У кріпосні часи був у одному маєтку дуже жорстокий староста. Усіляко знущався він над селянами, панщиною переводив. У той рік був сабоний недорід, і коли на садибі йшла молотьба, барщинники приносили із собою з будинку маленькі торбочки, насипали у поміщицькій клуні зерно й тягали додому. Л староста пронюхав про це й став ночами підстерігати їх за клунею. Кого піймає, тому суботнім вечором по двадцять ціпків усипали.
Нарешті один дужий мужик надумав провчити старосту. Схоронився він неподалік від клуні й чекає старосту. Інші молотники на гумне вже посад настелили й почали молотити. Незабаром приходить староста й за своїм звичаєм стереже за рогом. Мужик тихенько підкрався до старости позаду, схопив його за шиворот, звалив собі на спину й пустився що було сечі до озера. Коли прибіг на берег, півень прокричав. Мужик піднатужився й кинув старосту у озеро. А сам, навіть не перехрестившись, побіг назад у клуню.
На інший день уже вся садиба знала, як минулою ніччю рис відніс старосту із клуні й кинув у воду. Мужики, що відбували панщину у поміщика, сміялися, а двірські повірили.
З тієї пори староста ніколи не підстерігав мужиків ночами за клунею.