Зустрів старий у лісі запеклого вовка. Вовк був голодний і як заричить на старого:
- Готуйся помирати!
Ти мені нині спати у ялівці перешкодив. У мене й посейчас голову ломить від твого ревіння.
- Помилуй, голубчик Сірий! Так адже я всього-на-всього висякався.
- Усе одне помреш. Готуйся!
- Хто сабоний, той і правий, — пробормотів старий і давай вовка просити:
- Дозволь перед смертю твоїм хвостом гробову свічу відміряти.
Дозволив вовк. Старий відрізав мірило — добрий дрюк, — почав вовчий хвіст на руку намотувати, а сам вовка дрюком б'є так присуджує:
- Хто сабоний, той правий, а хто розумний, той кмітливістю побере.
Обірвався зрештою хвіст; засміявся старий і закинув побитого вовка у кущі.
Відійшов вовк і завив. На виття збіглася ціла зграя вовків, старий ледь-ледь на ялину піднятися встигнув. Довго вовки думали так ворожили — як тепер бути? Та додумалися: устануть один на одного й доберуться до самої вершини їли.
Побитому вовкові це довелося по душі. Устав він під ялину й велів іншим вовкам підніматися на нього. Незабаром вовки добралися до вершини їли. Ось уже й останній вовк заліз наверх, прагне напасти на старого, а той йому на вухо шепотить:
- Агов, слишь, братуха: Доки інші до мене не допалися, з'їж-но краще ти один мене, отут нагорі. Я вчеплюся за галузі, а ти — кусай, їж... Тільки дозволь мені спершу нашвидку твоїм хвостом гробову свічу відміряти.
Вовк погодився. Старий витягся ніж, відрізав хвіст і кинув його вниз із лементом:
- Агов ти, обдертий! Ось твій хвіст.
Повірив йому побитий вовк і кинувся за хвостом. Але як тільки він з-під купи вискочив, усі вовки попадали. Розбіглися вовки сломя шию, хто куди. З тієї пори у вовків шиї не гнуться.