Було у матері семеро синів і жодної дочки. Стала мати голосити: «Усі сини так сини, хоч би одну донечку бог дав. Так нехай вони хоч у вовків обернуться, якби тільки у мене донечка народилася».
Через рік народилася у матері дочка, а сини стали вовками й у ліс пішли. Росла дочка сама-самісінька, поки їй сім років не здійснилося. Мати тче на верстаті, дочка відразу при ній сидить і плаче. Мати запитує, чого вона плаче? Дівчинка й відповідає їй:
- Боюся я, як би ви не напустили на мене проклін, як на моїх семеро братів.
- Хто наговорив тобі такого дурниці? - запитує її мати сердито.
- Люди казали, — дочка їй у відповідь. Мати більше ні слова не сказала, так усі по-старому й залишилося.
Так не примирилася із цим дівчинка. Надумала вона піти розшукувати своїх братів, тільки розв'язала почекати, поки ще малість підросте. Зшила вона тайкома сім сорочок, сім рушників і сім простирадл, зв'язала у один вузлик і пішла, сльозами заливаючись, шукати своїх братів. По дорозі зустрічає вона старий-дідка, той запитує, чого вона плаче? Дівчинка й говорить:
- Сім моїх братів по лісу вовками нишпорять; іду я їх тепер шукати.
- Нелегко буде їх знайти, дочка, — дідок їй у відповідь.
- Коли тобі ведене, що знайти їх важко, стало бути, ти знаєш, де вони. Розкажи мені, дідусь, як їх знайти, — просить дівчинка.
Дав старий-дідок дівчинці білий прутик і говорить:
- Ступай прямо, геть туди, там буде озеро, а посередині озера острів. Кинь білий прутик у воду й стань на нього, тоді звернеться він у човник. Коли до острова під'їдеш і вилізеш із човника, вона знову у прутик обернеться. На острівці хатинка буде, там живуть твої брати; удень вони вовки, уночі — люди, тому на очі їм показуйся тільки ввечері.
Старий-Дідок пропав, а дівчинка, як їй було покарано, пішла вперед, нікуди не звертаючи, поки до озера не дійшла й на острівець не переправилася. Там у хатинці побачила вона сім ліжок, мохами вистелених. Покрила дівчинка кожне ліжко білим простиральцем, на кожну повісила по рушникові й у узголів'я поклала по сорочці. А сама за грубкою сховалася.
Увечері приходять брати, бачать — ліжка постелени, рушники повішені й білі сорочки лежать. Дивують вони, хто б міг усе це зробити.
- Не інакше, як те сестра наша, — проговорив один.
- Напевно, сестра наша, — погодилися інші. Прийнялися всі семеро шукати й знайшли сестру за грубкою.
Ось радості-те було! Кожному полювання свою сестру обійняти, кожний милується до неї. Коли зустріччю натішилися, сестра запитує своїх братів, як можна їх знову людьми зробити.
- Боляче важка ця справа, сестриця, — відповідають їй брати. - Хто захоче позбавити нас від чаклунства, тому треба сім років просидіти на дереві й усе це час він не вільний не говорити, не сміятися, не плакати, ні. заснути міцно, щоб з дерева не звалитися. Коли всього цього не дотримати, то нам і зовсім погибель настане.
Сестра розв'язала узятися за важку справу й позбавити братів. Вони її — відговорювати, а вона нізащо від свого не відступається. Зранку семеро вовків повели сестру у ліс і посадили на дерево. Заради братів терпить сестра всі тяготи: холод і жару, сніг і дощ і усе інше цілих шість років. За цей час вона стала зовсім дорослої й дуже гарної.
Король тамтешніх земель пішов у той ліс на полювання. Ідучи по вовчому сліду, дійшов він до того дерева й побачив — сидить на дереві дівчина. А була це сестра вовків. Король запитує її, мов, хто вона така й чому сидить на суку? Сестра не відповідає ні полслова. Король стріляти грозить, коли вона не відповість, але й це не допомагає — як була сестра німий, так і залишилася. Затрубив король у ріг, зійшлися на заклик мисливці з усіх боків під дерево й не відстають від дівиці — хто, мол, вона така й що отут робить? Сестра як мовчала, так і мовчить. Дехто з мисливців і справді прагне випалити у неї, але король не велить: дуже вуж вона йому по душі довелася. Повелів він зняти дівицю з дерева й відвести у свій замок.
Бідна сестра вже стільки просиділа, усього годик і залишалося-те потерпіти й брати були б визволені, але отут злі люди знімають її з дерева й збираються відвезти. Так їй жалко, так жалко, що одну сльозинку вона Усе-таки упустила, але ні слова не вимовила.
Привів король дівицю додому; так вона йому полюбилася, що велить він обвінчати себе з нею. Ось став король після весілля догоджати молодій дружині й веселити її по-всякому, так тільки не сміється вона, не розмовляє. Мати короля злиться на сина, за те що одружився на німий, у лісі підібраній дівиці. А король не боляче-те слухає; ось мати й розв'язала будь-що-будь розлучити їх.
Пішов король одного разу у далекі краї на війну, а будинку у цей час у дружини син народився. Мати короля шле грамоту королеві на війну, і у тій грамоті пише, що син, мол, схожий не те на собаку, не те на кішку. Король відповідає, нехай, мов, ростять, якого вуж бог дав. Озлилася мати на сина за таку відповідь і самовільно наказала дитя у королеви відняти й убити. Потім написала королеві, що королева сама своє дитя з'їла.
Розсердився король страшно, негайно вертається з поле брані додому й велить свою дружину на багатті спалить.
Неподалік від замка, на лісовій опушці, розклали багаття й ведуть до нього королеву.
Мати короля, сам король, різні важливі воєводи й багато королівські піддані йдуть на страту подивитися. По шляху летять назустріч їм сім птахів, летять вони й кричать:
- Король, король, перегоди, перегоди!
Прагне король зупинитися й почекати, а мати говорить:
- Нема чого тобі всяку нісенітницю пташину слухати, пішли скоріше далі!
Послухав король свою матір і заквапився вперед. Через небагато часу птаха знову кричать те ж саме:
- Король, король, перегоди, перегоди! Але мати знову вмовила короля йти
Далі, так до самої гори й дійшли. Але отут сім воїнів велять королеві почекати. Ось тепер уже король зупинився.
Підходять усі семеро, — а це брати королеви, вони тепер людьми стали. У якого з них на руках хлопчик маленький, той і говорить королеві:
- Ось тобі твій син, і віддай нам нашу сестру безневинну. Це твоя мати відняла у неї дитя й веліла вбити у лісі, а вовк відняв його у катів. Тільки сестра наша тобі всього цього не відкрила, тому що, нас рятуючи, не змела вона слова мовити.
Обіймають брати сестру навперебій, за порятунок дякують. Усе урятувалися благополучно, тільки у одного брата ока бракує; загубила його сльоза, сестрою загублена, коли король велів її з дерева зняти.
Розгнівався король на свою матір за підлий обман і відразу повелів спалити її на багатті.
Безневинну королеву з більшими почестями привели назад у замок, а брати залишилися при королі лицарями.