Віз якось рибалка на дровнях рибу з ріки. Лисиця з узбіччя битий шляху учуяла риб'ячий дух, захотілося і їй рибкою поласувати. Забігла вона вперед, лягла посередь дороги й прикинулася мертвої. Під'їхав рибалка, бачить: дохла лисиця лежить. Побрав її за хвіст і жбурнув на дровни. Думає: «Будинку з неї шкіру здеру».
Їде собі рибалка додому веселехонек. А лиса знай собі скидає рибу із дровней. Усю рибу скинула, сама потихеньку зіскочила й утекла.
Приїхав рибалка додому, прагне багатим видобутком похвастати, глядь — немає ні риби, ні лиси!
Понатягала звідкись лисанька рибки, склала її під стіг сіна, сидить і уплітає. Проходив повз голодний вовк, бачить — лисиця закушує. Підійшов і говорить:
- Здраствуй, кума!
- Здраствуй, куме, здраствуй, — відповідає лисиця.
- Почастувала б, кума, рибешечкой, — просить вовк. А лисиця відповідає:
- Ти б сам, куме, наловив: мені-те адже нелегко дісталося.
- Так я, кумонька, не вмію... Навчи-но ти мене, — просить вовк.
- Добре. Бачиш, геть там, за селом, на озері ополонка? Піди та й вилучи хвіст у воду: за ніч-те риба на хвіст і поналовиться.
Послухався вовк, пішов на озеро, вилучив хвіст у ополонку й сидить. Уночі вдарив мороз, ополонка почало затягувати, і хвіст у вовка примерз. Вовк хвостом ворушить — важкий: багато, знати, риби наловилося.
«Ну й нехай її побільше ловиться», — думає вовк і сидить собі.
На світанку прибігла лиса й запитує:
- Ну як, куме? Клює?
- Клює, кумонька, клює, — відповідає вовк.
- Ось і добре, сиди довше, наловиш більше, — учить лисанька вовка, а сама — навтьоки. Так не у ліс: побігла крутійка на село, кричить бабам, що, мол, вовк воду у ополонці каламутить.
Не повірили було баби, подивитися побігли, а й насправді вовк сидить! Отут всполошилось усі сіло: хто прут вистачає, хто мітлу, а хто кіл або коцюбу — усе вовка бити біжать. Вовк, бідолаха, і радий би втекти, так не може — хвіст до ополонки примерз. Збігся народ, луплять хто прутом, хто колом, а хто й коцюбою. Б'ють так репетують, а вовк від болю виє й рветься. Вирвав, нарешті, хвіст — і ну бігти із усіх ніг; тільки шкіру із хвоста начисто здер.
А лисиця тим часом у хату забралася, діжу перекинула, голову у тісто сунула, сама у ньому вивалялася — і помчалася щодуху у ліс.
А отут її вовк чекає й плачеться:
- Ой, кумонька, навіщо ж ти мене так обдурила? Ледве живехонек утік, а рибки ні однієї й не піймав.
- Зле тобі, куме, — погоджується лисиця, — так мені, бач, ще гірше: побігла я було тобі на виторг, так по шляху на мене баби напали. Одна як дасть коцюбою по голові! - мізкиназовні: сам бачиш, куме, вони, мабуть, уже й примерзають на потилиці.
- Ой, кумонька, тобі й насправді гірше мого дісталося, — говорить вовк, — ну, що поробиш, сідай до мене на спину, я тебе понесу, нам отут залишатися негоже: слишь, на селі собаки заливаються; знайдуть слід, пропадемо!.. Біжимо, кумонька.
- Ах, куме, який же ти добрий, — говорить лисиця, — донесеш до нори — живаючи буду, а то мені гинути: сил моїх ні, сама не доплетуся...
Посадив вовк лисові на спину й поплівся по глибокому снігові. Тягне вовк лисові, а вона присуджує: «Битий небиту несе!.. Битий небиту несе!..»
Почув вовк, що лисиця бурмоче щось, і запитує:
- Що ти, кумонька, говориш?
- Молитву повторюю, — відповідає лисиця й присуджує: «Битий небиту несе...»
Поплівся вовк далі, а лисиця знову своє: «Битий небиту несе!.. Битий небиту несе!.. »
Так і допхав побитий вовк небиту лисицю до самої її нори.