Одного разу лев, цар звірів, скликав усіх тварин. Зібралися всі звірі, і більші й малі, у призначений строк, тільки лисиця не з'явилася. Вона по лісу нишпорила, видобуток собі шукала.
Набридли звірам витівки лиси, підняли вони страшний шум і поскаржилися на неї леву, паную звірів. Розсердився лев на лисицю й велів привести її на суд.
Спочатку пішов за лисицею заєць. Зустрів він її у великому лісі й сказав, щоб вона йшла до царя. Посміялася лисиця над зайцем і пішла своєю дорогою. Осоромлений заєць повернувся до царя й передав усе, що лисиця сказала. Цар ще пущі розсердився й послав за нею найбільшого кота. Кіт розшукав лисицю у кущах, де вона спала, і закричав на неї:
- Що ти спиш, до царя не йдеш? Цар і всі звірі чекають тебе на суд. Пішла лисиця з котом, а по дорозі й говорить йому:
- Тут неподалік багатий селянин живе. У нього льох повнісіньким ковбасами. Ми там можемо ковбаскою поласувати.
Почув це кіт, облизнувся:
- Ковбаскою закусити - це славно! Показуй, де цей льох!
Лисиця привела кота до льоху й показала невелику діру, у яку кіт ледве протиснувся. Добрався кіт до ковбаси, їсть - тільки за вухами тріскотить. Так набив собі черево, що з льоху вибратися не може. А лиса побігла до хазяїна й сказала, що у нього у льосі незваний гість ковбасу уплітає. Прихопив селянин великий прут і поспішив у льох, так так кота відшмагав, що той ледве до царя доплівся, щоб розповісти про витівки лисиці.
Послав цар за лисицею вовка. Зустрів вовк лисові на дорозі й заричав на неї:
- Ти що, з розуму спятила - чому до царя не йдеш? Коли не з'явишся, розірвуть тебе на клаптики.
- Так я вже йду до царя, - відповіла лисиця й пішла з вовком. Ідуть вони, як добрі друзі, раптом лиса й говорить:
- Якби кіт мене послухався й не став їсти ковбасу у льосі, а виніс її, те й з ним би нічого не приключилося, і я б одержала свою частку ковбаси. Ти попроворнее кота, давай поїмо спершу, а потім честь честю до царя з'явимося.
Вовк порядком Зголоднів й сперечатися не став.
- Де ж їжа? - запитує.
- Недалеко, - відповідає лисиця, - я тебе туди зведу. Якщо хазяїн з'явиться, я крикну, а ти стрибай убік і лягай на бік, щоб він тебе не побачив. А то він тебе не знає й поб'є чого доброго. Підвела лисиця вовка до вовчої ями так як крикне:
- Хазяїн іде! Хазяїн іде!
Злякався вовк, стрибнув убік і провалився у яму. Побігла лиса до хазяїна й сказала, що у пастку вовк догодив. Витяглися люди вовка з ями, нацькували на нього собак так так його кийками побили, що вовк не зміг і до царя дійти поскаржитися. А лисиця тим часом стягнула у селянина качку й віднесла із собою.
Не дочекався цар вовка, послав за лисицею найдужчого зі звірів - ведмедя.
Пішов ведмідь. Розв'язав будь-що-будь привести лисові. Лисиця, углядівши ведмедя, відразу вийшла йому назустріч і привіталася з ним шанобливо, як з важливим паном. Закричав на неї ведмідь:
- Де вовк?
Лисиця йому смиренно відповідає:
- Ішла я з вовком до царя, а він Зголоднів, пішов до сусідів поїсти та й пропав, немов крізь землю провалився.
- Іди із мною на суд! - гаркнув на неї ведмідь. З тебе вже за те шкіру здерти треба, що стільки раз кликали, а ти не є.
Лисиця навколо ведмедя у'юном у'ється:
- Так не винувата я зовсім. Заєць боляче дурний, з ним іти не прагла. Кіт заліз до чортів у льох, а вовк зник бог звістка куди. З вами я змело до царя піду.
Ідуть вони, ідуть, раптом лисиця як заохає.
- Що з тобою? - запитує ведмідь.
- Живіт болить, - стогне лиса.
- Із чого б це?
- Медом об'їлася, - скаржиться лисиця, - тому так і болить. Здивувався ведмідь:
- Від меду живіт ніколи не болить. Якщо знаєш, де мед, покажи, я теж поїм.
- Так ось він, - показує лисиця, - на дубі. Лізь, там знайдеш. Піднявся ведмідь на дуб і прийнявся вулик розоряти, а лиса побігла й розповіла усе хазяїнові. Хазяїн із працівниками покликав собак і погнався за ведмедем. Ведмідь, ледве живий, утік у ліс, а лисиця тим часом стягнула гусака й була така. Усю ніч просидів ведмідь у лісі й тільки ранком допхався до царя й поскаржився на лисицю. Цього разу цар так розсердився на лисицю, що розв'язав її повісити.
Посилає цар за лисицею те одного звіра, те іншого, але ніхто не зважується йти, усі бояться, що лисиця їх надує. Викликалася, нарешті, рись іти за лисицею.
Побачила лиса рись і прикидає, як би і її обдурити, але рись на неї прикрикнула:
- Мовчи краще, твій язичок усякий знає, мене ти не проведеш! Іди на суд. Цього разу тобі спуску не дадуть - шибениця по тобі плаче. Скоро твоя шкіра на шубу піде.
Лисиця про себе бурмоче:
- Видне, і насправді треба йти на суд. А може статися, що перед смертю я ще шубу із твоєї шкіри паплюжу.
Побачив лисицю лев так як гаркне на неї:
- Ти, негідниця, чому на суд не йдеш? Лисиця покірно відповідає:
- Про вашу величність! Не приходила я тому, що не знаю дороги. Заєць боляче дурний, наболтал мені казна-що; кота лісовик у льох затяг; вовк у яму догодив; ведмідь за медом на дуб поліз; рись - сама розумна, вона мене вірною дорогою вела, ось я й прийшла до царя.
Говорить лев:
- Усі звірі на тебе скаржаться. Життя від тебе нікому ні, тому ти будеш повішена. Відповідає лисиця:
- Якщо вже розв'язали мене повісити, виправдовуватися не буду, у мене й насправді багато гріхів на совісті. Я над зайцем посміялася, кота у льох заманила, вовка - у пастку, а ведмедя - на дуб до бджіл; під шумок стягнула я у селянина качку й гусака; і всі, на що звірі скаржилися, - чиста правда. Жалко тільки, що я рись не зуміла провести.
Зв'язали звірі лисові й потягли до шибениці. Піднімається лисиця по сходах на шибеницю й голосно говорить:
- Треба б мені паную про одне важливій справі сказати. Почув це лев, велів лисиці зійти із шибениці й розповісти про свою справу. Поклонилася лисиця цареві й говорить:
- Я зараз умру, так на що мені мої скарби, які я з такою працею нагромадила, усе це я заповім вам, ваша величність.
Говорить лев:
- Що ж, покажи мені свої скарби.
- Мої скарби, - відповідає лисиця, - далеко звідси. Я дуже змерзнула й уся тремчу. Ось якби рись дала мені свою шубу, я б могла піти. Наказав лев здерти з рисі шкіру й дав її лисиці замість шуби. Надягла лисиця шубу й говорить рисі:
- Це за те, що не вдалося травні тебе по дорозі сюди обдурити! Повела лисиця пануючи й усіх звірів до своїх скарбів. Ішли вони, ішли, стало лисиці пекуче, зняла вона шубу й веліла вовкові нести її. Так ішли вони до самого вечора. Завела лисиця пануючи й усіх звірів у хащу, а сама втекла - лісові стежки те вона краще всіх знала.
Що було робити леву й усім звірам? Розійшлися вони хто куди. А лисові так і не повісили - донині нишпорить вона жива й здорова по білу світу.