Жила бідна вдова. Якось її син, відіграючи на вулиці, на нещастя, ударив царевича. Той закричав у весь голос і побіг скаржитися батькові. А овдовілий син пішов додому винитися перед матір'ю.
- Як же могло з тобою таке приключитися, синок? - запричитала мати. За це можна й голови втратитися. Ну, що трапилося, того не виправиш. Полезай на горище, побери батьківську рушницю й біжи, поки ноги тебе будуть нести.
Так і зробив овдовілий син. Біг він три дні й три ночі через зелені долини й круті гори, поки його несли ноги, і добрався до опушки глухого лісу.
Притулився до дерева й оглянувся. Побачив він кругле озеро, у якому плавали качки.
"Ось це буде полювання! - подумав овдовілий син.- Залишуся я тут назавжди".
Побудував він хатину на березі озера й став у ній жити, перечікувати лихо. Минули дні за днями, і овдовілий син так прижився у тих місцях, що почував себе як будинку. Але ось прийшла зима. Гримнули сабоні морози, а снігу навалило стільки, що не пройти не проїхати. Але овдовілий син ще з літа запасся дровами, качок настріляв і Жив собі розкошуючи у теплі так у ситості. А зима бушувала усе пущі й пущі. Та лісових жителів не дарувала. Гинули вони від морозу й від голоду. Якось голод вигнав з лісу лисицю. Побачила вона хатину, принюхалася до диму, що йшов із труби, і розв'язала:
- Піду попрошуся погрітися. А там будь що буде!
Через глибокі замети прискакала лисиця до хатини й постукалася. Зглянувся над нею овдовілий син і відчинив двері.
Відігрілася лисиця біля вогню, ожила й стала оглядатися. Бачить - під самою стелею на гаку висить жирна качка. Отут голод їй про себе й нагадав. Заблагала лисиця:
- дай мені небагато качиного мясца. Не те вмру від голоду. А вуж я тобі теж коли-небудь придамся.
Знову зглянувся над нею овдовілий син і нагодував, день пройшов, іншої скінчився, а лисиця й не думає йти - дуже вуж їй отут сподобалося. Так і зажили вони вдвох. Овдовілий син за хазяїна, а лисиця по господарстві клопоче. Та ось одного разу припхався до хатини величезний волчище, тремтить, хвіст підтискає й у двері скребеться.
- Прошу тебе, брат, і тебе, тіточка лисиця, пустите мене погрітися, не те сгину я від морозу.
Пустив його овдовілий син у будинок. Лисиця й говорить вовкові:
- Слухай, кум вовк, погрітися ми тебе пустили, сиди у вогню, але щоб голову не піднімав, на стелю не дивився. Не те виженемо тебе назад на мороз.
Як тільки вовк відігрівся, він і подумав: "Із чого б це тітка лисиця не веліла мені дивитися на стелю? Треба б дізнатися".
Він улучив момент і скосив очі на стелю. А там на гаку жирна качка висить. Отут вовк не витримав і заблагав:
- Не дай, брат, з голоду померти, почастуй качатиною. А потрапиш у лихо, і я придамся.
Дав овдовілий син вовкові качку. А на гак іншу повісив. Як тільки вовк побачив другу качку, він і подумав: "Краще місця, щоб зиму перезимувати, мені й не знайти".
Так вовк і залишився з ними жити. Не пройшло й трьох днів, приплів до хатини ведмідь. Він наліг на двері й ввалився у будинок.
- Агов, хазяї! - заревів він.- Прагнете не прагнете, а ухвалюйте гостя!
- ласкаво просимо, дід ведмідь! - запекла перелякана лисиця. - Тільки про одне тебе прошу нізащо на світі не дивися на стелю!
Ну, ведмідь, звичайно, відразу й підняв голову й побачив качку на гаку.
- Агов, хлопець! - крикнув він.- Ти, здається, тут хазяїн. Лисиця отут щось щодо стелі тлумачила. Так я там качку бачу, дай мені поїсти. А за мною не стане - допоможу, коли знадоблюся.
- Бери качку й сідай до вогню, дід ведмідь, - сказав овдовілий син. - Ти адже змерзнув і Зголоднів.
Сподобалося отут ведмедеві, і він оголосив, що нікуди не піде, а залишиться у гостях назавжди. Пройшло ще три дні. Та приплів до хатини орел. Крила його змерзнулися. Ледве відігрівся у вогню. А про стелю лисиця й пискнути не посміла. Хіба від орла вбережеш качку під стелею?
Уже повна хатина звірами набита, але отут заєць на вогник прибіг. Як його, бідного, не пустиш? Та лисиця, що зовсім вуж себе господаркою почувала, сперечатися не стала. Тим більше що заєць м'яса зовсім не їсть. Йому качки не треба. Так вони усе разом у теплі й перезимували. А як потеплішало, зібралися звірі у ліс вертатися, думала, думала лисиця, як їй віддячити овдовілого сина, і придумала. Розв'язала вона його женити на царській дочці. Посміявся над нею овдовілий син:
- Де ж це я, бідняк, собі у дружин дістану царську дочку?
- А це вуж наша турбота, - сказала лисиця.
Покликала вона ведмедя, вовка, орла й зайця й сказала їм:
- Хазяїн нас усю зиму обігрівав і кормил. А за добро добром треба платити.
Підемо на царський двір. Віднесемо царську дочку й женимо на ній нашого хазяїна.
Легко сказати, а як зробити? Але хитра лисиця й про це подумала. Вона дістала плуг, запрягла у нього вовка й ведмедя, начебто волів. Сама прикинулася орачем, а зайця приставила волів поганяти. Та так відправилися вони до царського двору. Орел кружляв над ними й виглядав зверху царську дочку.
Під'їхали вони до царського двору, а ворота на замку. Тоді заєць протиснувся у щілинку, відімкнув ворота й впустив звірів. Стали вони царський двір розорювати, начебто поле, цар визирнув у вікно й здивувався.
- Дивися! - крикнув він цариці. - Ось так чудо! Звірі орють.
Усе висипали у двір. Дивляться, головами погойдують, пальцями показують, сміються. Та царівна відразу. Каменем упав на неї орел, схопив пазурами й відніс. Охнула цариця, закричала. Почався отут переполох. А лисиця, вовк, ведмідь і заєць тим часом вислизнули. Стала жити царівна у хатині у овдовілого сина.
Спочатку всі звірів боялася. А як побачила, що овдовілий син їх любить,
Теж до них звикла. Зайнялася царівна господарством - забирала у хатині, обід
Варила. Та так вийшло, що замість лисиці за господарку стала.
Тим часом цар велів обшарити всю долину, обшукати весь ліс, оглянути
Кожне дерево, перевернути всякий камінь. Тому, хто знайде царівну, він
Обіцяв велику нагороду. А царське слово далеке чутно, швидко біжить, дійшло
Воно й до тих людей, що жили неподалік від хатини.
Так цар довідався, де захована царівна. Послав він велике військо. Але орел, який літав високо у небі, ще бачили побачив царських воїнів. А лисиця відправила швидконогого зайця збирати по околишніх лісах усіх ведмедів, вовків, лисиць. Накинулися звірі на царське військо. Орли зверху клюють.
Вовки рвуть на частині. Ведмеді вистачають у оберемок і валять на землю. А зайці верещать і під ногами плутаються. Так і розігнали усе незліченне військо. Зрозумів цар, що силою йому не впоратися. Пішов він до старої чарівниці. Пообіцяв він їй велике багатство й попросив ради. Обіцяла чарівниця допомогти цареві. Вона побрала великий глиняний глечик і відправилася до хатини. Вибрала баба година, коли царівна залишилася будинку одна, і постукалася у двері.
- дай мені що-небудь поїсти, донечка, - прокряхтела вона.
Царівна нагодувала її й покликала у хатину відпочити. Увійшла баба, оглянулася й запричитала:
- Щаслива ти, донечка, у будинку живеш, просторо у тебе й тепло. А яке мені й у дощ і у холод у простому глечику жити! Здивувалася царівна, як це можна у глечику жити. Пішла подивитися. Заглянула вона у глечик, а баба чарівниця штовхнула її туди. Закрутився глечик, начебто гончарне коло, закрутився, піднявся у повітря й відніс царівну на царський двір, добився цар свого.
Але лисицю не так просто перехитрити. Дізналася вона про бабу чарівницю й відразу догадалася про усе. Знову запрягла вона вовка й ведмедя у плуг і поїхала на царський двір. Цього разу цар не дозволив дочки вийти з будинку. Але як тільки вона висунулася з вікна, орел підхопив її й відніс. Зрозумів тоді цар, що не впоратися йому з хитрою лисицею. Погодився він віддати царівну за бідного овдовілого сина, аби тільки жила вона з ним у палаці. Одного чудового дня зупинилася перед хатиною царська карета. Сіли у неї овдовілий син із царівною й поїхали у палац весілля відіграти. Орел летів над ними. А вовк, ведмідь, лисиця й заєць слідом бігли. Так і стали вони жити усе на царському дворі. Живуть там і дотепер, якщо живі.