Прогнав хазяїн старого пса Погиса у ліс, за те що той більше не міг працювати. Стяг Погис із забору стару баранячу шкіру й сумний поплівся у ліс. Сіл і шкіру
Гризе. Підійшов отут вовк, запитує:
- Ти що робиш?
- Що роблю? Ось, чоботи на старості років шию...
- Ой, Погис! Зший-но ти й мені чоботи: нині по ожеледі у тих, у яких матір народила, і не пройти.
- Це можна... Але ти притягни мені барана. На чоботи, сам розумієш, шкіра потрібна.
- Зрозуміло, зрозуміло, — відповів вовк і побіг за бараном. До ранку притяг він барана. Подивився Погис, прикинув:
- Може, і вистачить шкіри-те! Недельки за три, мабуть, упораюся, ти понаведайся.
Три тижні ласував Погис баранинкой, а шити й не починав. Прийшов вовк.
- Готові чоботи?
- Давно готові, — говорить Погис і показує вовкові баранячі копитця. - На, примір, чи підійдуть?
Вовк і так, і сяк — не годяться, малі.
- Ех, вовк, друже! Так я й думав, що із зубожілої баранячої шкурки добрих чобіт на тебе не зшити. У тебе-те адже лапа здоровенна! На твої чоботи, мабуть, цілий бик піде. Його, я думаю, вистачить.
- Що потрібно, те потрібно, — відповів вовк і пішов за биком. До ранку притяг великого бика.
- Ну як? Вистачить?
- Напевно, вистачить. Зайди через шість тижнів. Погис шість тижнів яловичиною ласував, а чоботи шити
І не думав. Прийшов вовк.
- Готові чоботи?
- Давно. Скільки вуж часу коштують... Ось вони, примір.
Вовк натягнув було чоботи на одну лапу, на другу... Куди там — у бика копита роздвоєні, хіба налізуть?
- Ой, вовк, друже! Так я й думав; ти, видне, бика по землі волок, так йому шкіру роздер, що цільного шматка й не викроїти було. Крої як прагнеш — одні лахміття! А у тебе-те адже лапищи здоровенні, тобі чоботи, мабуть, тільки що з жеребця шити.
- Що потрібно, те потрібно, — погодився вовк і побіг за конем. До ранку притяг однорічне лошати.
- Ну, цього-те вистачить?
- Вистачить! Приходь через дев'ять тижнів.
Дев'ять тижнів Погис конинкой ласував, а шити й не починав.
Прийшов вовк:
- Чоботи готові?
- Звичайно, — відповів Погис і подав йому кінські копита. Натягнув їхній вовк на ноги — впору довелися. Та що за примха у вовка — задумав чоботи на льоді обновляти! Сковзнув по льоду — ах ти господи! Ні тобі на місці встояти, не повернутися... Захотів відвертати — посковзнувся й упав, ледве шию не зламав. Погис не зміг стриматися від сміху, але вовкові не до веселощів: розлютився сірий.
- Як! Морочив мені голову із чобітьми, та ще й знущаєшся? Виходи битися.
- Що мені з тобою битися, — відповідає Погис. - Війна так війна! Добудь собі союзників, а я своїх скличу. Зійдемося завтра на узліссі у сараю, поруч високих сосен.
- Добре. Згодний. Але бережися ти у мене, — похваляється вовк, стягаючи чоботи.
За ніч Погис додому збігав, покликав півня, гусака так кота, і пішли вони до сараю. Але й вовк не дрімав: привів кабана, зайця так ведмедя — і чекають.
Заєць — він моторніше інших — скік на дах сараю й дивиться-виглядає. Раптом як закричить:
- Ідуть! Ідуть! Не знаю, що з нами й буде: при одному — піка, другий камені збирає, третій репетує: « До-Кого ррубить? Куди ррубить?»
- Погано наша справа, — злякався вовк. - Давай-но схоронимося ми з тобою, кабан, у купі хмизу, заєць пускай про всякий випадок на даху залишається, а вуж ти, ведмідь, з ними обробляй.
- Так як же я той-те-один-те? - відмовляється ведмідь. - Я краще на сосну заберуся, а там видне буде,
Добре. Прийшов Погис зі своїм військом — ні душі! Уже зібралися вони було йти, як раптом кіт у хмизу кінчик кабанячого хвоста примітив. Подумав кіт, що це миша, і як стрибне! Від болю кабан вискочив із хмизу так прямо вовкові на спину. Вовк подумав: «Уж якщо кабан утікає, так мені-те що ж залишатися?» — і побіг слідом за кабаном, так ледве не налетів на гусака. Той відскочив убік і штовхнув півня. Півень подумав: «Погано моя справа!» — і злетів на сосну — сховатися. А на сосні ведмідь сидить, тільки про той і молить, щоб бог його від страховиська із двома хлопавками з боків урятував! Скотився ведмідь стрімголов з дерева, ледве шию не зламав.
А заєць із даху поглядає: «Щось буде?» Але сам ні з місця.
Зійшлися вони потім усе у лісі й дивуються: «Ось так військо у Погиса!» Вовк говорить:
- Мене прагли пікою проткнути, так я втік.
Ведмідь говорить:
- Мені гірше всіх довелося: той, із хлопавками з боків, як підхопиться на сосну! Так як закричить: « До-Кого ррубить! Куди ррубить! Давай його!..» Я з дерева стрімголов... добре, що пень мене удержав, а то б і зовсім розбився.
А заєць сміється:
- Ви усе дряпали, а я вичікував! Ось у мене шкіра й ціла.