У одного короля була дочка. Могла вона розгадати будь-яку загадку й тем на увесь світ прославилася. Усе-Те на неї дивували, а від наречених відбою не було. Ось король і говорить:
- Цього не можна стерпіти! Що ні день, те палац нареченими повнісіньким. Відтепер буде так: хто моєї дочки нерозв'язну загадку загадає, тому бути її чоловіком. А чиї загадки вона розгадає, тих велю вішати.
Це допомогло — з тієї пори наречених наче й не було.
Так час і йшов.
Отут якось три брати стали похвалятися, так до того дохвалились, що здумали з королевной змагатися. Пішов у палац старший брат. Хитра була його загадка, так, мабуть, королевнини відповіді ще похитрее були. Робити нема чого, довелося старшому братові йти на шибеницю.
Не краще й у середнього брата справа обернулася.
Ось зібрався у палац молодший брат, а батько з матір'ю не пускають: кому після них хутір залишиться? Хто їх на старості років годувати-напувати буде? Але молодший брат не відступається, просить, умовляє. Батько й погодився, а мати — нізащо: двох синів повісили, третього дарма не віддасть.
«А, щоб тебе, — досадує молодший брат про себе, — піду потихеньку». Та говорить він одного разу матері:
- Слишь, матінка, я у ліс піду на козуль полювати. Отрежь-но ти мені хліба окраєць так збери у кульок якої ні на є їжі.
Мати негайно зміркувала, що у сина на розумі. Розсердилася вона й насипала у окраєць отрути. Сипле, а сама зі сльозами присуджує:
- Чому на шибениці гинути, помри краще у шляху. Хоч сорому не буде,, що всі три сини ганебною смертю скінчилися.
Побрав молодший брат своя рушничку й поскакав. У шляху кінь приустал. Молодший думає: « Постій-но, дам я тобі хліба окраєць, либонь оправишся». З'їв кінь окраєць і здох. Прилетіли дві ворони, виклевали у коня ока й теж здохли. Сунув молодший брат ворон у кульок і пішов. Надвечір зайшов у хату, де жила мати із дванадцятьма синами — злими розбійниками. Але у ту пору мати одна будинку була.
- чи Немає чого закусити? - запитав молодший брат.
- Як не бути! Так їж скоріше, а то сини повернуться, вони тебе вб'ють.
- А скільки у тебе синів?
- Дванадцять.
- Ось як добре, бабуся! У мене у кульку два голубка. Зажар-но ти першим шістьом одного, і другим шістьом іншого. А я поїм і піду далі.
Наївся молодший брат, але не пішов, а заліз потихеньку на горище. А баба птахів жарила, нічого не помітила. Опівночі повернулися старухини сини й запитують:
- Чиїм духом пахне?
- Якому отут духу бути? Ось двох голубів роздобула так зажарила: одним шістьом одного, іншим шістьом — іншого.
Поїли сини так негайно ноги й простягнули. Обглодала мати кісточки — і та скінчилася. А молодший брат пішов ранком далі. Ішов, ішов, однак чи далеко натще підеш? Побрав він рушниця на плече й загадав: «Підстрелю козулю — бути мені королем. Не підстрелю — помирати мені у лісі з голоду».
Хоч і стояв він до козулі задом — Усе-таки підстрелив її. Поїв досита й пішов у палац. Та негайно загадує королевне таку загадку: «Я лихий охотничек. Убив одного; той двох прикінчив. А ті два спершу дванадцять загубили, а там і ще одну. Іншим разом я підстрелив, кого не бачив, а потім поїв, кого побачив».
А угода такої: королевне можна загадку десять днів розгадувати, але ради ні у кого запитувати не можна.
Думає королевна, ворожить — розгадати не може. Переманив увечері молодший брат на свою сторону королевнина стражника й говорить йому:
- Слишь, стану королем призначу тебе радником. Тільки зроби, що накажу: підслухай під дверима, що королевна говорить.
Підслухав стражник. Та передає молодшому братові, що-де королевна так сказала: «Ах ти, негодник! Ось загадав мені загадку! Ну, так нічого, у мене десять днів строку. Дев'ять днів стану до нього служниць підсилати, либонь вивідають розгадку. А не зуміють — те на десятий день сама до нього піду. Аби тільки усе шите-крите, щоб не прознав ніхто, що я за радою ходила».
- Добре. Ти, стражник, хлопець бравий. Побери кресало й сховайся у моїй опочивальні. Ось стануть до мене служниці ходити, розгадку виманювати. Як зайде до мене одна — я пчихну, а ти зараз же висікай іскри, що є сили.
Добре. Увечері перша служниця отут як отут. Тільки вона про розгадку мовлення завело — пчихнув молодший брат, а стражник давай із кресала іскри висікати. Утекла служниця стрімголов й хусточка свій залишила.
З іншими служницями точно так само трапилося.
На десятий день вирішилася королевна сама щастя спробувати. Відчинили двері й запитує, так так боязко:
- Хлопчик, ти один?
- А що тобі?
- Так боюся я, хлопчик, не дізнався б хто, про що стану запитувати.
- Про розгадку, мабуть?
- А як же! Хлопчик, родненький, підкажи мені хоч перше слівце, більшого мені й не потрібне...
Почув молодший брат такі слова, розм'якнуло у пего серденько, не стерпів — сказав королевне перше слово. Навіть пчихнути забув. Так адже ось ще яка мара: так голову втратив, що й друге слівце з мови зірвалося! Отямився він відразу, пчихнув, і заклацало кресало! Отут королевни й сліду нема, тільки хусточка її залишився. Два слова вона довідалася, а їй тільки того й треба було.
Ранком розгадала королевна загадку. Іти молодшому братові на шибеницю! Випросив він у короля дозвіл — загадати королевне у шибениці ще одну загадку, найлегшу на світі! Король подумав: «Ну що за лихо? Коли вона розгадала таку важку загадку, легку-те й поготів розгадає».
Прийшли до шибениці. Молодший брат загадує загадку: «Був я лихий охотничек. У десять козуль цілив. М'ясо втекло, а шкурки й понині при мені».
Не очікувала королевна такої загадки! Ось тепер і відгадуй про те, що сама ж зі своїми служницями робила! Сказати батькові, що перші слова розгадки виманила? Ні, не можна. Відгадати загадку? Ще гірше: батько відразу про усе догадається. Не було б при хлопцеві хусточок! Або не було б такої угоди, що їй ні у кого ради запитувати не можна, — тоді б викрутилася. А тепер-те як бути? Тільки й залишається, що за молодшого брата заміж іти. Так королевна й зробила.
Після весілля скликав молодий король військо й пішов батька з матір'ю відвідати. Заманулося йому по шляху знести розбійницьку хату — ту, де він ворон за голубів видавав. Зірвали воїни дах, зірвали підлога, глядь — що за чудеса! - під підлогою підвал величезний, а у підвалі його брати зв'язані сидять. Зовсім, бідолахи, замучилися, хоч і було у них їжі у достатку: розбійники у підвал і їжі, і питва всякого понатягали. Молодший брат запитує:
- Братики, дорогі, як ви сюди потрапили? Хіба загадок королевне не загадували? Хіба на шибениці не загинули?
- Ми до королівського палацу й не добралися. Нас розбійники схопили, а батькові підроблені листи послали, що, мов, нас повісили, що-де королевна наші загадки розгадала. Це для того, щоб не шукав нас батько, щоб на слід не напав так розбійницька лігвища не розорив.
Те-Те обрадувалися старий-батько так баба-мати, коли їх молодший син — королівський зять — додому повернувся та й старших синів привів. Плакали старі від радості три дні й три ночі, а потім з молодшим сином у його палац пішли.