Замкнула козуля своїх цапенят у сараї й покарала:
- Милі дитинки, нікому не відмикайте, а я вас так покличу: «Дитинки милі, отопритеся: на рогах травишка, у сосках молочишко».
Добре. Тільки козуля відійшла, вовк отут як отут і реве:
- Дитинки, милі, отопритеся: на рогах травишка, у сосках молочишко.
Чують цапенята, що це голос не материнський, і не впускають вовка. Незабаром мати прийшла, ріжками у двері постукала й говорить:
- Дитинки, милі, отопритеся: на рогах травишка, у сосках молочишко.
Довідалися цапенята мати й впустили її. Погодувала козуля цапенят і знову пішла, так забула цього разу покарати, щоб чужих не впускали. Тільки відійшла козуля, вовк отут як отут і завив тоненьким голоском:
- Дитинки, милі, отопритеся: на рогах травишка, у сосках молочишко.
Подумали цапенята, що мати повернулася, і впустили вовка. Проковтнув він цапенят і втік.
Повернулася козуля, кличе цапенят, плаче, убивається. Плакала, плакала й побігла до сусідки-лисиці душу відвести.
А лисиця багаття розвела на пагорку, кашу варить. Але козуля й у багаття не гріється й каші у рота не бере: усе по дитинках убивається. Лисиця говорить:
- Не плач, я твоїх дитинок визволю, тільки ти за кущем причайся.
Незабаром вовк до лисиці у гості прийшов. Сіл до багаття погрітися.
Лисиця запитує:,
- Дорогий гість, не чи прагнеш каші покуштувати?
- Прагну, прагну! Давай.
- Лягай горілиць, я тобі кашу у рота увіллю.
Ліг вовк горілиць. А каша-те кипить, димиться. Зачерпнула лисиця повний ківш і залила вовкові у глотку, а сама присуджує:
- Отригнись білим, отригнись чорним: виплюнь живих цапенят.
Завив вовк від болю, виплюнув живих цапенят і втік із усіх ніг.