.
Та стали вони битися. Як жбурнув змій молодця на землю-затряслася під ним земля. Тепер настала черга Фет-Фрумоса. Кинув він змія об землю-пішов той у земну твердінь, тільки чуб залишився; стирчати над землею. Однак вибрався змії й закричав:
- Вовки, ведмеді; мої, скачте сюди, з хазяїном вашим лихо!
Жбурнув Фет-Фрумое змія ще раз. Та знову пішов змій у глиб землі, тільки чуб; залишився стирчати. Але закричав ще голосніше:
- Чорний Арап, де ти! Хазяїнові твоєму погано!
Але хто міг почути його й прийти на допомогу, якщо Над Чорним Арапом валилася земля, а вовків і ведмедів чіпко тримав дуб?!
Коли втретє кинув Фет-Фрумос змія-три дні поринав той з виттям у земні надра, так так і не вийшов і понині.
Та заструменіла вода з пересохлих джерел, зазеленіли поля - спустилася благодать на всю землю.
А Фет-Фрумос увійшов у палац, і що залишалося йому робити? Побрав він за руку Фею фей, перетворив усі змееви багатства у золоте яблуко, відвертав додому, і стали вони жити-поживати так добра наживати.