Захотілося якось одному хлопчиськові стати вартових справ майстром. А батько у нього був простий селянин, і праг він, щоб і син тим же справою займався. Так син так невідступно просив батька, що той махнув рукою: «Ступай, вчися, тільки знай, що я тобі ні гроша не дам».
Прийшов син у місто, обійшов усіх годинних майстрів, але жоден не узявся його вчити. Нарешті найшовся такий, узявся у три роки вивчити, тільки з угодою, щоб потім за навчання три роки відробив.
Прожив хлопець у майстра шість років. За цей час зробив він такий годинник, що без заводу можуть дванадцять років іти, і три рази у день — у сніданок, обід і вечерю — відіграють гарну пісеньку, щораз нову. Подарував хлопець цей годинник майстрові на пам'ять і пішов.
Якийсь пан купив у майстра цей годинник за більші гроші, так тільки довго вони у нього не пробули, тому що хтось їх за ще більші гроші перекупив.
Нарешті почув про цей чудесний годинник сам король і віддав за них зовсім нечувані гроші. Довго вони своєю грою короля за обіднім столом тішили.
А час-те йде, минуло дванадцять років. Зупинився годинник, а як їх заводити, ніхто не знає. Спробував сам король — не виходить. Скликав усіх вартових справ майстрів, і їм не вдається завести.
Викликав король часового майстра, першого хазяїна тих годин. А той і сказав, що годинник робив його учень. Наказав йому король відшукати цього учня, дав майстрові грамоту, по якій той, подорожуючи, міг безкоштовно їздити, їсти й пити, скільки йому потрібне. За усе король заплатить.
Робити нема чого, відправився старий майстер учня розшукувати, хоч і не знав, де той може бути і який він тепер. Одне тільки згадав, що хлопець завжди ходив повісивши голову.
Ось якось у одному місті йде майстер і бачить — крокує людей не стара, не молодий, голову повісивши. Підійшов до нього майстер і запитує, яким він ремеслом займається:
- Вартових справ я майстер.
Випитав у нього майстер, де вчився, у кого що зробив, — і переконався, що це його учень.
Ось розповів майстер, що його годинник зупинився й король наказав відшукати того, хто їх зробив. З'явився молодий майстер до короля, оглянув годинник, дещо підправив, завів — пішли. Король у нагороду залишив його при собі, придворним годинникарем.
Ось якось король зі своїм годинникарем пішли по садові гуляти. Бачить майстер: посередині саду будинок коштує, навколо будинку залізна огорожа й на кожному колі людська голова надіта.
Майстер і запитує:
- Навіщо це така огорожа й чому отут голови надітийи? Та хто у цьому будинку живе?
Король відповідає:
- У цьому будинку живе моя дочка. Хто її розсмішить, той на ній одружиться. Але тільки вирішив я, що тому, хто спробує розсмішити так не розсмішить, — голову геть. Багато сюди навідувалися — і мужики, і добродії, і королевичі, так тільки свої голови на цих колах пооставляли.
Майстер говорить:
- Треба б і мені спробувати.
Король став його відговорювати, мов, зазрячи голову втратить, а йому, королеві, шкода втратитися такого гарного майстра. Так не послухав його майстер. За ніч він придумав, як принцесу розсмішити, і ранком з'явився до неї.
Зайшов він до принцеси, ходить, начебто не зауважує її, і давай з меблями розмовляти:
- Здраствуй, стілець, будь здоровий, стіл! Як поживаєш, дзеркало? Здорово, ліжко! Слухайте-но, що я вам розповім! Ішли якось у місто три людини: столяр, маляр так портняжка. До міста було ще далеко, сіли вони відпочити. Маляр з портняжкой заснули, а столяр за сторожа залишився сидіти. Сидів він, сидів, набридло йому без справи сидіти. Побрав та й вирізав з дерева чоловічка. Маляр піднявся, подивився, побрав і пофарбував його. Прокинувся портняжка — зшив йому одежу. А потім заспорили вони, кому цей чоловічок належить. Та досі ще сперечаються. Ось ви мені й скажіть, чий же це чоловічок?
Вислухала усе це принцеса й зареготала:
- Так що ж це за люди, дурні-те які!.. Ну, зрозуміло, що чоловічок належить тому, хто його зробив. Пофарбувати так одежинку зшити — нехитра штука. За це можна й заплатити! Знайшов у кого запитувати! Ще, чого доброго, скажеш, що тобі стіл так стілець відповіли?
Нічого на те майстер не сказав, попрощався з меблями й пішов. А принцеса заливається сміхом.
Розповіли усе це стражники королеві, коли він з'явився розпитувати. Одні сказали, що сміялася. Інші не вирішилися й сказали, що — немає. Не знає король, кому вірити. Ось і розв'язав він: «Пускай майстер ще раз спробує принцесу розсмішити. Але тільки якщо він це зробить, усім вам голови відрубаю й на огорожу наткну».
З'явився король до майстра й говорить:
- А ну спробуй ще раз розсмішити мою дочку! Надумав майстер за ніч, що робити, і ранком знову
Відправляється до принцеси, а король слідом за ним іде. Увійшов майстер і так само, як у перший раз, поклонився стільцю, столу й інших меблів і говорить:
- Ось що я вам скажу. Ішли у місто три людини. Один купив таке яблуко, від якого хворий здоровішим стає. Другий купив дзеркало, у яке усе за чотири з половиною тисячі верст мабуть, а третій — карету, у якій можна куди прагнеш доїхати.
Ось довідалися вони, що у короля дочка занедужала й ніхто не може її вилікувати. Подивилися у дзеркало, де нею палац, і прибутки туди у своїй кареті. З'їла принцеса яблуко й видужала. Ось і почали вони сперечатися, кому нагороду одержати, та й досі ще сперечаються.
Иу, що ви мені, друзі, на це відповісте? Кому ж нагорода належить?
Почула усе це принцеса, зареготала й говорить:
- Так невже є на світі такі дурні? Невже їм незрозуміло, хто принцесу вилікував? Так той, хто дав їй яблуко! Не від дзеркала ж, не від карети вона видужала. А він ще у стола так у стільця запитує!
Регоче принцеса, не вгамовує.
Побачив король усе це, розгнівався, наказав відрубати стражникам голови й на огорожу надягти.
Так і одружився вартових справ майстер на принцесі. Ох і весілля було, хіба що пташиного молока там не вистачало. Та я там був, і сл і пив, по бороді текло, а у рота не потрапило.