Охотилея раз селянин і побачив величезного яструба, вистрілив у нього, так не потрапив. Яструб тільки отряхнувся — і ні з місця. Вистрілив у другий раз — те ж саме. Вистрілив втретє — яструб пір'я розпушив, налетів, схопив мисливця за голову, заніс високо у небо й відпустив — нехай падає. Однак не долетів той саму малість до землі, як яструб підхопив його й, обережно вилучивши на землю, запитує:
- Ну як, страшнувато було?
- Ох, і набрався ж я страху! - відповідає селянин.
- Ось так само й мені страшно було, коли ти стріляв у мене.
Отут яструб знову схопив селянина за голову, відніс під хмари й знову відпустив. Тільки не встигнув той до землі долетіти, як яструб підхопив його й, обережно вилучивши на землю, запитує:
- Ну як, страшнувато було?
- Та сказати не можу, як страшно!
- Ось так само страшно було й мені, коли ти стріляв у мене.
Втретє схопив яструб селянина за голову, відніс під хмари й відпустив. Але не встигнув той до землі долетіти, як підхопив його яструб і, обережно вилучивши на землю, запитує:
- Ну як, усе ще страшно було?
- Так страшно ще не було! - тремтячи, відповів селянин.
- Ось і мені було так само страшно, коли ти третій раз стріляв у мене. Ну так знаю, таке вуж справа мисливська — стріляти, тому вибачаю тебе. А коли прагнеш розбагатіти, то годуй мене три роки: перший рік — яйцями й курми, другий — бараниною, третій — телятиною і яловичиною.
Добре. Погодився селянин і кормил яструби три роки.
Посадив яструб годувальника свого на крила й поніс. Летів, летів з ним, чи те полудня, чи те довше, потім раптом кричить:
- Подивися-но, годувальник мій, геть туди! Бачиш, яке там сяйво?
- Так як не побачити!
Добре, коли бачиш; а чи небажання тобі поїсти?
- Як небажання!
- Добре, коли полювання! - відповів яструб, негайно опустився поруч того сяйва й говорить:
- Отут моя сестра живе, заходь у будинок, проси поїсти й проси райчук!
Заходить селянин у будинок, просить Ястребову сестру нагодувати його — нагодувала; просить райчук — райчук не дала, відповіла на це так:
- Брат гарний, а райчук і того краще!
Нічого яструб на таку відповідь не сказав, а велів селянинові знову сідати на нього й летіти далі. Летіли, летіли, не те полудня, не те довше, як раптом яструб запитує у другий раз:
- Подивися, бачиш, яке там сяйво?
- Так як отут не побачити!
- Добре, коли бачиш; чи небажання тобі поїсти?
- Як небажання!
- Добре, коли полювання! - відповів яструб, опустився на землю поруч сяйва й говорить:
- Отут моя середня сестра живе, зайди, проси поїсти й проси райчук!
Заходить селянин у будинок, просить Ястребову сестру нагодувати його — нагодувала; просить райчук — райчук не дала; відповіла на це так:
- Брат гарний, а райчук ще краще!
Нічого яструб не сказав і велів селянинові знову сідати на нього верхи й летіти далі. Летіли, летіли, чи то полудня, чи те довше, попадається їм вогненна ріка — вогонь до неба дістає. Вивалялися яструб із селянином у рідкому бруді — наскрізь промокли й пролетіли крізь полум'я, тільки ледве обпалилися. Промчалися через вогонь, а за ним — будинок молодшої ястребовой сестри. Зайшов селянин, попросив їжі, попросив райчук; молодша сестра відповідає:
- Райчук гарний, а брат і того краще! - і дала йому таку штучку, начебто яйця.
Ось селянин з яструбом знову у бруді вивалялися й помчалися назад — крізь вогонь. Мчалися, мчалися — раптом яструб і запитує, чи небажання є?
- Як небажання!
Тоді велить яструб відкрити райчук. Як відкрив — виявилося там ціле місто з їжею й питвом, з усім, що буває у місті; тільки людей у місті не було.
Напилися вони, наїлися, закрили райчук і відправилися далі. З полудня пролетіли, яструб запитує, не чи довідається він рідну сторонку?
- Начебто б довідаюся, так не зовсім! - відповів селянин. Пролетів яструб ще з полудня й знову запитує, не
Чи довідається рідну сторонку?
- Тепер довідаюся! - відповідає селянин.
Пролетів яструб ще з полудня й знову запитує, не чи довідається рідну сторонку?
- Тепер уже нізащо не заблуджуся! - відповів селянин.
Вилучив отут яструб селянина, подарував йому райчук, так покарав, щоб не розкривав його доти, поки додому не прийде.
Добре. Побрав селянин райчук і пішов додому. Ішов, ішов доти, поки у лісі не заблудився. Плутав день, інший, третій — Зголоднів, і змусив його голод розкрити райчук. Як відкрив райчук, так миттю — тільки дерева затріщали — з'явилося місто з їжею й питвом, з усім, що буває у місті; тільки людей у ньому не було ні душі. Наївся він, напився й праг закрити райчук, так даремно намагається — нічого у нього не виходить, — як стояло місто, так і коштує. Що робити-те? Зміркував, зле його справа, і давай горювати, навіть заплакав.
Раптом з'явився дідок і мовить:
- Віддаси мені те нове, що будинку тебе чекає, — закрию райчук і дорогу покаджу.
Прагнеш не прагнеш, а довелося пообіцяти.
Тоді дідок, а це був чорт, зібрав райчук і відвів селянина додому. А будинку дружина селянина народила сина. Тепер і райчук є й усі, ось якби ще син не був рису обіцяний!
Розкинув селянин поруч будинку райчук і зажив із дружиною й сином у повному достатку. Ось підріс син і говорить батькові:
- Пора мені й до чорта з'явитися, раз обіцяний я йому! Батько мовчить — коли треба, так треба — сам пам'ятає своє
Слово. Пішов син, але на першому пагорку зустрів він дідка; запитує той, куди син шлях тримає.
- Нема чого тобі знати! - гордо відповідає син і йде своєю дорогою.
А дідок колом обійшов і знову йде синові назустріч, тільки обличчя змінив, і запитує:
- Куди, синок, ідеш?
- Нема чого тобі знати! - відповідає йому син і йде своєю дорогою.
Тоді дідок втретє колом обійшов і знову, обличчя змінивши, іде назустріч синові й запитує ласкаво:
- Куди ти, синок милий, ідеш?
Розповів син усе: звідки йде, куди йде. Дідок і говорить:
- Добре, що від мене не таїшся! Підеш лісом — знайдеш озеро; сховайся близько нього, тому що туди прийдуть купатися сім качок; коли вони викупляються й підуть, то прийде ще одна — спробуй украсти у неї одежу. Одежу украдеш — чекай, поки качка прийде просити її назад;
Тільки дивися запам'ятай — коли качка скаже: «Милий батько!», те не віддавай; коли скаже: «Милий братик!», тоді віддай.
Добре. Пішов син до озера й сховався. Незабаром приходять сім качок — викупалися, одяглися, пішли. Потім приходить одна — роздягнулася, зайшла у озеро. Син потихеньку підповз і забрал одежу. Вийшла качка з озера, оглянулася, бедняжка, і говорить: «Милий братик! Віддай мою одежу!»
Син відразу й віддав. Одяглася качка, обернулася дівицею й пішла у свою хатинку, а син пішов разом з нею й пробув у дівиці у хатинці до вечора. Неподалік від хатинки було чортове житло, і ввечері синові — прагнеш не прагнеш, — а треба йти до чорта. Прийшов до чорта — рис надавав різних справ, з якими треба було за одну ніч попоратися: скопати землю, посадити яблуню, виростити до ранку яблука й принести чортові, коли він прокинеться.
Перелякався син, пішов до дівиці й розповів їй про своє горе. Дівиця йому у відповідь:
- Не засмучуйся, лягай спати, я з усім попораюся. Добре. Так воно й було: зранку принесла дівиця спілі
Яблука синові, а син відніс їхньому чортові. На наступний вечір рис говорить:
- Нинішньою ніччю посій пшеницю, вирости, змели й напечи мені до ранку коржів на сніданок!
Злякався син і знову пішов до дівиці скаржитися, а вона йому відповідає:
- Лягай спати, я з усім попораюся!
Добре. Та правда — зранку принесла дівиця свіжоспечені коржі, і син відніс їхньому чортові. На наступний вечір рис говорить:
- У мене на стайні жеребець є; побери його й за ніч обскакай усю мою землю!
Почув це син, зрадів й думає: верхи скакати — робота не важка. А дівиця говорить, нема чого раніше часу радіти — мов, сама це важка робота, жеребець-те адже — сам чорт. Однак, щоб стрибка була без перешкоди, дала дівиця синові срібну мітелку, золоту мітелку, великий молоток і покарала:
- Як будеш у стайню заходити й жеребець кинеться на тебе, стукни його молотком по голові як випливає — либонь угамує. Коли сушею будеш скакати, то поганяй жеребця золотою мітелкою, а коли по воді скакати прийде, то поганяй срібною мітелкою.
Побрав син молоток, мітелки й поспішає у шлях відправлятися. Заходить у стайню — жеребець дибки й кидається немов сатана з диким ржаньем на сина. Тільки як молотком його по чолу вперіщили — відразу втихомирився, скакай на ньому куди завгодно. Поскакав син сушею, — знай підстьобує жеребця золотою мітелкою, жеребець іде добре, як і має бути. Але отут на шляху озеро попадається, і забув син у самої води стьобнути жеребця срібною мітелкою. Влетів жеребець у воду й тоне. Отут згадав син, що треба хльоснути срібною мітелкою. Ударив срібною мітелкою — глядь, і перестав тонути — вітром через озеро перемахнув.
Так і скакав він по озерах, по ріках, по морях, по суші — тільки вітер у вухах свистить, а до ранку й насправді усю землю обскакав. Прискакав додому, поставив на стайню змиленого жеребця й заходить до чорта. Увійшов — бачить: голова у чорта расшиблена, руки, ноги звело.
- Перегоди! - репетує він злобливо, — я тобі, розумникові окаянному, покаджу! Я бачу, ви заодно орудуєте й прагнете мене зі світла зжити. Тільки скоріше я вас зживу, чому ви мене, — увечері обоє приходите до мене — накажу вас спалити!
Робити нема чого — довелося синові з дівицею ввечері йти до чорта. Прийшли. Чорт наказав своїм слугам дно у залізної бочки вибити, сина з дівицею у неї посадити, дно назад закласти, бочку обручами стягти й залишити їх у ній до ранку; зранку розвести під бочкою вогонь і спалить обох заживо.
До напівночі вони вуж було зовсім задихнулися, так отут дівиця й говорить синові:
- Ти тягни повітря у себе, а я — із себе!
Добре. Один дохнув, іншої видихнув — подихали так, перетворилися у мух, через дірку для затички вилетіли назовні й давай утікати.
На інший день спозаранок велить чорт слугам вогонь під бочкою розлучати. Коли нагнали жару як випливає, чорт запитує:
- Ну як, ще не волають?
- Немає! Ще немає!
- Пора б їм уже заволати — підкинь-но ще дровец!
Палили, палили — майже половину всіх чортових дров спалили, і бочка докрасна загострилася, а ні звуку не чути. Прибігає чорт раз, прибігає два, запитує, не чи кричать ще.
- Ніяк, окаянні, не кричать! - відповідає слуга.
- Ну, раз дотепер не кричать, треба бочку відкривати, подивитися, що там приключилося! Відкрили бочку, а у ній ні душі.
Зрозумів чорт, що трапилося, і негайно наказав слузі доганяти втікачів: нехай піймає їх і приведе назад.
Понісся слуга вихром, пихкає, хропе. А дівиця ще бачили розчула й відразу перетворилася у овець, а син — у пастуха. Пролетів чортовий слуга повз пастуха, потім ні із чим назад до чорта біжить.
А вівці з пастухом знову перетворилися у людей і побігли далі.
Прибіг слуга додому — рис у нього запитує: не чи бачив їх?
- Немає! Крім пастуха з вівцями, нікого іншого не бачив.
- Чому не схопив їх, це вони й були! - закричав чорт і велів бігти іншому слузі.
Той біг ще швидше, а шуму від нього було ще більше. Дівиця його здалеку почула й сама обернулася церквою, син — пастором на амвоні. Чортову слузі невтямки, що церква з пастором — ті втікачі, яких він шукає, — прибіг він до чорта голіруч і ще дух не перевів, а вже розповідає, що бачив тільки церкву з пастором. Чорт навіть позеленів від злості: чому не привів пастора й церква не розламав! Злиться чорт, брикає, нарешті сам ринувся навздогін за втікачами.
Біжить, біжить чортовою спритністю, живцем проковтнути їх збирається, так поспіла дівиця рибкою обернутися, а син — озером. Озеру рибка дала срібну мітелку, покаравши бити нею по воді, коли рис прибіжить до озера.
Добре. Ось уже й чорт приспів і норовить рибку виловити, але озеро як прийметься хвилювати воду срібною мітелкою, так так сабоно, що вода навіть гаряча стала й заливає риса — не може він не увернутися, не втекти. Тільки кричить:
- Провалитеся хоч у пекло, хоч куди, тільки випустите мене з озера!
Однак озеро й не збирається його відпускати: ще пущі вирує й захльостує риса, так що він уже ледве борсається. Нарешті відпустили риса ледве живого, і втік він у своє пекло.
Пішли вони обоє задоволені, поки не прийшли до будинку сина. А дівиця не бажає у нього заходити: нехай син спершу випросить батьківський дозвіл.
Добре. Погодився син і пішов до батька дозвіл запитувати. А отут дівиця й говорить йому ще:
- Коли у хату зайдеш, з молодшою сестрою не здоровайся, не те мене забудеш!
Увійшов син, однак від радості, що знову у рідну домівку повернувся, забув він наказ дівиці й привітався з молодшою сестрою. Та трапилося ось що: син відразу начисто забув про дівицю, що чекала його надворі, і ні слова про неї батькові не сказав.
Дівиця зрозуміла, що позабута, підійшла до колодязя й залізла на вербу.
Син, притомившись із дороги, попросив подати йому води напитися. Побрала старша сестра кружку й скоріше до колодязя. Підійшла до колодязя — бачить, у воді дівочий лик вроди небаченої відбивається, і думає: « До чого ж я гарна, якби знала те раніше!»
Дивилася вона у воду, дивилася — кружка-те з рук і вислизнула, а коли надивилася, повернулася у хату замислена, без води.
Пішла друга сестра води зачерпнути, але й з нею при -
Ключилось те ж саме: доти дивилася, доти дивувала своїй красі у воді, поки кружка з рук не вислизнула. Повернулася дівиця у хату замислена.
Наостанку пішла по воду мати. Та вона побачила у воді красуню, так не повірила, що у свої лета може бути такий гарної, ось і почала дивитися те по сторонах, те нагору: у чому отут справа? Коли догори-те подивилася — побачила на вербі вроду-дівицю. Прийшла вона у хату всім про той повідати. Почув син, відразу спохватився, що дівиця дожидает його надворі, і побіг до колодязя.
Прибіг, обійняв дівицю — і померли обоє.