Казку я вам розповім, нічого не приховаю, так, як казали мені вечорами на селі.
Жили-Минулого чоловік так дружина. Як одружилися вони у молодості, народилася у них дочка. Росла дочка красунею-красунею, як сонечко ясне, як ягідка рясная. Ті, кому одружитися пора прийшла, усе гаялися, усе сподівалися: і вона адже дівчина, як усе дівчини, коли-ніколи прийде і їй нареченого собі вибрати.
Тільки, як говориться, кожне насіння легке сходить-зеленіє, так нелегко цвіте й зріє. Буває, дощі й вітри злі гнуть паросток до землі, рвуть його й ламають, і важко йому знову у себе прийти, чоло до сонця підняти. Так настали важкі дні й для бідної дівчини. Ні з того, ні із цього занедужала її матінка й богу душу віддала. Тільки й встигнула дістати через пазуху перетінь, віддати його дочка так промовити:
- Бачиш цей перстень? Бережи його, як зіницю ока. Хто б тебе не сватав, надягни йому перстень на палець: коли впору прийде, виходи за нього, а коли ні, так і не думай.
Поховала вона матінку, покручинилась, погоревала, пройшло небагато часу, і знову стали її наречені дошкуляти.
Приміряла вона всім перстень, так нікому він впору не доводився. Так і не могла собі нареченого вибрати.
Жив у ті часи Мужик-З-Нігтик, борода-з-локоток і був у нього онук, не до ночі будь пом'януть, виродливий так страшний, як нечиста сила. Якось так трапилося, що чудовисько Мужик-З-Нігтик провідав, який розмір персня, а провідавши, розвів багаття жаркий і змусив онука дев'ять днів так дев'ять ночей тримати руку у вогні-полум'я; коли розм'якнула рука, поклав її Мужик-З-Нігтик на ковадло й трах-таррарах - став кувати дев'ятьма молотами. Кував, кував, поки не підігнав палець онука під розмір персня.
Тоді нарядив Мужик-З-Нігтик свого онука у плаття, золотом і сріблом шите, самоцвітами прикрашене,, і послав його красну-дівицю сватати. Поклонився той дівиці, простягнув палець... і довівся йому перстень впору. Горе-Лишенько, у бідної дівиці сльози струмком полилися. Не чекала вона, не ворожила, що такий наречений їй дістанеться. Але коли матінка на смертному одрі так покарала, нікуди їй було подіятися. Плакала вона, голосила, але ніхто її горю допомогти не міг, ніхто її не міг утішити.
Як уже вона там звивалася-вертілася, а вдалося їй зникнути з око дракона й, ніким не замічена, побігла вона до матушкиной могилі й стала гірко плакати:
Ой, земля ти чорна, Ой, могила темна, Хоч би дощ тебе розмив, Хоч мороз би розщепив, До матінки на дно землі, Стогони щоб мої дійшли. Цілісінький день я сльози ллю, Нехай почує біль мою!
- Що з тобою сталося, донечка мила? - пролунав голос глухий, точно стогін.
- Ой, матінка рідна, залишила ти мені перстень на горі-злощастя, не найшовся по ньому наречений, як усі наречені, а довівся він впору чудовиську-драконові. Навчи мене, матінка, розуму-розуму, як мені від дракона позбутися, а то, ніж мені вийти заміж за таке хоробро, краще з тобою рядком у могилку лягти.
- Донечка моя, ступай додому й скажи нареченому, що, коли зшиє він тобі плаття прекрасне, як небо на зорі, як сонце опівдні, як вечір на заході, вийдеш за нього, а коли не зможе, нехай убирається геть. Вернулася дівиця додому й сказала змію прямо у особу, що коли зшиє їй таке плаття, вийде за нього заміж, а не виконає наказ, нехай і на поріг не є.
Онук Мужичка-З-Нігтика послав цю звістку у зміїне царство, і зшили там із золота й самоцвітів таке плаття, якого ні до того, ні послу біле світло не бачив.
Повернувся дракон із платтям, з уклоном віддав його дівчині. Коли вона його надягла, те плаття сиділо на ній, як вилите. Та як не славилася дівиця красою, а у плаття тому у сім раз гарніше стала. На груди, на плечах, на поділі три сонця блищали; висхідне, полуденне, що й заходить. Дракон радіє, а дівчина марніє й горює. Особа її із золотавого стало землистим, по щоках струмком сльози ллються; побачила вона, що весілля готується, і побігла тайкома на могилу своєї матінки, так так гірко заплакала й запричитала, що серце розривалося:
Ой, земля ти чорна, Ой, могила темна, Ти разверзнись під мною, Ляжу, матінка, з тобою, Твоєю шаллю зранку Сльози я свої ранку. А коли ні, з-під землі Добрий мені рада пішли: Що мені робити, як мені бути, Умерти мені або жити? Та знову донісся з-під землі глухий голос:
Дочка моя сумна, Тому ти сльози ллєш, Мені спокою не даєш?
- Матінка, матінка, - мовила дівиця, - змій мені плаття зшив, тепер з весіллям квапить.
- А ти скажи нареченому, нехай зшиє ще одне, і щоб було воно прекрасно, як ранок ясний, і пронизане променями й посипане квітами у всій їхній вроді при ранковій росі, колір їх погляди щоб вабив, запах душу б п'янив. Та коли зшиє він тобі таке плаття, виходи за нього, а коли ні, вели йому й близько до будинку не підходити.
Відвертала дівчина додому й говорить драконові:
- Коль люба я тобі, дракон, і прагнеш, щоб я твоєю нареченою стала, одягни мене колись у плаття прекрасне, як ранок ясний, пронизане променями, посипане квітами у всій їхній вроді при ранковій росі, колір їх щоб погляди вабив, запах душу п'янив, а коли немає...
Не встигнула вона домовити, як онук Мужичка-З-Нігтика вже умчався у царство драконів і підняв на ноги золотарей так кравців - кращих майстрів своїх. Три дні вони квіти збирали, три дні нитка шовкову пряли, три дні самоцвіти так крупинки золота підбирали й зшили таке плаття, що не знайдеш другого на світі; дивлячись на нього, птаха щебетали, люди тріпотіли, око відірвати не могли, на особах посмішки цвіли. Як надягла його дівчина... ух... братик ти мій!.. Ні прекрасний травень, що ні цвіте край, ні улюбленої погляд, ні сонячний сад, ні кадри на горі при ранковій зорі - ніщо з нею зрівнятися не могло. Тільки з пісень, тільки із мрією зрівняти її можна було. Хто на неї дивився, від любові до неї млів, а дівчина ходить хмурою тучею так плаче сльозами гіркими.
Пішла дівчина знову тайкома на могилу матінки й плаче, ридає, горі у сльозах виливає:
Ой, земля ти чорна, Ой, могила темна, Давиш мамі ти на плечі, Але сум моя не легше, Чорним-Чорна ніч твоя, Чорній доленька моя. Ти, могила, розступися, Матінка, до мене з'явися. Втретє прагну запитати: Умерти мені або жити?
- Що трапилося, донечка рідна?
- Зшив дракон плаття й чекає, щоб я йому рунь подала, під вінець із ним ішла.
- Красуня ти моя, вели драконові зшити тобі третє плаття, прекрасне,
Як ніч-кудесница, із зоряним небом і повним місяцем, і коли й із цим він упорається й плаття всім сподобається, зроби вигляд, що покоряєшся, починай весілля веселу: а як вийдеш у двір танцювати, приклади руку до квітки на груди й мов: "Лийся світло спереду, тьма стелися за", - і ступай, куди ока дивляться. Станеш ти вільної, як пташка небесна, як вітер весняний, ніхто не знайде ні слідів твоїх, ні тіні.
Передала дівчина драконові свій наказ, а чудовиська нічого не відповіло, він розв'язав і це завдання виконати у славу роду драконова. "Добре, - думає, - не сьогодні, так завтра, а будеш ти моя". Відправився він і зшив їй третє плаття, так таке прекрасне, що цілого дня не вистачило б на його опис та й часу на це у нас немає. Прийшов онук Мужичка-З нігтика до дівиці, вона забралася у нове вбрання й стала писакою красунею; на її плечах два дорогоцінні камені блискали, як дві ранкові зірки, на поясі рубінові й смарагдові грона, на груди повний місяць світлий і великий, але Есе ж пречервоній був дівочий лик.
Не багато часу пройшло, і завели вони весілля. Гостей з'їхалося сила-силенна, пішов бенкет так веселощі. Музика заграла, танок розгорівся, і нікому невтямки було, що на тому й весіллю кінець.
Ось прийшов час виводити наречену з будинку по стародавньому звичаю. Тільки стали гості місце для хори очищати, наречена руку до квітки на груди приклала й мовила: - Лийся світло спереду, тьма стелися за! Тільки сказала ці слова, туман чорний опустився на землю, і дівчину більше ніхто не бачив. Відійшовши від будинку, пішла вона по краю неба, по зоряних променях і дійшла до старого лісу дрімучого: було надвечір, і розв'язала вона підшукати собі у хащі містечко для ночівлі.
Сонце ввечері заходить, сходить ранком рано, а гроза й дощ, коли їм заманеться, можуть наскочити.
Добрався онук Мужичка-З-Нігтика у царство драконів, ті не дали йому на печі засиджуватися, а спорядили швидко ще одного дракона із двома злими-презлими собаками й послали дівчину шукати. Собаки - ніс у землю, хвіст трубою -.
Повели їх по світлі, повели па свіжому сліду. Біжать пси спереду, а дракони за, обоє махають кулаками, скрегочуть зубами, несуться щодуху й наяву мріють і у сні їм сниться, як би скоріше одержати вроду-дівицю.
Незабаром добігли собаки до лісу, загавкали й кинулися у зарості, де дівчина сховалася. Бедняжка зі страху обімліла, хотілося їй крізь землю провалитися.
Схопив її лютий онук Мужичка-З-Нігтик за руку, праг з кущів виволокти, тягне-потягне, а вона й шелохнуться; не прагне. А другий дракон, недовго думаючи, хвать! дівчину шаблею по руках і обрубав їх по самі лікті. Упала дівчина додолу, заплакала, а онук Мужичка-З-Нігтик кинув одну руку одному собаці, другу - іншої, кивнув своєму супутнику, повернув геть й був такий.
Залишилася червона дівиця одна зі своїм горем, зі своїм сумом. Побрела вона по лісу, а сили слабшають; раптом, звідки не візьмися, вибухнула гроза, піднялася бура страшна, вітер лютує, дерева корчує. Укрилася дівчина від негоди, як змогла, а отут - трах! - обломилася вершина дерева, а на ній було гніздо із пташенятами. Вітер гніздо разпотрошив, і посипалися пташенята, хто куди. Лежать, бідні, такий писк піднімають, що й каменю впору від жалості до них заплакати.
Торкнув дівчину лемент пташенят, стала вона по лісу метатися, зібрала їхніми обрубками рук, присіла над ними й укрила, поки гроза й дощ не стихли. Тільки вона залишити їх здумала, як раптом чує: птах якась над головою крильми шелестить. Запищали пташенята й потягнулися до матері. Зрадів птах, побачивши, що її діти живі й непошкоджені, і запитала дівчину:
- Чому ж тобі відплатити за зроблене добро?
- Чому тобі не шкода.
- Ой, рідненька моя, рада б тобі руки відростити, так немає у мене води чистої, як сльоза, із джерела джерел, що б'є з-під драконової скелі, і добути її не у силах. Подбаю я про тебе, як опікуюся про пташенят своїх: як їх пещу, і тебе пестити буду.
Розправив птах крило, повела їм над дівчиною й обернула її у пташеня, як дві краплі води схожого на інші.
Вигодувала вона їх, виходила, а як підросли пташенята, пісень веселої: сонце зустрічали, над привільними полями
Пурхали. Трималися вони зграйкою, самі їжу добували, самі на нічліг літали.
А неподалік від лісу, у якому жили пташенята, ріс великий прекрасний сад Зелений-Пануючи.
Занадилися пташинки у той сад літати, черв'яків, жучків клювати, поки одного чудового дня не примітили яблунь-ку гіллясту, красуню-красуню. А яблунька та була не проста: ранком листи розпускалися, опівдні галузей кольором покривалися, через день плоди наливалися, так такими вони були солодкими, смачними й соковитими - мову проковтнеш. Як примітили вони те дерево, так тільки на ньому яблука й клювали. Зелений-Цар терпів день, терпів два, але, бачачи що так йому не зібрати врожаю, скликав трьох синів своїх і мовив:
- Сини мої, коли яблука їсти прагнете, покараульте дерево від птахів небесних.
- Покараулим, панотець, - відповіли у один голос сини.
У перший вечір відправився вартувати старший син, так тільки недовго він пильнував: скував його сон, так такий міцний, що із труднощами сонце червоне його ранком розбудило.
Від сорому не знав він, куди й подіятися: глузували з нього й цар, і брати, і весь двір.
На другий вечір відправився вартувати середній син. Боровся він зі сном, боровся, а коли сутінки зовсім спустилися, заснув ще міцніше брата. Наступного дня знову було над ким посміятися.
На третій вечір відправився вартувати молодший син. Побрав він із собою зброя молодецька, підібрав містечко затишне й сіл у засідку. Просидів він недовго - над землею ніч опустилася. Раптом у повітрі крильця зашелестіли, пташинки всією зграйкою на яблуню сіли й ну плоди клювати! Підняв царевич лук, прицілився, так тільки помітила це дівчина, у птаха перетворена, і закричала:
- Стій, царевич, не стріляй!.. Коли нас уб'єш, нічого не вигадаєш, тільки радості втратишся.
Злякався царевич, лук вилучив, а пташинка - скік, скік!- з гілки на гілку, усе нижче й нижче, і, як тільки землі досяглася, обернулася знову красунею-красунею.
У царевича серце зайшлося від любові до неї. Але як побачив її безрукої, заплакав гірко; заплакала й дівчина разом з ним. Лилися сльози струмками, але полум'я любові їх швидко
Висушило. Та повідала йому дівчина життя свою, життя гірку-прегірку, затьмарену псом-драконом.
- Душі б своєї не пошкодував, тільки б бачити тебе з руками. Можливо ль це?
- Птах, що обернув мене у пташеня, казала, що коли привезе хто води чистої, як сльоза, із джерела джерел, що б'є з-під скелі драконової, зможу я зцілитися, і відрастуть у мене руки такими, як були. Оглядівся царевич, побачив у саду серед дерев квітучий червоний мак, зірвав його й приколов дівчині на груди.
- Побери цю квітку, а я відправлюся у дорогу-дорогу. Як скучиш по мені, кинь квітку у прозору воду: коли потоне - не чекай мене більш, коли попливе по воді - чекай мене хоч ціле століття, а підпливе до берега - чекай мене рік один...
- Куди ж ти зібрався?
- Піду до скелі драконової.
- Туди навіть птах не залітає, а людей і поготів.
- Коли Усе-таки повернуся, де тебе шукати?
- Буду я ранками у твоєму саду пісень схід сонця зустрічати. Розсталася красуня із сином Зелений-Пануючи, знову пташинкою обернулася й стрибнула на гілочку.
Потім побрала вона макова квітка у дзьоб, полетіла до струмка прозорому, кинула його у воду й із трепетом дивилася, що з ним станеться. Поплив було квітку за течією, потім до берега... і пристало, точно усе своє століття там росло. Обрадувалася пташка й швидко полетіла до палацу подивитися, чи там ще молодець, а він вуж далеко пішов, шлях тримав до царства драконів, до джерела джерел з водою, як сльоза.
Запекла пташка пісню розставання, пісню добрих зустрічей, а царевич усе йшов так ішов - лісами, горами, місцями, де дракони жили, і одного чудового дня добрався до глибокого страшного яру, на дні якого три риса бійку затіяли, за чуби змагалися так таке виття підняли - хоч святих винось. Побачивши подорожанина, стали його просити:
- Добра людина, коли привів тебе випадок до нас, змилостився й розсуди нас: боляче міцний горішок, нам самим його не розкусити. Батько наш на смертному одрі заповів нам три речі, а ось ми ніяк спадщину не поділимо.
- Що ж він вам залишив?
- Пари постолов, кушму й флуер. Але речі ці не прості, а чарівні. Коли взуєш постоли, можеш у них ходити по воді, як по суші. Кушму як надягнеш на голову, ідеш своєї дорогою й горя тобі мало - ніхто тебе не побачить, а на флуере як заграєш, відразу опинишся там, де душі твоєї завгодно.
- Важку загадку ви мені задали. чи Бачите, що користі, коли кожний з вас одержить по одній речі? Один по воді піде, іншої - сам чорт не відає куди. Ось коли б один з вас усім заволодів, це було б справа.
- Ось я й думаю зробити так, щоб усе одному дісталося. Тепер слухайте мене. Залишіть речі тут, у яру, і біжіть до того пагорба, що даленіє. Хто швидше туди добіжить так назад відвертає, тому володіти всіма речами.
- Добре, - погодилися чорти.
- Ну, стаєте у ряд і марш!
Як припустили вони... гей-гей... панотця, такий пил підняли, що на десять верст навколо кодри припорошили. Біжать чорти, а царевич у вус посміюється. Взув він постоли, надяг кушму на голову, заграв на флуере й тільки уепел подумати, як опинився у скелі драконової, у джерела джерел з водою, як сльоза.
Учуяли дракони, що хтось із джерела воду бере, і миттю зібралися старий і молодий. Глянули, а там жодної душі, А самі чують - берет хтось воду. Ось напасти! Оточили вони джерело, очі витріщають, але нікого не бачать. Нахилився один дракон над джерелом, а невидимий царевич як розмахнеться булавою й хвать! його по потилиці, ледве зі світла не зжив.
- Ой-Ой, хто мене вдарив, очі б йому повилазили! - завив дракон і хвать! хвать! того, що за ним стояв, думаючи, що той його вперіщив; той теж кривдника не примітив і вдарив іншого. Стали дракони дубасити один іншого, затіяли бійку, так таку, що ні неба, нн землі не видне. Тільки один дракон залишився у живих, і не брав його ні палаш; ні булава.
Та подумав царевич, що коли не розтрощила дракона сила булави, нехай розтрощать його стіни у'язниці так темрява підвалів. Приставив молодець флуер до губ і побажав опинитися разом зі змієм при царському дворі. Не встигнув він пісні проспівати, як був уже будинку. Посадив дракона під замок, за сім'ю запорами, під охорону стражників, а сам направився прямо у сад, де у зеленому листі співала пташина зграйка: примітивши його, пташка відразу поскакала з гілки на гілку, поки на
Землі не опинилася, і як тільки доторкнулася до землі, обер-нулась червоною дівицею. Від радості царевич сміявся, а дівиця плакала. Засукав він їй рукава по самі плечі й тричі змочив обрубки водою родникозой. Відразу у дівчини руки отросли такими, як були, і засяялася вона від щастя. Прекрасне сонце, коли вирветься через гірські кручі, через чорні хмари, прекрасна квітка, коли вітер над ним не віє, дощ поллє й сонце пригріє, прекрасний квітучий луг у травні, коли теплий вітерець його пестить. Такий же гарної була й дівиця з відрослими руками, з радістю у серце й посмішкою на особі.
Пішли вони разом у палац, а Зелений-Цар від радості, що син вернувся, та ще з такою дівицею-красунею, кинувся їм назустріч. Але не встигнув він їх обійняти, як стражники закричали від жаху: почали валитися стіни так ламатися запори темниці: це дракон з полону виривався. Мати моя, який страх усіх охопив! Багато розбіглися, а царевич надяг кушму на голову й, коли підійшов до нього розлютований дракон... хвать! його булавою по одній скроні, потім по іншому так, що уклав його на місці. Підійшла до дракона дівчина, довідалася його й затряслася; чудовисько зібралося із силами так простягнуло руки, схопити її. Але отут дівчина примітила у нього на пальці свій перстень і - раз! - зірвала його. Тим же миттю дракон у порох перетворився, тільки купа костей на землю звалилася - давно йому пора була вмирати. Повелів отут Зелений-Цар своєї челяді кістки спалити, а попіл по вітру пустити, щоб і сліду драконова не залишилося, а потім затіяв весілля з музикою нечуваної, зі стравами небаченими, і гостей скликали із усього світла. Приїхав на весілля з далекого царства й батько дівиці: за ним за перший послали карету із дванадцятьма кіньми. Та розгорівся там бенкет - на увесь світ! Уже хто сідав за стіл, голодним і тверезим не вставав.
Щастя привело й мене на їхнє весілля. Погуляв я на ній, повеселився й бачив, як вони зажили у злагоді й спокої.