Давним-давно, а може бути, і не дуже давно, не скажу, тільки трапилося таке лихо - не стало на землі Сонця. Завжди стояла непроглядна ніч, так така темна-темна. Не було світла й тепла. Стали гинути лісу й поля, а за ними звірі й птаха.
Говорили люди, що Сонце украли дракони. Але куди вони його сховали, ніхто не знав. Та страждав від темряви нещасний народ - ох, як страждав! Отож, у ті часи на узліссі дрімучого лісу, на березі могутньої ріки, жили у старій хатинці чоловік і дружина. Були вони дуже бідні: у будинку ні м'яса, ні солі, у дворі ні птаха, ні худобини. Перебивалися абияк із хліба на полову. Мужик-Те був старанний, собою ладний, сім'янин гарний. Виходив він усе царство уздовж і поперек, роботу шукав. Готовий був воду з каменю вичавлювати, аби тільки голіруч додому не бути.
Але ось пішла по світлі поголоска, начебто можна Сонце з полону визволити. Стали люди про той говорити й один одного підбадьорювати. Адже якщо Сонце врятувати так на небо піднести, знову земля буде світлої й щедрою. Зелень покриє лугу, на нивах дозріє хліб - тільки забирати поспівай! Привільно стане жити людям.
Та ось зібралося тоді людей тридцять, а може бути, і сорок, а з ними і той мужик, який на узліссі лісу жив, і розв'язали вони піти Сонце з неволі визволити й на небо повернути.
Гірко плакала так голосила дружина мужика, усе просила його, щоб не залишав він її саму-самісіньку. Так не могла його вмовити. Чим голосніше вона голосила, тем твердіше чоловік на своєму стояв. Пішов мужик з будинку й пропав. Та інші, усі, хто з ним пішов, точно у воду канули.
Небагато часу пройшло, як виїхав мужик, і народила дружина мужика сина, пухленького такого здорованя.
Дала вона йому ім'я Іон, ласкаво кликала Ионике. А ще прозвала хлопчика красенем - Фет-Фрумосом. Та став він Ионике Фет-Фрумос. Ріс Ионике Фет-Фрумос не щодня, а щогодини. За день так виростав, як інші за рік. Тиждень пройшов - і за роботу узявся: те одне майструє, то інше. Але скоро зрозумів: як не намагайся, усе даремно - бідняк з убогості ніяк не виб'ється. Ось і запитав він одного разу у матері:
- Скажи, мати, чим займався мій батько? Стану я робити те ж, може, заживемо ліпше.
- Син дорогою, пам'ятається мені, що не доводилося йому вільно зітхнути: усе життя він томився на всякій роботі, а достатку у будинку так і не побачив.
- А куди ж він пропав?
- Ох, горі моє, син мій родненький! Краще б ти про це не запитував! - запричитала мати й гірко заплакала.
А коли заспокоїлася, зізналася синові:
- Боюся я тобі розповідати, як би й ти не пішов слідом за батьком.
- Розкажи, матінка, розкажи! Бачить мати, пора вже синові всі знати, і стала вона розповідати йому, душу відводити:
- Жили ми завжди бідно, з горем навпіл крохи добували. А як пропало Сонце, зовсім худе стало. Та ось дійшла до нас поголоска, начебто якась зла сила заховала Сонце у темницю. Зібралися люди й відправилися Сонце шукати. З ними й батько твій пішов. Та немає про нього з тих пір ні слуху ні духу. Довідався син про гірку батьківську долю й зажурився; засмутили його сльози материнські.
З того дня загорілося у його серце бажання - піти Сонце шукати. Ні про що не міг думати, одне Сонце було у нього на розумі й у сні, і наяву. Склав він пісню й, куди не піде, усі її розспівує:
День і ніч кромешна імла, Немає ні світла, ні тепла.
Підросту й у шлях піду, Сонце чудове знайду.
Я темницю розтрощу, Сонце у небо відпущу, Нехай тепло своє й світло дарує багато років, Розцвітають нехай поля, Серце людям веселячи. Проїжджав повз будинок бідної жінки Чорний цар - він тою країною володів - і почув пісню її сина. Велів цар зупинити коней і став слухати пісню. Прослухав він її від початку до кінця, а потім наказав кучерям:
- Жваво збігай так приведи до мене співака. Зіскочили кучері з козел і закричав:
- Еге-Гей, де ти? Постій!
- Я тут!
Крокуючи на дотик, наткнулися царські кучері й Фет-Фрумос один на одного. А поки вони до карети добиралися, цар сидів і думав: Усього у мене вдосталь, чого душі завгодно. Але будь ще у мене й Сонце, не було б мені рівного на світі.
- Тут цар, ставай на коліна! - сказали кучері, підводячи Ионике до царської карети.
- Хто ти такий?-запитав цар.
- Син бідняцький, - відповів хлопчик. По голосу цар догадався, що йому років дванадцять-тринадцять, не більше.
- Хто тебе цій пісні навчив?
- Сам придумав - сам і співаю. Як підросту, визволю я Сонце із глибокої темниці.
- Як кликати тебе, хлопчик?
- Ионике Фет-Фрумос.
- А де живуть твої батьки?
-Батька у мене ні, а ми з матір'ю живемо на узліссі лісу, недалеко звідси; тільки не життя це, а горі одне.
- Послухай, - говорить цар, - якщо знаєш ти де замкнене Сонце, іди жити до мене у палац;буду я тебе годувати-ростити. А зачуєш у собі вдосталь сил, дам тобі коня доброго так грошей на дорогу, але з угодою, що привезеш мені Сонце з усім його світлом і теплом.
- Ясновельможний цар, коли ти бажаєш, щоб я за тобою у палац пішов, вели привести й матінку мою. Інакше зсохне у неї серце від горя й суму, поки буде розшукувати мене по всіх дорогах так стежинкам.
- Ну, бути по-твоєму, - сказав цар і велів кучерям збігати за матір'ю Ионике.
Прийшла вона, із сином попрощалася, а до царя не поїхала - не захотіла будинок свій кидати.
Та став Ионике жити при царському дворі. Скоро зачув він у собі таку силу велику, що камені рукою у порошок розтирав! Тоді оголосив він, що піде Сонце визволяти, і попросив царя спорядити його у шлях-дорогу-дорогу. Цар говорить:
- Вибери собі у стайні коня по душі, шаблю так палицю й відправляйся. Побрав Фет-Фрумос вузду, сріблом розшиту, і пішов вибирати собі коня по душі. Усю стайню обійшов, але жоден кінь не дав загнуздати себе. Та ось у самому темному куті побачив він ще одного коня. Худий ковзан - одна шкіра так кістки, ледве на ногах тримається. Але помітив він Фет-Фрумоса так так до вузди й потягнувся.
- Тпру... жалюгідна шкапа, не тебе я шукаю! Ще раз обійшов Фет-Фрумос усю стайню, і знову жоден кінь не дав загнуздати себе; тільки клячонка з темного кута голову до вузди простягала.
- Ну що ж, робити нема чого, - розв'язав Іон Фет-Фрумос і загнуздав шкапу. Кінь відчув вузду, струснувся тричі й з нещасної шкапи раптом обернувся славним скакуном. А як зачув на собі сідло, а у сідлі сідока,
Заговорив людським голосом:
- Скажи, хазяїн, як тебе везти? Прагнеш - вітром розстелюся, прагнеш - як думку помчуся.
- Ти вітром не стелися, думкою не мчися, а вези мене, як добру молодцю їздити пристало.
Побіг кінь клуса, затремтіла земля під копитами. Проскакали вони через гори високі, через долини широкі й доїхали до якоїсь кузні. Фет-фрумос кричить ковалеві:
- Коваль, коваль, майстер-молодець, скуй мені палицю молодецьку, не малу, не велику, по силі моєї, так змайструй петлі й засуви на двері, щоб защіпалася кузня міцно-преміцно й не міг би у неї ніхто не зайти, не заглянути.
- Добре, подорожанин, поки твій кінь відпочине малість, я усе зроблю.
- Я далі поїду, а ти роби, як я велів. Повернуся - щоб усе було готове. Побери гроші вперед і роби всі ліпше. Так дивися, зміцни дверей заклепками розжареними.
Прийнявся коваль за роботу, а Фет-Фрумос пришпорив коня й далі відправився.
Їхав він, їхав, чи довго, чи коротко, і розв'язав відпочити у мосту. Ось лежить Фет-Фрумос у дороги й раптом чує стукіт копит по ту сторону мосту. Ступив чужий кінь на міст - і захріп, позадкував. Вершник стібає його батогом так кричить:
- Ах ти, шкапа негідна! Щоб тобі гриви втратитися, щоб тебе вовки загризли, щоб твої кістки у землі зотліли! Коли я за тебе грошика платив не чи ти хвастала, що, крім Фет-Фрумоса, нікого на світі не боїшся!
А Фет-Фрумос підхопився й говорить:
- Повно тобі, дракон, лаяться! Я і є Фет-Фрумос.
Почув його вершник, розсміявся голосно, навіть гори околишні затряслися:
- Га-Га-Га! Послухайте цього молодика нерозумного! Так чи знаєш ти, що не простий дракон перед тобою, а сам Вечір-Велетень, викрадач Сонця? Та ти посмів стати мені поперек шляху?! Що ж, підійди ближче так говори - на чи шаблях прагнеш битися або на поясах боротися?
Не здрейфив Фет-Фрумос, відповідає велетневі:
- Давай краще на поясах боротися. Боротьба чесніше.
Кинувся Вечір-Велетень на Фет-Фрумоса, схопив за пояс, підняв над головою й кинув з такою силою, що Фет-Фрумос по щиколотки у землю пішов. Але підхопився Фет-Фрумос, схопив велетня за пояс, кинув і ввігнав у землю по коліна. Піднявся розлютований Вечір-Велетень так з такою силою кинув Фет-Фрумоса, що ввігнав його у землю по пояс. А Фет-Фрумос вирвався із землі, схопив у люті велетня та й всадив його у землю по саму шию. Потім вихопив шаблю й відрубав Вечір-Велетневі голову, а коня так палицею стукнув, що із землею змішав.
Відпочив Фет-Фрумос, сил набрався, підхопився на коня й відправився далі. Їхав він, їхав на коні своєму швидконогому, доїхав до другого мосту й знову надумав відпочити. Присів у узбіччя дороги й запік: День і ніч кромешна імла, Немає ні світла, ні тепла. Виходжу я всі шляхи, Сонце б тільки мені знайти.
Я темницю розтрощу, Сонце у небо відпущу, Нехай тепло своє й светдарит багато років, Розцвітають нехай поля, Серце людям веселячи. Співає він свою пісню й раптом - цок-цок! - чує цокіт копит по ту сторону мосту. Як під'їхав чужий кінь до мосту - захріп, позадкував. Нахлестивает його вершник батогом, кричить:
- Уперед, шкапа полохлива! Щоб тобі гриви втратитися, щоб тебе вовки задерли, щоб твої кістки у землі зотліли! Коли я за тебе грошика платив, не чи ти хвастала, що крім Фет-Фрумоса, нікого на світі не боїшся!
А Фет-Фрумос підхопився й говорить:
- Повно тобі, дракон, лаяться! Я і є Фет-Фрумос! Зіскочив вершник з коня, насміхається, куражиться:
- Га-Га-Га, послухайте цього молодика дурного! Називає мене драконом простим і не знає, що перед ним сам Ніч-Велетень. Варто мені подути один раз - і вся земля засинає. Що ж, коли ти хоробрий такий, підійди ближче так скажи: на чи шаблях прагнеш битися або на поясах боротися?
Не здрейфив Ионике Фет-Фрумос, відповідає Ніч-Велетневі:
- Давай поборемося. Боротьба чесніше. Схопив Ніч-Велетень Фет-Фрумоса за пояс і кинув його з такою силою, що по щиколотки у землю вбив. Підхопився Фет-Фрумос, схопив велетня за пояс і ввігнав його у землю по коліна. Піднявся розлютований велетень, - так так кинув Фет-Фрумоса, що пішов той у землю по пояс. А Фет-Фрумос вирвався із землі, схопив у люті Ніч-Велетня за пояс і ввігнав його у землю по саму шию.
Потім схопив шаблю й відрубав йому голову, а коня так ударив палицею, що із землею його змішав.
Відпочив Фет-Фрумос, зачув, що сили повернулися до нього, підхопився на коня й поскакав далі.
Їхав він, їхав - по горах, по долах, по ярах і пагорбам, перебрався за високі гори з гострими вершинами, добрався до третього мосту й знову здумав відпочити. Приліг у узбіччя й запік:
День і ніч кромешна імла, немає ні світла, ні тепла.
Виходжу я всі шляхи, Сонце б тільки мені знайти.
Я темницю розтрощу, Сонце у небо відпущу, Нехай тепло своє й світло Дарує багато років, Розцвітають нехай поля, Серце людям веселячи. Тільки закінчив він свою пісню, чує цокіт копит по ту сторону мосту. Як під'їхав кінь до мосту, захріп, позадкував. Хльостає його вершник батогом, кричить:
- Ах ти, паршива шкапа! Щоб тобі гриви втратитися, щоб тебе вовки загризли, щоб твої кістки у землі зотліли! Коли я грошика за тебе платив, не чи ти хвастала, що, крім Фет-Фрумоса, нікого на світі не злякаєшся! Фет-фрумос почув, як вершник батогом клацає й прокльонами сипле, вийшов йому назустріч і говорить:
- Повно тобі, дракон, лаяться! Я і є Фет-Фрумос. Зіскочив вершник з коня, наступає на Фет-Фрумоса так хвастає:
- Га-Га-Га! Що за дурень: мене за простого дракона прийняв! А я сам Північ-Велетень. Коли по землі ходжу - усе сплять, ніхто око відкрити не сміє! Коли ти такий хоробрий, говори, чого прагнеш: на шаблях битися або на поясах боротися?
Не здрейфив Ионике Фет-Фрумос, відповідає Північ-Велетневі:
- Давай боротися. Боротьба чесніше.
Північ-Велетень схопив Іона Фет-Фрумоса, підняв його так так кинув, що той по щиколотки у землю пішов. Тоді Іон Фет-Фрумос схопив велетня й увігнав його у землю по коліна. Підхопився, що розлютив Північ-Велетень так як кине Іона Фет-Фрумоса - забив його у землю по самий пояс. Піднявся Фет-Фрумос, схопив у гніві велетня й так його підкинув, що той упав і теж по пояс у землю пішов.
Праг Фет-Фрумос голову йому відрубати, а Північ-Велетень із землі вирвався й із шаблею на нього кинувся. Билися вони, билися, поки від утоми не повалилися у різні сторони.
Раптом над ними орел закружився. Побачив його велетень і закричав:
- Орел мій, орля, закропи мене водою, щоб сили до мене повернулися! За твоє добро і я добром відплачу: поїсти тобі дам. Іон Фет-Фрумос теж став просити орла:
- Орел мій, орля, закропи мене водою, щоб сили до мене повернулися! Я на небі Сонце запалю. Освітить воно й зігріє простори, по яких носять тебе крила.
Кинувся орел униз, знайшов воду, занурив у неї крила, набрав води у дзьоб і стрілою полетів до Іону Фет-Фрумосу. Поплескав над ним мокрими крильми, потім напоїв із дзьоба. Підхопився Іон Фет-Фрумос і відчув у собі сили небувалі. Одним ударом розсік він велетня від верху до низу, та й коня заодно прихопив. Потім підхопився Фет-Фрумос на свого коня й поскакав уперед. Та ось доїхав він до високого замка. Відпустив коня, а сам закружився на одній нозі й обернувся золотавим півнем із червоним гребінцем. Захлопав крильми півень, закукурікав і обернувся мухою, а муха - ж-ж-ж! - полетіла до замка відьми Пожирайки. Прилетів Іон до замка, тикнувся у двері, тикнувся у вікно, тикнувся під дах - усе закрите, немає ніде лазівки. Злетів він на дах і по димоходу пробрався у замок, політав по кімнатах і сховався у куточку. Бачить Фет-Фрумос у кімнаті стіл, а на ньому страви так напої різні. Та сидять навколо стола чотири жінки: три помолодше, а четверта - прадавня баба. Та чує Фет-Фрумос - говорить баба:
- Невісточки мої, красуні, що ж ви усе дивитеся вдалину так горюєте? Зараз повернуться ваші чоловіки, і негаразд буде, коли знайдуть вас заплаканими так сумними. Розповідайте краще про що-небудь, так і час непомітний пройде. Почнемо з тебе, дружина Вечір-Велетня.
Стала дружина Вечір-Велетня зі стола забирати й таке мовлення повела:
- Мій чоловік такий сильний, що, коли зустрінеться із цим нещасним Іоном, подує - і вжене його у землю. Довіку Іону із землі не вибратися. Після неї заговорила інша, не інакше як дружина Ніч-Велетня, - була вона чорна, як смола, тільки зуби так ока поблискували:
- А мій чоловік такий сильний, що, коли зустрінеться з тим нещасним Іоном так подує, полетить Іон на край світла, як аркуш кукурудзяний.
Отут заговорила й третя, найстрашніша так виродлива, із залізними пазурами на ногах і булатним ножем за поясом:
- А у мого Північ-Велетня така сила, що, коли зустріне йому нещасний Іон, чоловік мій одним ударом перетворить його у порох так розвіє по вітру, щоб і сліду від Іона не залишилося.
- Буде вам, не хвастайтеся. Іон теж не ликом шитий. А зустріне він на шляху кому-небудь із моїх синів, прийде їм битися міцніше, чим з будь-яким іншим богатирем.
- Нема чого цього негідника богатирем називати! - перервала її дружина Вечір-Велетня.- Коли вуж із чоловіком моїм трапиться що, я сама з ним розправлюся. Обернуся колодязем із прохолодною водою, і коли вип'є Іон хоч краплю, залишиться від нього один попіл.
- А я можу обернутися яблунею, - поспішила сказати дружина Ніч-Велетня, - надкусить Іон яблуко й відразу отруїться.
- А коли моєму чоловікові він таке зло зробить, - сказала дружина
Північ-Велетня, - де б не був і куди б не направився Іон нещасний, я зустріну йому на шляху виноградним кущем. Спробує він одну ягідку й негайно ноги простягне.
- Знову ви за похвальбу прийнялися! Знаєте адже, рідненькі, немає добра від хвастощів. Загляньте-но краще у підземелля так перевірте, чи там Сонце. Вийшли невістки Пожирайки з кімнати, а Фет-Фрумос за ними мухою полетів. Невістки у підземелля спустилися, а Фет-Фрумос за ними. Чує-Дзвякнули ключі, загриміли засуви, відкрили невістки залізні двері. Та побачив Іон у темряві тоненький-тоненький промінь світла.
- Отут воно, Сонце! Ніколи звідси не вирветься - сказала дружина Північ-Велетня.
Захлопнули невістки залізні двері, загриміли ключами й засувами, піднялися з підземелля.
А Фет-Фрумос у дверей залишився. Задзижчала муха й перетворилася у золотавого півня із червоним гребінцем. Захлопав півень крильми, кукарекнул три рази - став Фет-Фрумос знову людиною. Обмацав двері у темницю-сім замків на ній. Зламав Фет-Фрумос сім замків один за іншим, відкрив двері, бачить - коштує у куті залізна скриня, а із замкової шпари тоненький лучик. світить. Напружив Іон усі сили, відкрила скриня. Та вирвалося звідти яскраве Сонце, блискавкою вилетіло у двері й унеслось у небеса. Умить освітилася вся земля, люди стали на Сонце дивитися, теплу так світла радіти. Та пішло колом така радість, якого ще мир не бачив. Обнімалися люди, точно брати. Щасливі були, що від тьми позбулися й що всіх однаково зігріває ласкаве Сонце.
А Чорний цар підхопився на дах свого палацу й став ловити Сонце руками, так з даху-те й звалився вниз головою. Отут і прийшов йому кінець. Іон Фет-Фрумос слідом за Сонцем вибіг з підземелля, кинувся до свого коня й крикнув:
- Неси мене швидше вітру до коваля!
Помчався кінь - тільки земля під копитами гуділа. Скакав-Скакав, побачив колодязь у дороги й зупинився на водопій. Але Іон Фет-Фрумос нагнувся із сідла, всадив у колодязь шаблю по саме дно, і заюшила звідти погана кров. Пришпорив Іон Фет-Фрумос коня, клацнув батогом і відправився далі. чи Довго, чи коротко він їхав і раптом побачив на своєму шляху гіллясте дерево, усе посипане яблуками. Яблука всі великі, рум'яні так спілі, висять у самої дороги. Глянеш на них - так слинки й потечуть. Ніхто повз не пройде, яблука не покуштувавши. А Іон Фет-Фрумос, як побачив яблуню, вихопив шаблю й посік їй усі гілки. Полився з яблук отрутний сік. Де капне, там земля загоряється й у окалину перетворюється.
Іон Фет-Фрумос пришпорив коня й поскакав далі. чи Довго, чи коротко він їхав, бачить - росте у дороги виноградний кущ, а на ньому грона важкі висять. Ягоди великі, спілі, соком налиті. Але Іон-те знав, що це за кущ коштує. Під'їхав він ближче й почикрижив кущ шаблею. Полився отут сік отрутний, а з нього полум'я мовами у'ється.
Та знову Іон Фет-Фрумос коня пришпорив, батогом хльоснув - спереду був ще довгий шлях.
Їде він, а Сонце знай собі світить. Де колись гола земля була, тепер поля зеленіли так сади чудові цвіли. На очах чудеса діялися: росли-розросталися тінисті ліси, піднімалися буйні трави. Їхав Іон Фет-Фрумос, їхав, і раптом, звідки не візьмися, подув сухий вітер, обіцяючи лихо всьому світлу: траву до землі пригинає, дерева у лісі ламає. Та здалася чорна хмара. Де вона пролетить, там земля вигорає. Оглянувся Фет-Фрумос і зрозумів: не хмара це, а Пожирайка зла його доганяє.
Пришпорив Іон Фет-Фрумос коня, помчався стрелою й прискакав до кузні. чи Є хто у ній, чи немає, дивитися не став, у'їхав у кузню з конем, замкнув вікна й дверей на запори, які коваль йому викував. А палицю із шипами, що у ковадла лежала, у вогонь сунув. Отут і Пожирайка вихром підлетіла, навколо кузні носиться, а проникнути у неї не може: замкнена кузня на міцні запори, двері так ставні пригнані добре, і ніде щілини не відшукаєш. Заблагала Пожирайка солодким голосом:
- Іон Фет-Фрумос, зроби у стіні щілинку, хоч одним оком дай глянути, який ти собою, що зумів синів моїх так невісток перевести. Адже були вони самими хоробрими так найдужчими на землі. Іон Фет-Фрумос підкинув вугіль у горн, роздув хутрами вогонь, а коли палиця загострилася добела, пробив у стіні діру й став близько неї з палицею. Як примітила Пожирайка діру у стіні, рота роззявила так кинулася до неї, щоб розглянути молодця й погубити його. А Іон Фет-Фрумос розмахнувся й - раз! - метнув палицю прямо їй у пащу. Проковтнула Пожирайка палицю розпечену й здохла на місці.
Фет-фрумос відсунув засуви, вийшов з кузні й коня свого вивів. Дивиться - ні хмари ні, ні вітру. А Сонце світить так припікає. Та лежить у стіни Пожирайка.
Підхопився Фет-Фрумос на коня й поскакав далі. Шукав він по світлі те місце, де Сонце опівдні відпочиває. Чув Фет-Фрумос, начебто живе там найголовніший ворог - дракон Лимбе-Лимбеу, якого ні меч, ні шабля, ні палиця не беруть. Багато горя так нещастя заподіяв дракон людям, і доводився він Пожирайке чоловіком, а трьом велетням - батьком. Поки живий дракон, не буде людям щастя на землі. Багато Фет-Фрумос перетнув високих гір, глибоких долин і бурхливих потоків. Та кого у шляху зустрічав, у усіх запитував, де знайти дракона Лимбе-Лимбеу. Та ось зустрів йому прадавній кульгавий старий. Повідав він, що теж дракона шукав, так ногу у шляху зламав. Розповів він йому, що смерть дракона Лимбе-Лимбеу, якого палиця не бере, шабля не січе, захована у свині з поросятами. А шукати її треба на північ від Кам'яної гори. Повернув Фет-Фрумос коня на північ, поскакав, як вітер, тільки земля під копитами тремтить.
Їхав він чи довго, чи коротко, по зелених лугах, по крутих горах, їхав день до вечора, до заходу червона сонечка й розв'язав відпочити на березі озера.
Приліг на травичку, дивиться на озеро, так раптом бачить у берега свиню з поросятами. Зміркував він отут, що це і є та свиня, про яку прадавній старий йому говорив. Підкрався Іон ближче й побачив страховиська: замість щетини у свині - гострі голки, ікла й копита залізні. По каменях ступає-іскри висікає.
Іон Фет-Фрумос схопив свою палицю так так уперіщив свиню, що та на місці дух випустила. Зі свині вискочив заєць і кинувся було бігти, да Фет-Фрумос зарубав його шаблею. Із зайця утоку вилетіла: змахнув Іон шаблею й відрубав їй голову. Упала качка на землю і яйце знесла. Покотилося яйце по купинах, розбилося, а з нього три жуки вилетіли. Іон Фет-Фрумос изловил двох і вбив, а третього упустив. Жук зметнувся нагору й полетів на північ. Ионике Фет-Фрумос підхопився на коня й слідом за жуком помчався. А жук полетів до замка дракона Лимбе-Лимбеу. Стояв той замок на високій горі, і ввійти у нього можна було тільки через одні двері: не було у замку більше дверей, не було й вікон.
День і ніч опікував ті двері сторож. Дракон Лимбе-Лимбеу наказав знищити кожного, хто б не з'явився перед дверима. чи Людей, чи птах звір або комашка, будь-яка жива істота - ніхто не повинен проникнути у замок дракона. Але забув дракон попередити сторожа, у чому його смерть захована.
Та ось прилетів жук до замка Лимбе-Лимбеу, а сторож його не впускає. Дарма молив його жук:
- Пусти мене до Лимбе-Лимбеу, хазяїнові нашому, життя його у великій небезпеці, і дні його полічені. Пропусти: як хазяїн мене побачить так у руці потримає - століття йому жити.
- Моя справа наказ виконувати. Якщо пропущу кого у замок, знесе мені хазяїн голову.- Та піймав сторож жука так ногами стоптав.
А отут і Фет-Фрумос до замка під'їхав. Сторож кинувся на нього, да Іон миттю з ним розправився. Увійшов у замок і побачив бездиханного Лимбе-Лимбеу. Схопив його, кинув на купу дров і підпалив. А коли багаття прогоріло, розвіяв попіл по вітру.
- Нехай тебе вітер розвіє, щоб і сліду від злих драконів не залишилося, - сказав Фет-Фрумос. Потім сіл на коня й поскакав у рідні краю.