Жили-Минулого два брати. Один був багатий, а іншої - бідняк. Терпіти не міг багатій свого бідного брата. Трапилося якось, вийшов у бідняка весь хліб, і радий би він хліба купити, так ось лихо - немає ні гроша за душею. Відправився він до багатого брата за допомогою. Але тільки багатій побачив, що брат до його будинку підходить, жбурнув через віконце цвілий свинячий окіст і крикнув біднякові, щоб той у пекло вбирався:
- Продаси там окіст - із грішми будеш!
- Та на тому спасибі, - мовив бідняк, побрав окіст і зі сльозами пішов пекло шукати. По дорозі зустрівся йому сивий дідок.
- Що ти плачеш? - запитує дідок. Розповів йому бідняк про своє горе: послав його брат у пекло окіст продати, а він і дороги туди не знає.
- Ну, нема чого даремно сльози лити! - утішає його старий. - Іди по цій стежці, нікуди не звертай і дійдеш до самого пекла. Так не забудь: грошей у пеклі за окіст не бери, попроси меленку, що у куті валяється. Подякував бідняк старого й пішов своєю дорогою.
Іде він, іде, а стежці усе кінця немає. Але ось дійшов він до пекла, а далі ходу немає - більші-превеликі ворота перед ним. Постукався бідняк у ворота. Виходить на стукіт чортовий служник про три головах і запитує:
- Чого тобі потрібне?
- Так ось, свинячий окіст продаю, - говорить бідняк. Зрадів чортовий служник.
- Скільки ж ти за нього прагнеш? - запитує.
- За гроші я окіст не продам, - відповідає бідняк. - Віддам його за меленку, що у куті валяється.
Але трьохголовий про меленке й чути не прагне.
- Проси усе, що прагнеш, тільки не меленку! - говорить. Примітив бідняк, що чортовий-служник очей від окосту відвести не може, усе облизується, і не уступає: давай меленку! - і всі отут. Нарешті віддав йому трьохголовий меленку.
На тому вони й розсталися. Чортовий служник з окостом у пеклі зник і ворота величезні за собою замкнув, а бідняк з меленной із усіх ніг додому поспішає.
По дорозі він знову дідка зустрічає.
- Ну як, дістав меленку? - запитує дідок.
- Дістати-Те дістав, - відповідає бідний брат, - тільки що мені з нею робити, розуму не прикладу, у мене-те адже й молоти нема чого.
- Так адже меленка-те ця чарівна, - говорить старий. - Як накажеш їй молоти, вона затріщить, закрутиться й намеле тобі всього, що тільки побажаєш.
А ще повідав дідок біднякові, від яких слів меленка зупиниться, і покарав, щоб нікому він цих слів не говорив. Сказав усе це старий і зник. З тієї пори зажив бідний брат щасливо й багато. Щодня давала йому меленка саму смачну їжу й питво. Намолола меленка всякого добра й стільки золота, що побудував він собі золотий палац.
Побачив багатий брат золотий палац і ледве розуму не вирішився. Прибіг він до бідного брата й запитує:
- Звідки ж у тебе таке багатство?
Розповів бідний брат, що меленка його багатим зробила. Став багатий приставати до бідного, щоб продав він йому меленку.
- Тому ж не продати? - говорить бідняк. - Добра у мене тепер удосталь, можна й братові приділити.
Тільки почув це багатий брат, відразу схопив меленку й, пихкаючи й задихаючись, додому побіг. Прибіг і - від радості навіть трясеться. А дружина на нього дивиться, дивується: що це із чоловіком сталося?
Ранком зібрався багатий брат з батраками сіно косити. Дружина прагла було будинку залишитися - кашу зварити, але чоловік говорить:
- Іди-но ти з нами косити, а я вуж, як снідати час прийде, додому збігаю, меленка мені миттю каші намеле.
Не стала дружина сперечатися й пішла з усіма разом на луг. Ось підійшов час снідати, хазяїн кинув косу й додому за кашею поспішив. Прибіг додому й - за меленку. Меле, меле меленка, уже всі горщики кашею наповнилися. Та не треба б більше, а меленка знай собі меле. Кричить хазяїн, що вистачить-де каші, так не слухається його меленка. Уже вся хата каші повна, а меленка усе меле й меле. Злякався хазяїн не на жарт, викинув меленку за двері, тільки й це не допомогло. Каші усе додається й додається, скоро вуж увесь двір буде кашею забитий. Немов сказилася меленка. Багатий брат не знає, що з нею й робити. Нарешті схопив він меленку й братові відніс: мол, запроторюй її, куди знаєш. Почув брат про те, що меленка накоїла, і тільки посміявся. Прошептав він чарівні слова, і у ту ж мить уся каша пропала, начебто її й зовсім не бувало.
Плили якось моряки повз берег, бачать: блискає щось на сонце. Зійшли вони з корабля подивитися, що ж це таке блищить. Підходять: коштує перед ними золотий палац, дах на ньому чистим золотом горить. Запитують моряки:
- Це чий же такий палац і звідки він тут узявся?
- Палац цей мій, - відповідає їм бідний брат, - а узявся він із цієї ось самої меленки.
Дивують моряки, надивуватися не можуть, просять, чи не можна їм на меленку ближче подивитися. Та так їм меленка сподобалася, що на іншу ж ніч вони її украли.
Шукає ранком бідний брат свою меленку, ніяк не знайде: у моряків вона, а моряки-те давно у море! Зібралися моряки й думають, що б таке наказати меленке спершу намолоти? Поки вони роздумували, хтось побери так крикни, що треба б солі намолоти: соль-те вони вдома забули. Що ж, сіль так сіль. Та замолола отут меленка - тільки пил стовпом коштує!
Меле вона, меле, уже повну миску солі намолола, немов би й вистачить. Прагнуть моряки меленку зупинити, так куди там: меле меленка невтомно. Скупчилися моряки навколо меленки, руками зупинити її пробують, але усе безглуздо. Незабаром наповнився корабель сіллю й потонув разом з моряками й меленкой. А меленка й на дні морському усе молола й донині меле, того-те й вода у море солона.