У одного багатого селянина була дуже скуповуючи дружина. Вона тряслася над кожним грошем, собаку й ту годувати не веліла. Собака, голодна й худа, цілими днями по полях так лісам бігала, їду шукала. Зустріла якось раз собака вовка.
- До чого ж ти охляла! - дивується вовк. - Як не охляти: господарка-те мене зовсім годувати не велить, - відповідає собака. Стали вони обоє думати, як би так зробити, щоб харч ліпше був. Нарешті вовк придумав.
- Завтра твоя господарка, - говорить він собаці, - піде боби рвати, і ти з нею йди. Вона із собою дитинчати побере, а щоб працювати не заважав, на край канави його покладе. Стане вона боби рвати, дитину-те їй і не видне буде, отоді я доберуся ближче, приловчуся, схоплю дитинча й у ліс побіжу. Ти за мною женися, тільки спотикайся частіше - нехай господарка думає, що у тебе сил зовсім немає. У лісі ти мене наженеш, дитинчати відбереш і господарці принесеш. Уже тоді-те вона тебе годувати стане як випливає. Добре. Як розв'язали, так і зробили. На інший день після обіду пішла господарка бобів до вечері нарвати й дитинчати із собою побрала: малий боляче, одного будинку не залишиш, і доглянути за ним нікому - усе у поле. Поклала господарка дитинчати на траву, сама за боби прийнялася, а вовк уже у верболозі сидить, вичікує, і собака відразу на полі вертиться.
Нахилилася господарка, а вовк приг з кущів, схопив дитинча й - у ліс. Б'ється дитина, кричить, але вовк його міцно тримає. Підняла жінка голову й обмерла. Хіба вовка наздоженеш? Загинула дитина! Заплакала жінка, запричитала, раптом бачить: собака за вовком щосили женеться. Біжить собака, а сама раз у раз спотикається, падає, знову підхоплюється й біжить.
- Зовсім знесиліла, бедняжка, - журиться жінка. Зникли вовк і собака у лісі, а у господарки й руки опустилися. Але отут вискочив собака з лісу й дитини у зубах несе. Господарка від радості не знає, як собаці догодити, чому її попотчевать. З того дня почалася у собаки райське життя. Їла вона, що прагла, спала, скільки могла. Кращої частки й не придумаєш.
Не забув собака, як вона раніше голодувала так горі бідувала, і усе прагла вовка за допомогу віддячити. А восени у тому будинку, де собака жив, весілля справляли. Покликав собака на весілля й вовка.
Прийшов вовк до вечора, а у будинок іти один боїться. Сидить у воріт, собаку чекає. Привів собака вовка у хату й веліла йому під ліжком сховатися. Тягає йому собака всякі страви зі стола, вовкові й з'їсти всього не під силу. Наївся вовк до відвалу, хмільного неабияк сьорбнув, і ось йому вже море по коліно. Закричав він під ліжком диким голосом, завив, гості й почули. Пішла отут потіха! Гостям веселощі: треба ж, такий дурний так п'яний вовк із ними на весіллі гуляє. Похватали люди хто кіл, хто ціпок і давай вовка з-під одного ліжка під іншу ганяти, і неабияк йому боку нам'яли.
Утік вовк у ліс, а по дорозі весь хміль у нього з голови вивітрився. Розв'язав він, що собака навмисно усе це підбудувала. Та заприсягся він дружбу із собакою більше не водити та ще й війною на неї піти. А то йому невтямки, що сам винуватий: навіщо пив, навіщо буянив?
Бродить вовк по лісу, рать собі збирає. Зустрів ведмедя.
- Не чи підеш, - запитує, - до мене воєводою? Собака мене надув, на неї війною йду.
- Добре, - погодився ведмідь, - піду до тебе воєводою. Ось ідуть і зустрічають кабана. - Підемо з нами, - говорить вовк, - ми на собаку війною йдемо.
- Добре, - погодився кабан, - піду з вами. Ідуть усі троє далі й зустрічають зайця. Вовк - до зайця:
- Підемо з нами, ми на собаку війною йдемо. Ну, як заєць собаку любить, усе знають. Не став заєць відмовлятися, пішов з ними.
Ідуть вони вже вчотирьох - вовк, ведмідь, кабан і заєць. Зустрічають лисові. Вовк - до неї:
- Підемо, кума, з нами, ми на собаку війною йдемо. Треба б тобі цього разу із собакою рахунки звести.
- Так добре вуж, - відповідає лисиця, - іду!
Прийшли всі п'ятеро на поле бою й чекають собаку з її військом. Ратники у вовка - один до одному. Вовкові у бійку не терпиться, а собаки досі немає. Собака жив собі потихеньку, лиха не чуяло, як раптом чує: вовк іде на неї війною. Засмутився собака: негаразд це - зі старим другом воювати, так що поробиш, коли вовк сам того прагне. Ні у собаки раті, бродить вона по двору й ніс повісила.
- Що це з тобою, - запитує її півень, - ти немов сама не своя ходиш, голови не піднімаєш?
- Не із чого мені веселитися, - відповідає собака, - вовк на мене війною йде, а з ким я проти нього вийду?
- Побери мене із собою, - говорить півень. - Та те добре, ідемо. Ідуть вони, а назустріч їм кіт. - Ви куди? - запитує. - Так з вовком воювати. - Та мене поберіть, - просить кіт. - Ідемо, коли прагнеш, - говорить собака. Так і пішли вони втрьох проти вовка.
Вовча рать тим часом поховалася. Розв'язали звірі дочекатися собаки, напасти на її рать зненацька й розбити. Заліз вовк у купу хмизу, тільки хвіст його, як на гріх, стирчить із купи. А у вовка звичка хвостом ворушити. Підійшли собака, кіт і півень. Побачив кіт: ворушиться щось у купі хмизу. "Миша", - подумав він і цап вовка за хвіст. Вовк із переляку бігти кинувся. Кіт теж струх і - на дерево. Так ось невдача - прямо на ведмедя догодив. А той зі страху як гримнеться на землю, так і дух з нього геть. Побачили вовчі ратники: лежить їхній воєвода на землі, не дихає - і кинулися врозсип. Так собака зі своїми друзями перемогла вовчу рать.