Як тварини пасербицю виручали

Жила у старожитні часи вдова — зла відьма. Була у неї рідна дочка й була пасербиця, сиротка. Рідна дочка була виродлива, як сама відьма, — довгоноса, капловуха, ряба, а сиротка — мила, з личка гарна, струнка, як тростинка озерна. Зрозуміло, що на рідну дочку ніхто й дивитися не праг, а до сиротке гарної наречені так і сваталися. Уже до того це відьмі не по душі було, що розв'язала вона пасербицю перевести. Ось якось погасила вона всі вогні у будинку й посилає пасербицю за вогнем до песьеглаву у палац, що неподалік від ведьминого житла стояв. Знала вона, що підлий песьеглав людей у себе на шматки розриває. Пасербиця була дівчина лагідна, безмовна — відразу побігла доріжкою так густим лісом до палацу песьеглава. Пробралася через ліс і зустрічає більшу корову з налитим вим'ям. Молить її корова: — Подій мене, донечка. Важко ходити з повним вим'ям. Побрала сирітка й подоїла корову — краще не треба. - Спасибі тобі, спасибі, донечка, — сказала корова, і пішли вони кожна своєю дорогою. Біжить сиротка далі, зустрічає білу вівцю з довгою, кошлатою вовною, яка прямо по землі волочиться. Молить її вівця: — Обстрижи мене, донечка. Важко з такою вовною у жарі ходити. Побрала сирітка й обстригла вівцю — краще не треба. - Спасибі тобі, спасибі, донечка, — сказала вівця, і пішли вони кожна своєю дорогою. Біжить сиротка далі, біжить, зустрічає прив'язаний коня, а мотузка зовсім на кіл намоталася. Молить кінь: — Розплутай мене, донечка! Побрала сирітка й розплутала мотузку так побігла своєю дорогою у палац до песьеглаву. А палац у песьеглава був багатий, хоч і стояв на курьих ніжках. Приходить сиротка, привіталася й просить вогника. Песьеглав привітався й говорить у відповідь: — Буде тобі вогонь. А поки ось тобі бубонці — дзвони так танцюй, покамест я сплю. А сам пішов у іншу кімнату подумати, як йому сиротку розтерзати, щоб душу свою ліпше повеселити. Тільки це він вийшов, вискакує з нори мишка й мовить: — Дай-но, голубонька, ці бубонці мені, я за тебе попляшу, а ти біжи ладь як можна скоріше — полем так лісом, прямо до будинку. Як тільки хазяїн повернеться, він тебе на шматочки розірве. Ступай у кухню, там знайдеш вогонь. А на ларе побачиш два мішки — один великий, інший поменше, обоє із золотом і дорогими каменями. Побери менший — великий дуже вуж важкий. Віддала сирітка мишці бубонці, пішла на кухню, побрала вогонь і менший мішок і побе жала скоріше ладь - полем так лісом, прямо до будинку. Ось виходить песьеглав зі своєї кімнати й бачить, що це не дівчина, а мишка бубонцями подзвяківает. Взревів песьеглав і хвать було мишку своїми залізними когтищами. Так тільки та юрк під підлогу, — залишилося песьеглаву стіну скребти, начебто котові, у пастку, що догодив. Прийнявся він у всіх кімнатах і комірках дівчину шукати. Не знайшов у палаці, вибіг і помчався навздогін. Біжить, тільки лабети миготять, а сиротку наздогнати не може, тому що він-те не прямо полем так лісом побіг, а кружним шляхом, по битий шляху. Зустрічає песьеглав кінь і запитує, не чи бачила вона дівчисько. Подумав кінь і відповідає, що бачила одну, — та тільки що пробігла у палац на курьих ніжках, а назад ще не верталася. Песьеглав, як ошалілий, — додому. Знову обшукав усі кімнати, комірки, кути. Нічого не знайшов, завив з люті й знову побіг по дорозі за сироткой. Півдороги пробіг, зустрічає вівцю й запитує, не чи бачила дівчисько. Подумала вівця й відповідає, що бачила одну, — та тільки що пробігла до палацу на курьих ніжках. Помчався песьеглав, віддуваясь так отфиркиваясь, до свого палацу, усі кімнати обшукав від верху до низу, усі кути й завулки обшарив. Ніде сиротки не знайшов, заревів від гніву, заричав і знову припустив по дорозі, тільки пил здійнявся. Уже більше половини дороги пробіг, зустрічає корову й запитує, не чи бачила та дівчисько. Подумала корова й відповідає, що бачила одну, — та тільки що пробігла до палацу на курьих ніжках. Песьеглав, як біснуватий, назад до свого палацу. Обшарив усі кімнати, комірки, самі останні куточки й завулки, і під столом-те шукав, і під лавами, ну скрізь, скрізь. Не знайшов сиротки. Угамував нарешті, спати пішов, тому що від цієї біганини й пошуків украй вморився. Так по дорозі згадав про свої мішки, що у той вечір у кухні на ларе забув. Вбігає у кухню, кинувся до своїх мішків, бачить — меншого-те й немає. Зміркував, що сиротка з доброю часткою його багатства втекла. Позеленів від злості, зубами скрегоче, так нічого не поробиш, побрів, похнюпивши голову, спати, а по дорозі усе думає, як би йому цьому дівчиську помститися. Тим часом сиротка жива-здорова вертається з вогнем додому й розповідає, як розжилася у палаці у песьеглава багатством. Мачуха, — відомо, відьма! - жадібна була, і захотілося їй, щоб її рідна дочка ще більшим багатством розжилася. Знову загасила вона у будинку всі вогні й посилає свою дочку за вогнем до песьеглаву. Біжить ведьмина дочка вприприжку до палацу, щоб скоріше побільше золота так каменів одержати. Вибігає з лісу, зустрічає корову з налитим вим'ям. Молить корова: — Подій мене, донечка! А дочка, ніс задерши, повз біжить. Пробігла ще, зустрічає кошлату вівцю. Молить вівця: — Обстрижи мене, донечка! А ведьмина дочка сердито фиркає: — Мабуть ти від мене, є у мене час із тобою возитися! Біжить далі, ледве не налетіла на коня, у якого мотузка туго-натуго на кіл накрутилася. Мовить кінь: — Розплутай мене, донечка! А дочка біжить повз, тільки сичить злобливо: — Дай дорогу, шкапа паршива! Немає у мене часу з тобою возитися! Прибігає у палац, навіть не привіталася з песьеглавом, відразу вогню вимагає. Песьеглав, посміюючись, відповідає: — Буде тобі вогонь. А поки ось тобі бубонці — побрякивай так пританцьовуй, покамест я вогню знайду. Пішов песьеглав у іншу кімнату, придумати, як би пострашнее розтерзати ненависну йому дівчисько. А отут знову вилазить з-під підлоги мишка й мовить: — Ти, голубонька, дай ці бубонці мені, я за тебе попляшу, а ти біжи скоріше ладь. Коли хазяїн прийде сюди, він тебе на шматочки розірве. Ступай на кухню, знайдеш там вогонь. А на ларе побачиш два мішки: один великий, інший поменше. Бери менший собі, — великий тобі важкий буде. Кинула дочка бубонці мишці, кинулася у кухню, згребла великий мішок і вихром додому. А отут саме песьеглав, придумавши страшну страту гості, біжить зі своєї кімнати. Бачить, мишка танцює й бубонцями дзенькає. Тільки цього разу він був половчее. Як шуліка, схопив мишку своїми залізними когтищами й розірвав на дрібні шматочки. А потім ринувся у двері слідом за втікачкою. Біг, біг, зустрічає кінь і запитує, не чи бачила вона дівчисько. Кінь відразу ж відповідає, що недавно пробігла та до лісу. Песьеглав що є сили — слідом. Підбігає до вівці й запитує, не чи бачила вона дівчисько. Вівця відразу відповідає, що якщо він поспішить до лісу, те й наздожене її. Полетів песьеглав, як одержимий, зустрічає корову й запитує, не чи бачила вона дівчисько. Корова відповідає, що геть, мол, вона за кущем — і голову повернула туди, де ведьмина дочка, з більшим мішком вморившись, лежить, віддуваясь так отфиркиваясь. Підскочив обрадуваний песьеглав до дочки й рве свій мішок з її рук. А вона вистачає його із усієї сечі, волає, кусається, дряпається, плює йому у очі, тільки нічого не допомогло. Згріб її песьеглав за волосся й потяг назад у свій палац, а там і роздер на шматки. Надвечір вийшла відьма, чекає свою дочку із золотом. Чекала, чекала до напівночі, так і не дочекалася. Отут баба й зміркувала, що трапилося. Та такаючи відьму злість і туга побрала, що померла вона на місці. А лагідну, гарну так багату сирітку всі люди прославляли так розхвалювали. Почув ці похвали молодий король, що у тому краї правил, і побрав її у дружин. Ох і весілля ж було! Та мене на неї запросили. Спорядився я честь-по-ушановуй: купив двох цукрових коней і пряниковий візок, замовив портняжке паперовий каптан і штани, напнув на голову масляну шапку, взувся у чобітки, що із млинців скроїв, направився на весілля, начебто сам посаджений батько. По дорозі сонце дуже вуж жарило — розтопило мою шапку. Розв'язав я роздобути іншу, зупинився у корчми. Покамест я у корчмі був, звідки не візьмися орава хлопців — з'їли моїх коней і візок. Побрів далі пішки, з голою головою. По дорозі разлезлись мої чобітки. Пішов зливу — розповзлися у мене каптан і штани. Що ж робити? Куди голому, босому подіятися? Дощ ллє, холодно. На щастя, побачив біля дороги більшу трубу на колесах. Заліз у трубу, зігрівся, та й заснув. А то була пушка! Після дощу солдати знову прийнялися свої артикули виробляти так з гармат палити — тільки гул пішов. Випалили й з тієї гармати, де я лежав. Ось я й прилетів у цю сторону, точно у нашу волость.