Жив-Був на світі багата людина. Усього у нього було у будинку вдосталь, одного не вистачало: хоч і був він у віці, а дружина всі йому дітей не приносила. Одного разу говорить йому дружина:
Подивися-но, чоловік, скільки у нас добра всякого, а дитя нам господь
Не дав. Та на старості років не на кого нам буде обпертися, нікого буде приголубити. Гірше, видайся, нічого й немає на світі. Ступай-но ти до лікарів, не чи дадуть вони тобі зілля якого, щоб і нам дітей мати. Поплівся бідолаха по світлі, у багатьох лікарів побував, усяких зілля дружині приніс, але пройшов рік, пройшов другий, а вона усе дітей не народить. Жоден лікар їм так і не допоміг. Тоді дружина йому знову говорить:
- Ступай-но, чоловік, до знахарок, спробуємо і їх зілля, либонь повезе...
Ходив, ходив наш молдаван, поки набрів на митецьку знахарку. Вислухала його баба й так веліла:
- Ти, чоловіче, не журися. Ступай додому й запитай у дружини, чого б їй поїсти хотілося, а будинку того немає. А потім прийдеш до мене й скажеш. Повернувся чоловік додому й став дружину розпитувати, чого б їй поїсти хотілося, а будинку того немає.
- Так у нас, чай, будинок - повна чаша, - говорить дружина.- Мені й не придумати такого, усього у нас удосталь.
- А ти подумай, подумай, либонь згадаєш.
Думала дружина, думала так раптом згадала, що хотілося б їй поїсти рибки-уклейки. Почув чоловік таке, побіг до знахарки й усі їй повідав.
- Ось і добре, - говорить знахарка. - Це й буде тобі зіллям. Ступай на ярмарок. По дорозі зустрінеш рибалки. Купи у нього рибку-уклейку й дай дружині поїсти.
Чоловік так і зробив: пішов на ярмарок і зустрів дорогий рибалку.
- Мей, рибаче, не чи продаси ти мені рибки трошки, мені на ліки потрібно.
- Та продала б, мила людина, так усі вже продане.
- А ти подивися гарненько у кошику, либонь хоч що-небудь знайдеш. Мені небагато потрібне.
Порився рибалка у кошику й знайшов під листами двадцять одну уклейку. Побрав у нього чоловік рибу й заплатив за неї не скуплячись. А потім у радості великої додому повернувся, велів ясені юшку зварити й усе з'їсти. Дружина так і зробила й з тієї години зачала. Ну й радості ж у них було...
Промайнуло дев'ять місяців, прийшло дружині час родити. Народила вона сина, народила другого, потім третього, четвертого... До вечора з'явився на світло й двадцять перший, і тоді тільки пологи скінчилися.
А чоловік сидить у другій кімнаті й по пискові немовлят уважає. Як нарахував він двадцять одного сина, схопився за голову й викликнув здавленим голосом:
- Діти мені потрібні були?.. Така орава з'їсть мене з потрухом! Бог їх послав, нехай бог про них і опікується, а я піду куди ока дивляться. Вибіг він з будинку і йшов, не оглядаючись, поки досягся дрімучого лісу. У глухій хащі зрубав собі хатинку й став жити. Харчувався він мохами так коріннями, пив воду ключову, людям на очі не показувався й незабаром зовсім здичавів.
А дружина його із синами тим часом абияк з нестатку видерлася. Стали хлопчики підростати, працювали дружно й знову на славу зажили. Були вони моторними й метикованими, так що незабаром працями своїми нажили у двадцять раз більше добра, чому колись батько їх мав.
А як стали зовсім дорослими хлопцями, почали по святах на полювання ходити у самі далекі й глухі місця. Ось одного разу, полюючи, набрели вони на хатинку, у якій жила дика людина. Дуже це їх здивувало, стали вони розпитувати всіх зустрічних і поперечних, що це за людей, поки дізналися, що він їх батько. Тоді хлопці повернулися додому, розповіли про весь матері й усе разом прийнялися думу думати: як ухитритися батька додому повернути, щоб їх ніхто не змів сиротами вважати. Та умудрила їх баба такою радою:
- Ви, синки, дивитеся, батька не злякайте. Він здичавів зовсім і, коли ви навалитеся на нього купою, може з розуму зійти зі страху й утекти ще далі. А понесіть йому краюху хліба, провина баклажку так один чобіт, такий, щоб однієї нозі у ньому було просторе, а двом - тісно. Складете усе у хатинці й подивитеся, що далі буде.
Хлопці так і зробили.
Ось повернувся дикун у хатинку й відразу ж краюху у справ: накинувся на неї й став жадібно їсти, присуджуючи:
- Такий хліб я їв, коли вдома жив. Жує він, жує, так раптом і баклагу зауважує.
- Ось добро! Отут, виявляється, і вино є. А я його вуж скільки років не пив.
Ковтнув він з баклаги один раз-іншої й захмелів. Тільки здумав на постіль повалитися, так раптом чобіт помітив.
- Мей, дивися-но - чобіт!.. А де ж його пари?
Шукав мужик, шукав, усі куточки обшарив, так пари не знайшов. Тоді він натягнув чобіт на одну ногу - великий. Та заманулося йому сунути у чобіт і другу ногу. Сунути-Те сунув, а витягтися ніяк не може. Отут і сини із засідки вискочили й, оточивши його, говорять:
- Досить тобі, батько, у дикості жити, підемо з нами додому. Привели сини батька додому, умили, обстригли, одягли й, як став він у себе приходити, таке мовлення повели:
- Батько, ти нам світло подарувало, а потім кинув напризволяще. Хоч тепер про нас подумай. Ступай по світлі так посватай нам двадцять одну сестру, щоб ми могли своїм господарством осісти. А коли й цього для нас не зробиш, не зносити тобі голови.
Пішов бідолаха по світлі, багато доріг виходив, у які тільки місцях не побував, а двадцять одну сестру ніде не знайшов. Одного разу йшов по лісовій стежці, похнюпивши голову, думу гірку думав, та й зустрівся з якоюсь бабою. Розповів він бабі, яка його доля чекає, а та його пошкодувала й така рада дала:
- Ступай по цій дорозі і йди всі вперед, поки дійдеш до палацу Иляни Косинзяни - у її косі троянда у росі. На всьому світі тільки у неї ти знайдеш двадцять одну дочку. Спробуй посватати її дочок, либонь вийде справа. Послухався старий ради, ішов він, ішов усе на північ, поки не добрався до прекрасного палацу, яких раніше йому бачити не доводилося, скільки не бродив по світлі.
Проникнув він у ворота золочені, перетнув двір, виложенний каменями-самоцвітами, і перед сходами мармурової зупинився. Над головою у нього задзвенів срібний дзвіночок, і за дверима пролунав голос Иляни Косинзяни:
- Коли добрий ти людей - входь; коли лютий - ступай своєї дорогою, не
Те випущу на тебе чарівний палаш дванадцяти ока вагою й посіче він тебе, як капусту.
- Я добра людина.
- Так входь. А чого тобі у мене потрібне?
- Є у мене двадцять один хлопець, а у твоєї милості двадцять одна дівиця. Не завгодно чи із мною поріднитися?
- Річ мені твоя приємна, але колись прагну на наречених подивитися. Зрадів старий і додому повернувся.
- Ну що, знайшов нам наречену - запитують його сини.
- Знайшов. Підемо до Иляне Косинзяне.
Хлопці теж обрадувалися, стали наряджатися, у шлях-дорогу збиратися. Побігли вони до табуна, скакунів добрих собі вибрали. А тому, хто останнім народився, - коня не дісталося.
- Не горюй, Петро, - говорять йому брати. - Бери будь-якого коня.
- Де ж я його поберу? Ваших мені не треба, а у табуні тільки шкапи залишилися. З'їжджу я на ярмарок, куплю собі коня по серцю. Навантажив він дві десаги золота й у шлях пустився. Довго шукав Петро,
Поки побачив сірого жеребця у яблуках, стрункого могутнього красеня. Довівся йому по душі кінь богатирський.
- Скільки просиш за коня, купець?
- Захід золота.
Петро торгуватися не став, золото відсипав, підхопився на коня й у дорогу назад подався. А кінь-те був чарівний. Тільки вони від ярмарку від'їхали, він і заговорив людським голосом.
- Куди їхати зібрався, хазяїн?
- Їдемо ми всі, брати, до Иляне Косинзяне, щоб одружитися на її двадцятьох одній дочці.
- Коли прагнете живими залишитися, - говорить тоді кінь, - так мене слухайтеся. Коней у двір не вводите, а прив'яжіть за огорожею. Тільки мене із собою побери. Іляна Косинзяна вас прийме ласкаво, за стіл посадить і дочок вам віддасть. Потім ви. усе вляжетеся спати, кожний зі своєї нареченої. Тільки колись надягніть на дружин своїх плаття богатирське, а самі у жіночі ганчірки обрядитеся. А як трону я тебе копитом, кликни всіх братів, сідаєте на коней і скачте що їсти духу ладь від чарівного палацу. Тепер же вели, як тебе нести: швидше вітру або швидше думки?
- Неси так, як добру молодцю їздити пристало.
Понісся кінь під самими хмарами, земля під копитами миготіла, і близько від палацу нагнав інших двадцять братів.
- А ось і наш Петро.
- Так, братики, наздогнав я вас. Тепер дивитеся, робіть так, як я вас навчу, інакше нам не минути лиха.
Та Петро передав їм усе, що сам від коня почув. Пришпорили хлопці скакунів і незабаром зупинилися перед палацом Иляни Косинзяни. Усі брати прив'язали коней за огорожею, тільки Петро ввів свого скакуна у двір. Іляна Косинзяна з дочками вийшли їм назустріч, ті прийняли їх ласкаво, і кожний вибрав собі наречену по серцю.
Сіли вони за стіл, їли страви рідка, пили провина добрі, я після бенкету кожний із братів побрав свою наречену, з тещею попрощався й спати відправився. Як залишилися вони одні, хлопці й говорять своїм дружинам:
- Ось що, дружини, у нашому краї є такий звичай: у першу шлюбну ніч чоловік із дружиною платтям обмінюються. Негоже нам стародавнім звичаєм зневажати, давайте й ми так зробимо.
Обмінялися вони платтям, жінки кушми на голову насунули, а чоловіки пов'язалися хустками. Так і спати вляглися.
А Іляна Косинзяна тим часом покликала палаш свій чарівний дванадцяти ока вагою й веліла йому відітнути голів усім двадцяти одному братам. Прийнявся палаш за справу й зніс усі голови, на яких були кушми. Отут чарівний кінь торкнувся Петра копитом, той підхопився, як ужалений, і крикнув братам:
- Гайда, братики!
Сіли вони на коней і поскакали геть.
Але тупіт коней розбудив Иляну Косинзяну, побігла вона подивитися, що струсило, та й побачила своїх дочок мертвими. А хлопців і сліду нема. Скрикнула Іляна, розлютувала й веліла палашу наздогнати втікачів і помститися їм смертю лютої.
Палаш було погнався за братами, але вони вже встигнули перетнути рубіж Иляниного царства, а за цим рубежем палаш сили не мав. Так урятувалися брати від смерті неминучої, але додому повернулися ні із чим. Подумали вони, як бути, і знову Говорять батькові:
- Не повезло нам у Иляни Косинзяни, тепер уже стільки сестер нам ніде не знайти. Ступай батько й шукай нам наречених - по дві, по три сестри, де скільки буде.
- Так, хлопці, куди краще - бачу, набралися ви розуму-розуму.
- А я, батько, не стану тебе турбувати, - говорить Петро. - Піду сам собі наречену шукати.
Недовго він збирався, сіл на коня й пустився у дорогу-дорогу. чи Довго, чи коротко їхав, раптом глядь - блищить щось на дорозі. Перегнувся хлопець із сідла, підняв золоту перинку й коня свого запитує:
- Побрати мені його або кинути?
- Коли побереш, покаєшся; коли кинеш, теж покаєшся. Краще вже побери, раз хоч так, хоч отак каятися прийде.
Петро сховав перинку й далі рушив. Їхав він скільки їхав і знову бачить - блищить щось посередині дороги. Перегнувся із сідла й підняв золоту підкову.
- Побрати мені її, кінь мій, або кинути?
- Коли побереш, покаєшся; коли кинеш, теж покаєшся. Краще вже побери, раз хоч так, хоч отак каятися прийде.
Сховав Петро у сумку й підкову, пришпорив коня й далі поскакав. Їхав, їхав і незабаром знову бачить: блищить щось на дорозі. Перегнувся із сідла й дістала золота хустка, що блискала, точне сонце.
- Побрати його, кінь мій, або кинути?
- Коли побереш, покаєшся; коли кинеш, теж покаєшся. Краще вже побери, раз хоч так, хоч отак каятися прийде. Побрав Петро хустка й далі поскакала.
Так він їхав без перепочинку, поки добрався до палацу багатого-пребагатого боярина. Побачив боярин Петрю й запитує:
- Чого тобі потрібне, хлопець?
- Прагну до хазяїна у служіння найнятися.
- Можу тебе найняти у кучері. Згодний?
- Добре.
Поклав йому боярин платня, але з такою угодою? ледве він у чому-небудь волю боярську не виконає - голову про плечей геть.
Поставив Петро коня свого у стайню, а сам за справу прийнявся, робота у нього у руках горіла.
Одного разу заглянула у стайню дочка боярська й побачила: на стіні щось сліпуче блискає. Побігла вона до батька й мовить:
- Панотець, а у наших кучерів є якась блискаюча річ, який у нас у всьому палаці немає.
Насупився боярин:
- Вели йому, нехай негайно принесе цю річ до мене. Кучері й принесли йому золота перинка. Подивився на нього боярин, озлився й кричить:
- Де прагнеш, знайди мені птаха, у якого це перо вирвали, інакше не зносити тобі голови.
Засумував Петро, зажурився, пішов до свого коня рада тримати.
- Дрібниці, хазяїн, не журися" Ступай, проспися гарненько, а як тільки посутеніє, сідлай мене й поїдемо птаха добувати.
Петро так і зробив, надвечір осідлав скакуна й поїхав шляхами давно не їждженими, не хоженими. Дорогий кінь йому говорить:
- Петро, золотий птах перебуває у палаці Иляни До-Синзяни у чудесній клітці, що вдесятеро гарніше й драгоценнее самого птаха. Ти птаха побери, а клітку не займай! не те зле буде. Пройдеш дванадцять покоїв, які сторожать дванадцять стражників, і тільки у тринадцятому спокої птаха знайдеш. А стражників не бійся, я їх усиплю, так що переступай змело прямо через їхні тіла.
Пробрався Петро у палац Иляни Косинзяни, пройшов дванадцять покоїв і у тринадцятому знайшов птаха е чудесній клітці. Птаха він побрав, а клітку не торкнув. Потім вибіг з палацу, підхопився на коня й щодуху помчався геть.
Дуже зрадів боярин, коли Петро вручив йому птаха небачену, схопив її, а кучерям велів на стайню відправлятися. Через тиждень дочка боярська знову на стайню заглянула, а там блищить щось ще пущі колишнього. Кинулася вона до батька й кричить:
- Панотець, а у Петра на стайні щось ще пущі колишнього блищить.
- Вели йому, щоб до мене приніс.
З'явився Петро перед боярином і показує підкову золоту. А той недовго думає й велить кучерям:
- Приведи до мене коня, який підкову цю втратив, інакше не зносити тобі голови, лопух!
Зажурився Петро, сльози на очі навернулися, і побіг до коня своєму про нове горе повідати.
- Не журися, хазяїн. Ми й коня знайдемо у Иляни До-Синзяни. Надвечір у дорогу пустимося.
Як стало темніти, осідлав Петро коня, пустився у дорогу далеку.
Стали вони до двору Иляни Косинзяни наближатися, а чарівний скакун і говорить:
- Кінь, якого ми шукаємо, коштує у стайні й гарячі вугілля ковтає. Висмикни три волоски з моєї гриви й кинь на вугілля. Він вдихне дим від палаючих волось і не стане іржати, коли ти його зі стайні виводити будеш.
Петро послухався скакуна свого, усі так і зробив, благополучно вивів
Зі стайні чарівного коня із золотавою гривою й привів його до бояринові. Той і ока витріщив від подиву.
Через тиждень боярська дочка знову заглянула на стайню й ледве не осліпла: таке там було сяйво. Побігла вона до батька.
- Панотець, у нашого Петра є такі речі, яких і вцарском палаці не знайдеш.
- Вели йому, нехай несе їх сюди.
Петрові нікуди подітися, несе бояринові золота хустка. Глянув мироїд, діву дався й велів кучерям:
- Ступай, куди прагнеш, увесь світ обійди, а приведи до мене господарку цієї хустки, не те не зносити тобі голови.
Отут Петро зовсім зажурився, побіг до коня рада тримати.
- Не втрачай надії, хазяїн, либонь і зі справою впораємося. Уночі осідлав Петро коня й знову пустився у шлях до палацу Иляни Косинзяни.
- Петро, як увійдеш ти у опочивальню Иляни Косинзяни, застанеш її сплячої. А у ніг її побачиш склянку питва чарівного й у голови - інша склянка. Випий спочатку той склянка, що у ніг, потім той, що у голови, і сили твої удесятеряться, Тоді побери її з постіллю, з усім, сідай на мене верхи й - у шлях.
Петро тихенько пробрався у палац, випив обоє склянки питва чарівного, підняв, немов перинка, Иляну Косинзя-Ну разом з її ложем, виніс із палацу, підхопився на коня й припустив у усі лопатки. Так і довіз її, не розбудивши, до замка боярського. Отут він тихенько поставив ліжко Косинзяки поруч із ліжком боярина, а сам пішов до себе на стайню.
Ранком боярин прокинувся й діву дався. Дивиться не надивиться на Косинзяну, була вона такий гарної, що із сонцем красою посперечатися могла б.
Незабаром прокинулася й Іляна, оглянулася навколо, усе зрозуміла й у серцях закричала:
- Тільки Петро міг зіграти із мною такий злий жарт. Велите його покликати до мене.
Миттю перед нею кучері з'явилися.
- Ось що, Петро, ти вбив моїх дочок, ти украв мою золоту пташку, ти повів мого коня чарівного. Мало тобі було цього, так ти й мене виніс із палацу мого, позбавивши мене спокою й радості. Тепер настала година й мені відігратися. Помни, коли не приведеш до мене мій табун коней, що пасеться на дні морському, не зносити тобі голови. Побіг Петро до коня й передав наказ Иляни. А кінь йому говорить:
- Піди, зажадай у неї дванадцять возів смоли, дванадцять возів рогожі й дванадцять возів ряден.
Вислухала Іляна слова кучерів і веліла дати йому усе, що просить. Тоді кінь велів Петрові:
- Змаж мені спину смолою, поклади рогожу, потім знову змаж смолою й поклади рядно й так, поки не укладеш усе, що є на возах.
Петро уклав коневі на спину усе рогожі й рядна, так що той став з будинок
Розміром. Потім сам заліз на саму верхівку й у шлях рушив. чи Довго, чи коротко вони їхали, нарешті добралися до високого берега морського. А по берегу зяяло багато печер, у яких можна було легко сховатися.
- Ти, Петро, сховайся у одну з печер і чекай там, поки я не здолаю жеребця із дна морського, - велів кінь. - Коли вдасться мені його здолати, виходи, надягни на нього вузду й у дорогу назад поїдемо, а коли він мене звалить, дивися, не виходи, не те зле тобі буде.
Петро сховався, а кінь заіржав так, що море сколихнулося, і теж укрився за скелею. Отут із дна морського виплив страшний жеребець, миттю оббіг увесь берег, але нікого не побачив і знову кинувся у воду.
Петрин кінь із притулку свого вийшов, ще пущі заіржав і знову зник.
Знову вискочив із хвиль морських злий жеребець, двічі весь берег оббіг, але нікого не побачив і у море кинувся. Отут Петрин кінь втретє заіржав - гори сколихнулися.
Вискочив жеребець, зовсім розлютився, тричі весь берег оббіг, землю копитами риє. Бачить Петрин кінь - утомився жеребець неабияк. Тільки тепер він посмів вийти йому назустріч. Схопилися вони не на життя, а на смерть, гризуть один іншого зубами. Тільки Петрин кінь живе м'ясо жере; а жеребець - рогожку так рядно. Ясно стало Петрові: його кінь жеребця долає, тоді він і сам вибіг із засідки й загнуздав бранця. Потім підхопився на коня свого чарівного й помчався у дорогу назад, ведучи жеребця на приводу. Скакали вони, скакали, так ось кінь говорить Петрові:
- Оглянься-но, Петро, не чи побачиш чого за нами. Петро оглянувся й далеко побачив щось начебто зграї журавлей.
- Ну, що бачиш?
- Ніяк зграя журавлів летить за нами.
А це табун із дна морського за своїм жеребцем біг. Кінь відразу догадався й говорить:
- Ну-но стьобни мене батогом один раз, а жеребця стьобни двічі так міцніше. Так Петро й зробив, і понеслися вони пущі колишнього. Через якийсь час кінь знову мовить:
- Ну-но, Петро, оглянься, не чи побачиш чого. Оглянувся хлопець і побачив щось начебто череди овець, - Ну, що бачиш?
- Ніяк, череда овець нас доганяє.
- Добре. Стьобни один раз мене батогом, а жеребця тричі, так міцніше, щоб не плівся у хвості.
Та знову вони мчалися, не перекладаючи подиху, поки кінь не велів:
- Оглянься-но, Петро, не чи побачиш ще чого. Оглянувся Петро й побачив табун страшних коней.
Мчаться за ними, землю їдять.
- Що бачиш, Петро?
- Великий табун страшних коней нас доганяє.
- Ось тепер стьобни мене батогом двічі, а жеребця четирежди. Петро послухався й погнав скакунів ще сильніше.
Іляна Косинзяна вже знала, що табун скоро прибуде, і веліла загони побудувати. Тільки Петро з'явився, вона всіх кобил у загін загнала, а жеребця у стайню поставила.
- Ось, - говорить Петро, - доправив я тобі табун.
- Але від мене усе ще не позбувся. Тепер подій кобил, скип'яти їхнє молоко у казані й викупайся у ньому.
Бачить Петро, що Іляна прагне будь-що-будь життя його вирішити. Ніколи йому ще так гірко не було. Прийшов він до коня хмурою хмарою, а кінь його й запитує:
- Що з тобою, хазяїн?
- Ось що Іляна веліла мені зробити, - і усе коневі розповів.
- А ти ступай до Иляне й попроси дозволу, щоб і я з тобою пішов, подивився, як ти мучитися будеш.
Пішов Петро до Иляне й став просити:
- Бачу, пробила моя година остання, і дуже прошу тебе, дозволь, щоб кінь мій вірний при мені був, коли я дух випускати буду.
- Добре, - погодилася Іляна.
Надвечір Петро залив загін, де стояв табун, водою. А вночі мороз ударив і. кобили у лід умерзнули по самі коліна.
Ранком Петро подоїв їх, налив молоко у великий казан, а як стало воно закипати, вивів коня свого зі стайні й прив'язав до вушка казана. Подув кінь зимовою ніздрею й молоко застигло, потім подув літньої й відігрів його. - точнісінько як вода у ставку літнім днем. Петро викупався й виліз, з казана жив. і непошкоджений. Побачила це Іляна й наказала:
- Завтра знову кобил подоїш і молоко скип'ятиш. Я у нем. купатимуся-буду. А до казана прив'яжи мого жеребця.
Хлопець зробив усі, як вона веліла. А її жеребець теж був чарівний. Подув він на молоко зимовою ніздрею й заморозив; потім подув літньою ніздрею й відігрів. Викупалася Іляна, як у ставку серед літа, покликала Петрю й знову повеліла:
- Тепер приготуй таку ж купіль і для боярина, а до казана прив'яжи його коня.
Подоїв. Петро кобил, молоко скип'ятив, а до вушка, казана прив'язав коня боярського. Так те був кінь простий і нічого з молоком поробити не смог. Боярин дуже вуж загордився золотим птахом,, златогри-вим конем і бранкою своєї Иляной. Косинзяной. Не праг він від простих кучерів у доблесті відстати й побіг у молоці купатися. Тільки він стрибнув у казан, відразу зварився й дух випустив.
А Іляна Косинзяна покликала Петрю й таке мовлення повела:
- Ну, Петро, тепер ми від боярина позбулися й сталі вільними птахами. Ти холостяк, а я вдовиця, давай одружимося. і будемо разом століття свій коротати.
Закотили вони весілля веселу, бенкет горою, і я там був, їв і пилок, а потім утік і казку вам розповів.